Знайомі поховали сина минулої зими... - Жадан Сергій

Знайомі поховали сина минулої зими.
Ще й зима була такою – дощі, громи.
Поховали по-тихому – у всіх купа справ.
За кого він воював? – питаю. Не знаємо, — кажуть, — за кого він воював.
За когось воював, — кажуть, — а за кого – не розбереш.
Яка тепер різниця, — кажуть, — хіба це щось змінює, врешті-решт?
Сам би в нього і запитав, а так – лови не лови.
Хоча, він би й не відповів – ховали без голови.

На третьому році війни ремонтують мости.
Я стільки всього про тебе знаю – кому б розповісти?
Знаю, наприклад, як ти виспівував цей мотив.
Я знаю твою сестру. Я її навіть любив.
Знаю чого ти боявся, і навіть знаю чому.
Знаю, кого ти зустрів тієї зими і що говорив йому.
Ночі тепер такі – з попелу та заграв.
Ти завжди грав за сусідню школу.
А ось за кого ти воював?

Щороку приходити сюди, рвати суху траву.
Скопувати щороку землю – важку, неживу.
Щороку бачити стільки спокою і стільки лих.
До останнього вірити, що ти не стріляв по своїх.
За дощовими хвилями зникають птахи.
Попросити б когось про твої гріхи. Але що я знаю про твої гріхи?
Попросити б когось, щоби скінчились нарешті дощі.
Птахам простіше – вони взагалі не чули про спасіння душі.