Поезії поза збірками - Франко Іван

ЗМІСТ

Стара пісня
"Ах, коб я був музикантом..."
"Знов рік минув. Знов крок один вперед..."
"В самоті, гризоті..."
"Ей, думи золотії..."
Шевченко і поклонники
"Ти знов оживаєш, надіє!.."
"Мчиться блискуча карета..."
Не бійтеся тюрми! (Сонет)
Сучасна пісня
"Не все іще було, що може бути..."
Смерть убійці
"Осінній вітре, що могучим стоном..."
"Як двоє любляться, а ждуть..."
Смертельно ранений
"Не схиляй своє личко прекрасне..."
Я забув
Осторога
Апострофа
Перспектива
Звірячий парламент (Уривок політичної байки)
Не без але
Перша вчителька
Підгір'я взимі
"У темну ніч я містом тихо брив..."
Моїй дружині
"Неясна для вас ця легенда..."
"Ні, вдуріти доведеться..."
Привид
Три долі
Моїй не моїй
Мійові елегії
В альбом п[а]ні О.М.
"Ходить туга по голій горі..."
Сійте більш
Патріот
Зоні Юзичинській
Чому не смієшся ніколи?...
Отсей маленький інструмент...
Так, ти одна моя правдивая любов...
Хоч ти не будеш цвіткою цвісти...
EX NIHILO

СТАРА ПІСНЯ

У хвилю задуми стає перед мною
Те сковане людське нужденне життє,
Стає могилов темною живою
І важким стогнанням серце моє рве.

І холод смертельного болю й розпуки
Стиска моє серце, затемнює світ;
Безсильні, безрідні опадують руки,
Життя зав'ядає, мов в студені цвіт.

Усюди, усюди, де око лиш гляне,
Де звернеться вухо, все чути одну
Відвічную пісню: ой життя погане!
А як би направить, ніяк не збагну!

Учені говорять: "Давно ми се знаєм
І знаємо навіть причини біди,
Ба навіть віддавна працюєм, стараєм,
Щоби кінець лиху зробити! Зажди!

Невдовзі побачиш сам чорне на білім,
Облічене цифрами все до цяти, —
Будущого пітьму ми світлом розвієм,
Всім буде вигідно та весело йти!"

А прості говорять, — ні, прості нічого
Не кажуть, мов мови немає у них, —
Лиш стогонів много і сліз гірких много,
Зневір[и] та смертей і болів страшних.

Вони навіть, бідні, ніколи не взнають
Про вас, щирі душі, що стелите путь
Новим поколінням, — стогнучи вмирають,
До царства будущого, знать, не ввійдуть!

Хоч радують душу знання та науки,
Та тяжко ж то бачить голодне дитя,
Чуть сотень стогнання і тисячів муки
Та пісню відвічну про горе життя.
Написано д[ня] 19 цвітня 1878, досі не друковано.

АХ, КОБ Я БУВ МУЗИКАНТОМ...

Ах, коб я був музикантом
І тоном рядити умів,
То я б твої сльози перлові
На музику всі перевів.

Слова твої, серце кохане,
То був би сумний полонез,
А тьохкання серця — шнельполька,
Що бурею тактів іллєсь.

А погляд очей твоїх ясних,
То був би кадриль чарівний,
Твої ж поцілуї гарячі,
То вальцер безумно-шумний!

Та що ж, я не музик, не вмію
Творити чудних образів,
Лиш знаю, що ми цілувались
Серед ялицевих корчів.
1880

ЗНОВ РІК МИНУВ. ЗНОВ КРОК ОДИН ВПЕРЕД...

Знов рік минув. Знов крок один вперед
ступило всім нам дорогеє діло,
і хоть збільшився людовладців гнет,
ми дальший крок підем робити сміло,
і як гора не спинить вихру лет,
не спинить тьма, щоб світло не зоріло,
так гніт, надсилля ані самоволи
бойців за волю не зжене із поля.

Знов рік минув! При вході в рік новий
погляньмо взад, на те, що ми пробули,
згадаймо, браття, кождий крок кривий,
всі помилки, що важко промайнули,
і кождий вдар нещастя громовий,
і сли з нещасть пробутих ми здобули
на дальшу путь собі живу науку,
то в них найдем будущих вдач поруку.

Злічім і кождий луч нового світла,
що прояснив наш розум в рік отсей!
І кожда в нім хвилина, що огріта
сердечною любвою до людей,
і кожде слово братнього завіта,
і чесне діло, й ясний взгляд очей —
се скарб живий! Щаслив, хто в жизні пути
багато сього скарбу вспів здобути!

Злічім, брати, і тих борців за волю,
що сей рік в бою правім полягли,
вшануймо пам'ять їх святов сльозою
і на политій кров'ю їх земли
за їх слідом, за провіднов звіздою
ідім туди, куди вони ішли;
хоть прийшлий рік і нам такую ж долю
зготовить, сміло йдім в війні за волю!

В САМОТІ, ГРИЗОТІ...

В самоті, гризоті
Давні сни золоті
Розійшлись, розплились,
Наче дим по лугах,
І вже ти, як колись,
Не являєшся в снах!

І не раз в сумний час
Гадка чорна летить:
Що невже ж ти нараз
Перестала любить?

І не раз ми ся снить,
Що горов надо мнов
Сяє місяць блідий,
Пахне свіжов травов,

Ліс шумить молодий,
Вдалі потік журчить,
А довкола хрести,
Другий ліс кам'яний.

І здаєсь ми, що ти
Тихо-тихо лежиш
Під хрестом, під травов,
І на місяць глядиш.
Але ні, гляну знов —
І твоє й не твоє
Те могильне лице!..

Ні, не ти се лежиш
Під хрестом, під травов!..
Ні, і не за тобов
Я тут плакать прийшов!
Се лежить тут моя
Затолоченая,
Схоронена любов!

ЕЙ, ДУМИ ЗОЛОТІЇ...

Ей, думи золотії,
Насіння чисте,
Коли ваш плід доспіє
І воля блисне?..

Глядіть, брати, довкола:
Весна йде з неба!
Не справлено ще поля,
Як того треба;

Не вкинено ще всюди
В ріллю насіння,
А се ще праця й труди
На покоління!

Хто сіє, той не зараз
Збирає плоди,
І овоч рве не зараз,
Хто сад городить;

А той, хто кров'ю власнов
Зливає ниву
І сіє в ню завчасно
Думку правдиву,

Чи може він жадати
Такого дива,
Щоб завтра вже збирати
По сівбі жнива?..
4/IV

ШЕВЧЕНКО І ПОКЛОННИКИ

Апостол правди і науки,
Котрого ждав ти день по дню,
Прийшов, простяг потужні руки, —
І легіон ім'я йому.

Но ті, що змаленьку кормились
Дум твоїх скорбних молоком,
Що всьому світові хвалились
Тобою, с в о ї м співаком,

Ті, як нового гостя вздріли,
Позатикали вуха всі,
А то й в поліцію побігли,
Низькопоклонники твої.
5/IV

ТИ ЗНОВ ОЖИВАЄШ, НАДІЄ!

Ти знов оживаєш, надіє!
Світліє душа, молодіє…
І серце живіше б'є в груди…
О серце! О воле! О люди!

До мої тюрми пораненько
Застукала воля легенько:
"Встань, сину, вже день далі буде!.."
О воле! О серце! О люде!

О воленько-мати, єдина,
Завчасно збудила ти сина, —
Тягяр ще лежить ми на груди…
О серце! О воле! О люди!

Тягар той ми віддих спирає,
А руки ланцюг ми тримає, —
Тягар се людської осуди…
О воле! О серце! О люди!

Но воля лиш шепнула слово,
І я підіймаюсь наново, —
Проч пута й тяжкі пересуди!
О воле! О серце! О люди!
12/VI. Стрий

МЧИТЬСЯ БЛИСКУЧА КАРЕТА...

Мчиться блискуча карета,
Гордо в ній дуєсь багач,
Гуркотом своїм колеса
Людський заглушують плач.

Плач, що ріков безконечнов
Ллється колесам услід,
Плач, що випалює довгі
Борозди в лицях сиріт.

Руку простяг до карети
Старець-каліка хромий…
"Пане, товариш твій давній
Просить о даток малий!

Тямиш, у бою кривавім
Поруч ішли ми оба…
Спис, що влучав в твоє серце,
В мойому тілі застряг!.."

"Проч, ти, влізливая жабо!" —
Крикнув му згорда візник,
Свиснув батіг… но зглушив тук карети
Болісний бідного крик.

Тільки лице наболіле,
Уст помарнілих складки,
Тільки посивілий волос,
Жили сухої руки.

Голосу дрож хоровита,
Наче тернина, в той миг
В серце встрягли багачеві, —
Він не забуде о них!

Серед гульні і утіхи
Месником тихим, грізним,
Серця пекучов грижею
Стануть вони перед ним.

В любих родини обняттях
Враз він побачить на миг
Змінені лиця кохані
І — клеймо болю на них.

Під час багатої учти
Погляд старечий, німий
Хвилями в серце заколе,
Острий, мов ніж ледяний.

В сні він часом му з'явиться,
Старець обдертий, хромий:
"Пане, товариш твій давній
Просить о даток малий".

А коли в ложах пухових
Скону почнесь боротьба, —
В хвилі послідній стрінуться
Давні товариші вба.

Ще раз уздрить ті уста він,
Очі ті зсохлі, без сліз, —
Но не заглушить вже стону
Грохіт каретних коліс.
23/I 1880

НЕ БІЙТЕСЯ ТЮРМИ!

(Сонет)

Не бійтеся тюрми, о други молодії!
Не бійтеся тих пут, що на короткий час
Обкручують, немов холодні чорні змії,
Безсильне тіло! Що значить се все для нас?

Бажається панам пограться трохи з нами,
Бо бачать, що в тюрмі зовсім ми в їх руках,
Ну і обвішають старими бренькачками,
Щоб знати, як було в середніх ще віках.

Ніщо для нас тюрма. Ми інші тюрми знаєм,
Тверді, безвихідні, уперті та живі,
І проти них, брати, борню ми підіймаєм!

А в тій слабій, дурній, хоч кам'яній, тюрмі
Ми бачим тільки страх панів і понімаєм,
Що панство їх крухе, як мури ті німі.
Написано 1880 р., досі не друковано.

СУЧАСНА ПІСНЯ

Вона не забавка дитинна,
Вона не мрія золота,
Вона не ніжная, невинна
І несвідуща красота.

Вона не пестощі любови,
Не вітру шум, не шепіт хвиль.
Вона тверде, рішуче слово,
Вна оклик духу голосний.

Вна дзвін той, що народ скликає
В добі нещасть до дружних діл,
Потужна пісня бойовая,
Защита серед граду стріл.

Вона огнистая лучина,
Що жару в серця долива,
В машині поступу пружина,
Непоборима і жива.

Не в сріблі, злоті, оксамиті
Вона зближається до вас, —
Вона робітниця і в світі
Свою роботу зробить раз.

Вна в серці криє біль пекучий,
Но вна не вмерла ще проте,
Вона жива, як люд робучий,
В котрім все людськості життє.

Вона горда і перед силов
Ніколи не зігне чола.
Вна дуб потужний над могилов,
Посеред хвиль бурних скала.

Вна ясним оком заглядала
У грудь відвічних поколінь,
Століть громада пролітала
Поперед нею, наче тінь.

Вна горя людського страшного
Нори гляділа з давніх літ,
Вона боліла, мліла много,
Заким на ясний вийшла світ.

Тож не цурайтесь видом бідним,
Нескладним гомоном її,
А серцем щирим і свобідним
Прийміть і полюбіть її.

Тож не цурайтеся, що стони
Часом крізь пісню ся прорвуть;
Се ж серць терплячих міліони
В тій пісні дружним боєм б'ють.

Прислухайтесь до того бою,
До зітхань горя в чорній тьмі,
Пригляньтесь до життя з любвою, —
А ви полюбите й її.
Написано 1880 р., досі не друковано

НЕ ВСЕ ІЩЕ БУЛО, ЩО МОЖЕ БУТИ...

Не все іще було, що може бути.
Не все, що мож розумного гадать,
було вже гадано. По тій же пути
не все історії колеса мчать.

Та тільки що розумного творилось,
розумного гадалось до сих днів, —
найменш у мозках одиниць зродилось,
найбільш народ зробив і виповів.

СМЕРТЬ УБІЙЦІ

Вмирав мужик. Ну, що за диво?
Таж тисячі іх мруть щодня,
спокійно мруть, від смерті ждучи,
чого не мали від життя.

І сей так умирав. Сусіди
зійшлися, гуторять, дітий,
уже дорослих, розважають, —
аж з ліжка обізвавсь старий:

"Хтів сповідатись я попові,
та передумав; що вже крить?
Один гріх в мене на сумлінні,
та з нього піп не розгрішить.

Громадський гріх се, тож прилюдно
його сповімся, — ви судіть
і, як вам каже совість ваша,
виніть мя або розгрішіть.

І ви, мої кохані діти,
сю сповідь слухайте, щоб знать,
чию хороните ви пам'ять,
чим батька свойого назвать.

Ви — діти вбійці! Не жахайтесь!
Ось близько сорок літ уже
я гріх той ношу на сумлінні,
а він сумління не пече.

Так, дорогі мої сусіди, —
я людську жизнь на душу взяв!
Чи бог простив мя, чи по смерті
віддасть, що ту ми не віддав?..

Бо всяке вбійство, кажуть люди,
бог тяжко-тяжко відплатить…
Я суду божого не знаю,
но серце в мене не дрижить.

Вже тому сорок літ без мала, —
то ще за панщини було, —
під панською руков дрижало,
стогнало стоном все село.

А пан наш був, мов звір той, лютий, —
лиш чоловіком дарма звавсь;
він крові нашої всисався,
а горем нашим потішавсь.

Бувало, вечором з роботи
прийдем, під ґанком станем в ряд, —
виходить пан карати "виних",
а всі вже наперед дрижать.

Хто винен, в'язано до стовпа,
а нам всім в очі му плювать, —
а хто не плюнув, тому цюри
як стій вліпили двадцять п'ять.

Хто на роботу запізнився,
той голий в будяки лягав;
хто з отаманом посварився,
той глини повен рот дістав.

Дівчат з села для свої втіхи
він глину заставляв місить
і тішивсь, як по пояс в глині
весь день ся мусили крутить.

Що катував, що збиткувався,
останні цомоги з нас ссав,
що працев нашов наїдався, —
народ терпів все і мовчав.

І я терпів не раз і гнувся,
но мій терпець вкінці пропав:
ну, мою милу — вашу матір —
до себе пан в покої взяв!

Та й ще, — шептали стиха люди, —
мене в рекрути хоче дать…
Я чув, що лихо не минеться,
і я рішився — хвилі ждать.

Сейчас на другий день погнали
нас, може, двадцять парубків,
у панський сад, — бач, захотів пан
в саду кручених хідників.

Розставив нас тивон, відмірив,
що кождий мав за день скопать…
Мене в такий дав закамарок,
що вкруг нікого не видать.

Направо гліг розлогий, груші,
іззаду возівні стіна,
край неї хвірточка маленька…
Ну, став я.