Не святі горшки ліплять - Антоненко-Давидович Борис
Нарешті мама дозволила Павликові піти в двір до хлопців, і Павлик вистрибом вискочив з дому. Та у дворі він мимоволі затримався. Ціла купа дітвори згрудилась навколо Костя Піддубного, Павликового приятеля й однокласника, що жив у цьому ж дворі. Павлика зацікавило, чого-го вони пнуться і зазирають один одному через плече.
Кость щось показував на простягнутій долоні й гордовито відповідав комусь:
— Питаєш! Звісно, справжній! Тільки не "конпас", а — компас.— Для більшої певності &Ін додав: — Морський компас.
Повернувши нікельоване кружальце в різні сторони, щоб усі могли переконатись, що стрілка однаково показує
на двірникову квартиру, цебто на північ, Костя похвалявся далі:
— І ще атлас подарував, там усі карти, які тільки є на світі. А Сашкові — накрутного глісера. Ну, чисто як справжній, тільки що маленький...
Павлик підійшов до гурту й собі спрагло, з затаєною заздрістю розглядав справжній морський компас. Ще вчора ввечері Кость сказав Павликові, що до них приїхав погостювати дядя Михайло з Миколаєва. Той самий, що кораблі будує. Це, мабуть, його подарунками і хвалився Кость. Павлик протиснувся наперед і вже хотів просити Костя дати і йому подержати компаса, але Кость, побачивши Павлика, з яким мав незабаром їхати до піонерського табору, схопив його за руку й мерщій одвів убік.
— Це нам пригодиться в таборі, коли в похід кудись підемо, правда?.. Знаєш що—ходім зараз до нас: покажу атлас і попросимо дядю Михайла щось розказати. Він і на Чорному морі плавав, і навіть у підводний човен лазив.
У Павлика було сьогодні багато інших справ, але побачити та послухати чоловіка, що сам будує кораблі й потім же на них плаває в морі,— це не кожному випадає. До того ж — компас, атлас, маленький глісер!., і Павлик, не вагаючись, побіг слідом за Костем.
Смаглявий, кремезний дядя Михайло в незастебнутому білому кітелі сидів на дивані, посадивши собі на коліно п'ятилітнього Сашка. Сашко мацав на дядиному кітелі золоті ґудзики з якірцями й допитувався, ким краще бути на кораблі — матросом чи капітаном. Павлик, затамувавши дух, зачудовано подивився на незнайомого, дивуючись із сміливості Сашка: отак запанібрата розмовляти з таким великим чоловіком, ще й. ґудзики йому крутити!.. Тим часом Костикові не терпілось похвалитися перед Павликом своїм дядею, і він, перебивши на правах старшого Сашка, одразу перейшов до діла:
— А скажіть, дядю, чи важко ото будувати кораблі?
— Чи важко будувати? — перепитав дядя Михайло, хитрувато примруживши очі.— Розуміється, важко, коли не вмієш, а от коли навчишся, тоді сама робота тобі в руки проситься.
Дядя Михайло сказав щось мудрувате, і ні Кость, ні Павлик не збагнули гаразд, чого це і як то робота в руки проситься. А Сашко, який усе ще думав про своє, спитав:
— А хто старший — боцман чи капітан?
Щоб витягти дядю на розмову й воднораз не дати малому Сашкові відвернути дядину увагу, Кость знову спитав:
— А як же ви самі навчились?
— Вчаться на це діло в спеціальних інститутах. Тільки спочатку треба добре вивчити математику — алгебру, геометрію.
— А навіщо ж алгебра? Це ж кораблі будувати, а не гроші там якісь лічити!..— здивувався Кость.
— Як це навіщо? Саме для того, щоб збудувати корабель, і потрібна математика. Хто ж за тебе обчислить, скільки чого треба, який буде той корабель заввишки, завдовжки...
Кость спохмурнів. Він нишком уже мріяв, скінчивши школу, поступити туди, де вчився дядя Михайло, щоб і самому стати кораблебудівельником, а тут, виявляється, треба математику добре знати.
— Чого насупився? — посміхнувся дядя Михайло.— Чи не сваришся, бува, з алгеброю?
— Я до неї нездібний. Ледве на трійку витягнув...— сумно проказав Кость.
— Нездібний? — здивувався тепер уже дядя Михайло, аж пересадив Сашка з коліна на диван.— Це дурне верзеш. "Нездібний", хе! Я теж колись "нездібний" був, та один добрий чоловік вибив мені ту дурницю з голови.
— А хіба можна з нездібного стати здібним? — невпевнено спитав Кость і спідлоба глянув на дядю.
— Можна з ледаря стати працьовитим, із затурканого — сміливим. От у чому річ! Послухайте, як зі мною було, може, й вам пригодиться. Сідайте.
Дядя Михайло зручніше сів на дивані і відкинув рукою з чола довгого гарного чуба, Кость примостився поруч Сашка, який притих, задоволений, що його не виганяють з товариства старших, а Павлик тільки приступив до бильця дивана, не зважуючись сісти в присутності такого визначного дяді.
Дядя помовчав хвилину, втокмивши очі в стелю, а тоді почав:
— ...До школи імені Франка я попав серед навчального року. Саме наприкінці зими нам дали квартиру на Лук'янівці, от ми й переїхали сім'єю туди з Куренівки. Батько твій був тоді не набагато більший за Сашка, а я вже був школяр, до третьої групи, чи класу, як тепер кажуть, ходив. Неподалеку від нашої нової квартири була простора двоповерхова франківська школа з великими, як двері, вікнами. Та, признатись, мені спочатку було мало втіхи, що мене перевели до такої гучної школи, яку тоді вважали за зразкову. Ще в куренівській школі записали мене до нездібних. Бувало, на уроці вчитель каже іншим школярам: "Ви, діти, допомагайте Михайлові, бо він малоздібний, сам не впорається з домашнім завданням". Або завідувач, чи по-теперішньому директор, школи наприкінці року каже батькові: "Ваш син нездібний; звісно, важко йому дається наука, але все ж за літо треба його підігнати якось". Отак і пішла про мене слава "нездібний", "відсталий", одне слово, Михайло Піддубний — ні до чого, тільки школу ганьбить. Навіть у класі виділили мене в окрему ганебну групу відсталих, з якої інші учні кепкували: "Група одірви та викинь".
Привів мене батько до франківської школи, а я собі думаю: "Якщо я в куренівській задніх пас, то до цієї зразкової мені, нездібному, краще б і не рипатись".
І так ото я вклав собі в голову свою нездібність, що сиджу на уроці, кліпаю очима, а з думки мені не сходить: "Не тратьте, куме, сили, спускайтесь на дно..."
Правда, в цій школі мене поки що ніхто не прозивав нездібним, учителі приглядались до мене як до новака, учні були такі ж прості, як і я,— здебільшого діти лук'я-нівських робітників. Між ними я швидко оббувся, а от учитель один і цікавив мене дуже, і в той же час я боявся його. Був це викладач рідної мови Степан Васильович Панасенко. Чого я боявся його? Зовні він був наче й зовсім не страшний — чорнявий, смаглявий, видати, лагідний літній чоловік. Ніколи він не нагримає, не підвищить голосу на будь-кого. Телепні, подібні до мене, були, виявляється, і в цій школі, але й вони пнулися з усіх сил, щоб з рідної мови мати, якщо не "відмінно", то принаймні "добре". (Тоді не було теперішніх двійок, трійок, п'ятірок,— нам записували в щоденник: "незадовільно", "задовільно", "добре", "відмінно"). Але так уже повелось, що дістати з рідної мови, якої вчив нас Степан Васильович, навіть "задовільно", тобто теперішню трійку, вважалось між франківськими учнями за ганьбу. Це ж був найулюбленіший учитель! Та він мене цікавив не тільки тому. В школі всі знали й пишались тим, що цей учитель Панасенко був воднораз і відомий український письменник — Степан Васильченко. Хоч Степан Васильович і не любив, коли хто з учнів згадував його твори, мовляв:
"Прочитав оце, Степане Васильовичу, ваше оповідання "Мужицька арихметика"; ой цікаво!" Він одразу переводив мову на інше, та всі учні знали його оповідання. Прочитав і я ту "Мужицьку арихметику", "Романа" й "Свекра" і ще більше став його боятись.
Думаю собі: "Мені важко книжку прочитати, а Степан Васильович сам пише книжки. Яка-то здібна голова має бути, щоб книжки складати!" Сиджу на парті й потерпаю: ану ж спитає щось цей найрозумніший від усіх людей учитель мене, нездібного та відсталого!
Але він мене чогось не питав, тільки приглядався; зате з арифметики і географії я вже схопив "незадовільно". Ніяк не міг збагнути тих дробів і меридіани з паралелями плутав. З рідної мови ми дійшли вже до наростків, або суфіксів, як тепер кажуть, а я і з приростками, тобто префіксами, ніяк собі ради не дам. Одне слово — нездібний.
Був, пам'ятаю, кінець березня. Надворі сонце, десь з-за Дніпра повіває свіжий, вогкий вітерець. У шкільному дворі весело біжать струмочки від останніх латок талого брудного снігу. Учбовий день скінчився. Гучно лунає в порожньому коридорі дзвінок, сповіщаючи, що навчання сьогодні кінчилось, а з ним кінчились і мої муки. Оце мій час! Вискочу зараз із школи і — пропаде моя нездібність. На вулиці я такий же, як і всі діти. А вже як почнемо гратись у цурки, а ще більше в м'яча — хай ще позмагаються зі мною інші!
Галасливою юрбою вискочили ми з класу, і враз порожній і німий досі коридор ожив, заповнився школярами, вигуками й сміхом. Після парти, книжок і зошитів так хочеться пострибати, поборюкатись!
Степан Васильович жив тоді при школі: отак, просто з коридора, двері до його кімнати. Він завжди виходив наприкінці навчання глянути, як учні йдуть із школи. Вийшов він і цього разу. І тільки-но діти побачили його низеньку постать коло стіни, як галас став ущухати, учні спинились і оточили улюбленого вчителя.
— Степане Васильовичу! Вже й у лісі снігу нема, ось-ось зацвітуть проліски та сон.
Усі знають, що Степан Васильович любить ці перші скромні весняні квіти.
— Може, в неділю, Степане Васильовичу, поїдемо в Пущу-Водицю збирати квіти?
— Ні, цієї неділі ще рано, але трохи згодом неодмінно поїдемо,— відповів Степан Васильович, і учні аж заплескали з радості в долоні. Вони так люблять ці подорожі з Степаном Васильовичем у ліс, у поле, збирати квіти, ягоди, гриби. А наступного літа вони гадають вирушити з ним пароплавом аж до Канева — на могилу Тараса Шевченка.
Я спинився також. Мене завидки беруть слухати, як ото інші школярі так по-простецькому балакають з Степаном Васильовичем. Захотілось і мені звернутись до нього, сказати йому щось привітне, але не насмілююсь і від того серджуся сам на себе. В дальньому кінці коридора якийсь запізнілий хлопчисько завів, пританцьовуючи, веснянки:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле...
І всім учням уже кортить підхопити дружнім співом:
Молодому козакові
Мандрівочка пахне...
Я визирав за спинами інших. Раптом лагідні, темні очі Степана Васильовича спинились на моєму обличчі.
— А ти, Михайле, чого посмутнів? — підступив він до мене ближче.
— Та він, Степане Васильовичу, і досі не второпа, що таке приросток, а сьогодні ми вчили наростки, так він і зовсім спантеличився,— відповів за мене якийсь сміхотливий учень з гурту, а я від того зашарився весь і очі в підлогу втупив.
— Так-таки й справді не знаєш, що таке приросток? — нахилився до мене Степан Васильович.
