Флейта землі і флейта неба - Лишега Олег

ФЛЕЙТА ЗЕМЛІ І ФЛЕЙТА НЕБА

...Може, ти й чув людську флейту, але

не чув флейти землі; може, ти й чув

флейту землі, але не чув іще флейти неба!

Чжуан-цзи, розд. II,

"Згладжування протилежностей"

1. Ad amussim!*

Кажуть, у Давньому Китаї, коли бралися до якогось пильного діла нехай десять чоловік, то завжди з-поміж себе вибирали одного трутня. Усі щось мудрують, носять, копають, а один має просто бути коло них. І це вважалось його роботою. Ну, скажімо, будують домну. Той носить воду, той місить вже глину, той тримає буйвола і відмахує від нього хмару ґедзів, той сипле в рідку глину перетерті кізяки — а він лише сидить в кінці подвір’я, підмостив під себе шовкову подушечку і або співає, або голосно хропе.. Той подався обніжком до недалекої Жовтої Ріки, витяг з очерету схований човен, відіпхнувся дрючком і поплив, щоб трохи далі нарвати лотосового коріння для поросяти, аби не так верещало у хліві.. Той підгодовує трохи менших за павичів курей і качок і згодом виганяє їх на пашу до Жовтої Ріки.. І кожен знай мудрує: як би то хапнути там найтов— стішого коропа чи хвацько копнути під ребра чужого кабанчика, чи сховатися під найбільшою в світі спідницею.. А він лежить собі і все співає.. Присмалить сонце — перекотиться в тінь, піднесуть, доллють ще цуйки, він вип'є, утреться, вийде посеред двору, розстібне ширінку, трохи потанцює — і знов у холодок.. І всі знали: інакше і не могло бути. Він їм давав абсолютну свободу вмерти і щасливо переродитися. Інакше тихенько показяться, усі, як один!.

* Чиста робота.

2. Ohne Name

І ніби давно і недавно Європа ловила останню свою викопну ящуриху. Її голівка на довжелезній шиї то пірнала, то виринала у мільйонах голів, і кожна голова була мініятюрним скелястим Лох— Нес.. Хоч єдиним, хто мав повне право розбити це чарівне водяне дзеркало, був сніговий чоловік, порослий ведмежим хутром. Зі сліпучих Альпійських гір він часом сходив у людські доли і вишукував собі там жінку.. Але минає трохи часу і заклопотаний світ раптом задирає голову і роззявляє рота: згори падають небесні гриби. Але не долітають, і такі ж недосяжні, як і та голошкіра викопна жінка, вихляються в небі.. А те, що тут, під ногами, якось відразу поблякло, змізерніло.. Тихо відходить в землю Генрі Мур, і десь аж за рік по смерті Всесвіт згадує і просить щось написати.. І я згодився. Навіть придумав назву: Армстронґ Бронзових Гір.. Або так: Медвяні Гори Пізньої Бронзи.. Чи могло бути щось легше? Чи не простіше було написати розвідку про довжину нігтів у китайських імператорів династії Хань? Але уявіть собі той час.. Писати про Луї Армстронґа, зазирати в його далеку пащу, звідки в сліпучих спалахах його язик вивергає безконечні бронзові гори Генрі Мура, — тоді було все одно, що балакати про зовсім іншого Армстронґа, того, що гупав по Місяцю, тобто мати на увазі не так гори, як вигаслі кратери, і, не дай, Боже, навіть і впасти у якусь місячну яму.. А що може бути легше і ближче за Місяць!.. Одне слово, через мої лінощі не відбулась мандрівка на Місяць, і Всесвіт про Мура так і не почув.. А тут знов як грім: Паунд і Лоуренс! Все на купу! І я мушу пов’язати їх разом, інакше не впоратись.. Тому, згадуючи нещасних поетів, матимем на увазі щось набагато коштовніше, хоч би й бронзово-золоті гори пана Мура.. І навпаки — посмоктуючи мед із бронзових дупел і прислухаючись уночі до ведмежого рикання з глибин сліпучої пащі, подумаємо й про кисло-гірких Паунда і Лоуренса.

Тобто unus vir nullus vir — однією рукою не заплещеш в долоні? Аякже. Бо кажуть ipsa se velocitas — навпростець тільки ворони літають.. Або: скоро робиться, сліпе родиться. Тобто, подивитись на Захід зі Сходу? Але чи не буде це mugle hiccum — видоїти цапа? Ні: infelix mus est cui non lare plus est — бідна та миша, котра лиш одну дірку має. Або й так можна ще сказати: in mango magni capiuntur flumine pisces — великому й велика яма.

3.Luna latrantem canem non curat*

Паунд і Лоуренс.. Все одно, що сказати: хрін і перець. І той, і той — продукт однаково відомий в поетичній коморі. Я почав був з Паунда, але щойно розкусивши кілька рядків, прожогом кинувся до Лоуренса. У Паунда стіл багатий, але трохи ніби пісний. Там алкоголь у делікатних наперстках. У Лоуренса трохи пересолене, зате багато простого червоного вина. І коли смакував його, у мене часто було відчуття, що п’ю з реальним чоловіком, хоч, повторюю, для багатьох він уже lupus in fabula, якщо не більше. І хоч я пізнавав Його, як пізнають, скажімо, гірчицю чи тертий хрін з буряком, чи той-таки стручковий перець, — за всіма цими гарячими рисами ховалась урочиста монументальність. Гадюка, що виповзає з вогняного кендюха під сицилійською Етною. Слони похитуються, трохи підпилі в ритуальній нічній оргії в Індії.. Він, може, після надто розлогих, надто виснажливих і розумних шматків прози любив витесати якийсь віршик так, як зі свіжого дерева завзятий майстер з якогось племені в самім серці Африки витесує маску. Всі знають цю техніку, але бояться. Бояться, що свіже, розбухле соком дерево потріскає на очах. Але він не боявся. І що будуть тріщини, і сліди від сокири надто різкі, грубі. Поколені, але живі. Це не є речі, що ними бавляться, вертять і так і сяк.. Ні, це не ляльки. Це живі істоти, котрі вистояли. Бо що таке сама людина? Власник кількох десятків кісток (з декількох справді може вийти непогана флейта, якби хтось умілий провертів дірочки де треба), доброї торби м’яса, крові, жменьки мозку.. Хтось колись, дуже давно, міг володіти навіть і жінкою.. І цілою державою. Але той, котрий володіє знанням диких звірів, — тисячоокий, тися— чокрилий, всемогутній і лагідний. Хоч кажуть і так: inops potemtem dum vult imitari perit — з їжака не буде бика. Або й так: не буде баба дівкою. Хоч я не думаю, щоб це стосувалось поетів..

У тому числі Паунда. Це поет повітря. У нього все вібрує, переливається. Це повітряний змій. Він любить пірнати у сліпучі ями високого осіннього неба. Це ніби про нього: in altum tendens cadit ab alto — високо літає — низько сідає.. Яка людська мудрість розкішна., і яка жорстока. Знаючи, що немає краю ані вгорі, ані внизу, він мусив довго і низько падати і, обминувши Пізанську вежу, влетіти до пізанської в’язниці.. Хоч і там усе пір’я й луска і далі мінились у нього, вигравали.. Коли торкаєшся його слова, за ним нема відчуття близької людини.. Нема теплого дихання..

* Пес виє, а місяць світить.

А може, насправді й не існувало такого чоловіка, а лише була дуже сильна, потаємна, спільна мрія мати такого чоловіка, мученика і дракона водночас, із чималим хвостом?.. Бо підніматись у небо під цим вітром — що може бути трагічніше й радісніше? І там немає вже такого звичного запаху, кольору. Відполіроване вітром, там усе чистіше., дзвінкіше чи як., назвати це міг колись молодий Тичина хіба., той теж знав флейту неба.. їх, таких знавців, не так і багато.. Знаних і зовсім незнаних.. Ці щасливці або вмирали ще маленькими і відлітали туди одразу, або заліплювали собі вуха воском.. Бо підніматись у небо — це стрімголов пірнати в Абсолютний Час. Небо — усе, що було і що нас чекає, наша Інша історія..

Дерева вкриті снігом.

На вершинах вітер і білий шепіт.

Напливи з дзеркал у місячні ночі.

Це дуже високі дерева.

Необережного шлях.

Так сказав Воробйов, знавець неба. Ранкового і вечірнього. І нічного — коли людина сама вже стає великим бездонним нічним небом, стає Всім.. А Паунд вибрав ясний день, захмарений кількома європейськими війнами.. І його цей день пік немилосердно. Усе, увесь цей "розбитий сніп дзеркал" розпікав його безжалісно. На його місці кожен би звуглився. А він вистояв. Може, Конфуцій не дав згоріти?..

Я згадав Воробйова невипадково. Цей індо-арійський поет повітря за найкоротший свій відтинок часу бере величину "барва". Можливо, колись так називалась якась пракомаха чи ще щось. Можливо. Бо я щось у жодному словнику не знайшов такого терміну. І як сумно буде, коли й згодом, у третьому тисячолітті його ніхто не знайде.. Так от, ця одиниця (позначення її зовсім інакше, аніж згадане нами недавно — автентичні позначки переховуються в надійному місці) вимірює дуже витончений вид енергії, котру виділяє невелика пелюстка певної соковитої квітки в затінку літнього дерева. Як неважко здогадатися нашому любому читачеві, котрий, як то кажуть liguam caninam comedere — з’їв собаку на таких штучках, — оце і є усім нам відомий "людський час", а те дерево — народ, або інакше — "небесний час". І коли дерево в цвіту — кажуть: "зоряний час". Ми оминаємо свідомо

стихію води, де індо-арійський майстер не гірший, аніж у небі. А може, й кращий.. Небесні часи об’єднуються, творячи так звані "епохи", а ті вже можуть утворити і "вічність". Це вже від них залежить. Існує ще так звана "музика небес", але це вже відноситься до "вічності" — про неї трохи згодом. Ми ж лише розглянемо поки що так званий "соціяльний час", що є тотожний "небесному часові", хоч і не завжди., але таким він принаймні має бути. Це, зрештою, теж не зовсім наша справа — судити, який він.. luna latrentem canem non curat — пес гавкає, а місяць світить..

Паундові оди — це епохи, без сумніву. Хмари в небі. Такі ж перебіжні й великі, і розбурхані. Чи можна їх назвати Високими Одами чи Гімнами? Це так називалось у каноні Конфуція, я їх просто називаю одами, мені здається, Паундові смерчі витягують у небо забагато людського сміття, але, можливо, я помиляюсь. Приглянувшись, там завжди когось впізнаєш. Он та хмарина трохи нагадує патетичного, незрівнянного дуче, ось він виголосив полум’яне слово, і на виноградники понад Тібром закрапав тихий дощ. Ось небом квапляться довгі трубадури, у них обвислі від вина і співу животи, вони ніяк не знайдуть Пезаро, трохи перебрали.. Ось налітає величезний Сигізмундо Малатеста і над Флоренцією раптом випорожнюється зі страшним гуком і помпою.. Все велике переселилось на небо, в його оди. І то чим далі від так званого нашого часу, тим тонше, опукліше. Можновладці Ренесансу, меценати, банкіри.. Ану, пригляньмося пильніше — чи нема там самого пана з панів, Езри Паунда? Є! Він там, між усіх їх, такий самий занесений, строгий з профілю. У всіх він — у Белліні, П’єтро деля Франческа, Фра Анжеліко, Дуччо, Джотто..