Чарівна брама - Лапікура Валерій і Наталя

у якому ми застерігаємо читача не тицяти пальцями у невідомі кнопочки, оскільки халепа від натиснутої навмання кнопки може бути не схожою на ту, в яку встряв наш герой – школяр Богдан Сокіл (для друзів – Даня)

– Ну, ти, Бодю, і чайник! – зареготав однокласник Вітюня, коли Богдан незрозуміло втупився у клавіатуру новенького комп'ютера.

Вони сиділи вдома у Вітька, якому страшенно кортіло похвалитися перед товаришем новою забавкою.

Богдан від розгубленості не відрізав, як завжди: "А за чайника відповіси!" Він навіть не встиг розсердитися на "Бодю", хоча дуже не любив, коли його так називали. Просто коло такої божевільної кількості кнопочок він аж отетерів. Руки свербіли "пограти" і подивитися, що з цього вийде. Справді, комп'ютер класний, не гірший, ніж у сусідського Жорика.

Власне, великим знавцем цієї справи Богдан не був. Батьки з такою технікою ніколи справи не мали, вони її просто боялися. Тому синочкові не те що "персоналочку", навіть нещасний "тетріс" не подарували.

А от у Вітька "машинка" була, його бабуся ще на перших електронно-обчислювальних машинах працювала, все вміла й онука вчила. Мав би він, Богдан, таку бабусю… чи дідуся з прогресивними поглядами.

– Ну, і чого це я чайник?

– Повторюю: різниця між програмістом і чайником полягає у тому, що програміст вважає, ніби у кілометрі – 1024 метри, а чайник вважає, що у кілобайті тисяча байтів… Ха-ха!

– А скільки ж? – не подумавши, бовкнув Богдан і сам себе зупинив: "Чайник ти, Богдане, таки чайник". Але треба було якось викручуватися.

– Добре, ти, професоре, не випендрюйся. Кажи краще, що твоя машинка може?

– А все може. Пам'ять у неї – ого-го! Вчора Жорик заходив, тільки глянув, то аж заскавчав од заздрощів.

– Ну й хай собі скавчить. Не буде таким жаднюгою.

Сусідський Жорик, син великого начальника, справді був скупердяєм, причому не приховував цього. Якщо його просили, скажімо, дати пограти на комп'ютері, він відмовляв. А на питання "Чому?" так і казав: "Жаба давить". Через те його і прозвали Жорик-Жаба.

А Вітько – зовсім інше, хоч і любить повихвалятися, зате в комп'ютерних премудростях і сам розбереться, і друзям пояснить.

– О! Є у мене гра, зовсім новенька. Жорик як побачив, то не заспокоївся, поки я йому диск не дав, щоб скачати. Не сумніваюся, що він з вечора до компа прилип, сидить, грає.

– Я б йому дулю, а не диск…

– Ну, я ж не він. Від того, що хтось скачає, гри не поменшає. Зараз і ми запустимо. Називається "Бум-бум". Був ти, Даню, "ні бум-бум", а пограємо годинку – і станеш "Бум-бум"! Давай! У нас ще часу вдосталь.

Клац! – і на екрані все застрибало, замерехтіло: таємничий ліс, середньовічний замок, якесь древнє поселення… все було наче справжнє, хоч доторкнися. Богдан так і сказав:

– Як живе!

– Що ж ти хочеш, оце і є віртуальна реальність! – зверхньо кинув приятель.

– Я так думаю, що той, хто всю цю гру придумав, побував в іншому світі, з якого й перемалював. Бо щось мені не віриться, що можна самому все це вигадати.

– Вигадати можна все, що завгодно. Можна з багатьох реальних світів скласти один віртуальний. Чекай, я в Інтернеті пошукаю, ми з тобою ще й не в таку гру пограємо – в онлайні.

"Нахапався слівець, – подумав Богдан. – Ач, пальці туди-сюди бігають. Ану, зіпсую я тобі свято. Тихенько-тихенько пальця до найближчої кнопки… хто знає, що там на ній написано… Рано, рано… оп!!! Що ти тепер зробиш, професоре?"

І тут зображення на екрані ніби витекло з нього назовні й заповнило кімнату. А сама кімната кудись зникла. І Вітько зник. Останнє, що почув Богдан, був Вітьків крик:

– Чайнику, що ти натиснув? – і все. Тільки вітер шумів ковилою на верхівці кургану в безмежному степу. Богдан сидів на землі й ошелешено озирався навкруги. Перше, що він побачив, – здоровенну зелену жабу, яка витріщилася на нього з калюжки.

– Ну, ква! – Богдан показав жабі язика. Жаба щось буркнула і перевальцем подибала геть із води. На сухому обтрусилася, повернулася до Богдана і теж висолопила язика. Хлопець застиг од несподіванки.

Тут над Богдановою головою почувся чийсь регіт, потім сильна рука допомогла звестися на ноги.

– Здрастуйте, – сказав Богдан. – І спасибі.

– І тебе, хлопче, хай спасе Бог, – відповів кремезний козарлюга у шароварах з широченним поясом. – Чий ти будеш?

– Сокіл я, – пояснив Богдан, водночас намагаючись збагнути, що ж воно діється. – Богдан Сокіл.

– Ну, раз сокіл, то видать, свій. І на "ви" звертаєшся… то добре… А то впало мені оце на голову якесь потороччя перелякане. Я йому: "Що сталося?" А воно мені: "В натурє…" І "тикати" почало, мужиком називати. Мене, козака – мужиком-гречкосієм! Довелося на жабу обернути, хай трохи покумкає в калюжі, доки чемно розмовляти не навчиться. Ти мені, соколе, краще скажи, що ти отам бачиш? – і козак показав рукою на південь.

Богданові язик не повернувся сказати "віртуальна реальність". Яка ж вона віртуальна, коли рукою помацати можна? А з другого боку, якесь усе незвичайне.

– Щось ворушиться у траві. Он там, там і ще там… можливо, звір який?

– Аякже, звір. О шести ногах, двох головах і одному хвості, – відповів козак. – Зараз перевіримо.

Козак натяг лука, стріла свиснула, а десь далеко щось страшно зойкнуло. Як із-під землі, виріс вершник і впав, прошитий козацькою стрілою. Нічого собі звір! А за мить, наче з повітря, виникло ще кілька вершників і, пригнувшись до конячих грив, учвал почали півколом оточувати курган.

– Дитячі забавки скінчилися, лети, соколику, і якомога вище. Бо то вже наші козацькі справи зачинаються. Ну, чого дивишся? Ти ж із характерників? Чий учень?

Характерник? Це ще що? Хіба от якось класний керівник скаржився батькам: "Ну й характер у вашого синочка!"

– Та вчуся я… а цього ще не проходили. Нас тільки обіцяли на "Чайку" повести.

– Нащо тобі чайка, коли ти сокіл? Ох, учителі, вчителі… Добре, тримайся міцніше.

Козак свиснув у два пальці. Звідкись налетів теплий вітер, скуйовдив Богданові волосся, надув сорочку.

– Ану, братику Степовий, підніми хлопця якомога вище, аби стріли не вцілили і чари не дістали!

Наче хто під руки підхопив Богдана. Повернув голову – а рук немає, замість них – крила! І кігті на ногах! Що ж воно далі буде?

А далі вітер лагідно, але міцно підкинув його мало не під хмари, і Богдан роздивився все, що діялося внизу. Он козак біжить по схилу – і прудко ж! Що це – впав? Куди він щез? І звідки собака взявся, такий великий? Таж ні, то козак обернувся на вовка. Ага, а коні ж вовків бояться! Ач, як захрипіли, стали дибки, вершників уже не слухаються. А вовк по черзі перестрибує через коней і збиває ворогів на землю – одного, другого… оце удар!

Але дивна річ: збиті з коней вершники, ледь торкнувшись землі, кудись зникають. А вовк – чи то пак, козак – жене наляканих коней далеко в степ.

Уже коні стали, як маленькі цяточки, вже й козака не видно.

– А тепер, соколику, лети до мами – і то якомога швидше! Бо зараз тут таке буде!

Поряд із Богданом ширяв у небі могутній сокіл з білим пір'ям на грудях.

– А що буде?

– Те, що ти бачив, – то лише розвідка. Зараз вони на гадюк обернулись і повзуть до Орди. Мені знак треба подати козацтву, щоби пильнували: Орда на Чорний шлях вийшла. Ну, лети, тебе вітер Степовий занесе, куди скажеш, а я – на курган. Ватру запалю, щоб хлопці побачили. А потім Сіверка покличу на допомогу, хай їх трохи поморозить, градом поб'є. Вони, поганські діти, холоду не люблять, ох як не люблять!

Козак-сокіл весело підморгнув Богданові і через праве крило різко пішов у піке. А теплий вітер на ім'я Степовий знову підхопив хлопця і поніс його кудись понад степом, і все мало не попід хмарами. Останнє, що побачив Богдан із соколиної висоти, – як біля підніжжя кургану раптом спалахнула широка смуга вогню і, випалюючи ковилу, стрімко помчала на південь, назустріч Орді.

А куди йому летіти? Богдан не знав. У цьому світі кнопочку не натиснеш. Крутилися у голові думки – і крутило ним, як пір'їнкою, поміж хмарами, несло кудись, у світ незнаний і чарівний. Але не чужий.

з якого можна зробити два висновки: по-перше, в польоті найголовніше – забезпечити м'яку посадку; по-друге, вмій змовчати, як не знаєш, що сказати

Козакові легко радити: "Лети до мами, і то якомога швидше". А куди йому, Богданові, летіти? Дорослі завжди так: сказав і пішов, а ти думай. До мами, до мами… а якщо мама в іншому світі? Хоча ні, це він, Богдан в іншому світі. Незнаному і чарівному. Але не чужому.

Спочатку він старанно махав крилами, доки вони не заболіли з незвички, а потім зрозумів, що перестарався. Бо теплі потоки повітря, які йшли від землі, не просто підтримували його в польоті, а навіть приємно колисали. "Лечу, як на планері", – подумав Богдан. Сам він, щоправда, на планері під хмарами не ширяв ніколи, але бачив не раз по телевізору. Диктор казав, що головне – не робити різких рухів.

Отой вітер, що козак називав Степовим, ніс Богдана вперед, як човен за течією ріки. Хлопець остаточно заспокоївся і почав роздивлятися: вгорі, високо-високо – білі хмари, як пір'їнки… А що там унизу?

А внизу пропливав пейзаж – знайомий і, водночас, незнайомий. Бо з одного боку, занесло Богдана не до Африки і не в амазонські джунглі. А з іншого боку, він поки що не бачив жодного міста. Та навіть не міста – жодної ознаки житла.

Про те, що люди тут бували, свідчили протоптані в степу стежки і навіть дороги. І от дивно – летить він уже довгенько, а досі не бачив жодної залізничної колії чи бодай звичайнісінького асфальтового шосе. Самі лише, як то їх батько називав, ґрунтівки, тобто дороги, протоптані кіньми і людьми, без ніякого тобі твердого покриття. Але де вони, ті люди? Чи бодай коні?

Машин, як здогадувався Богдан, у цьому світі не було.