Сьоме життя - Власюк Анатолій

СЬОМЕ ЖИТТЯ

Василеві СТОРОНСЬКОМУ

1

Гримить, як у пеклі. Блискавка наскрізь, здається, пронизує тіло. Таке враження, що навіть у квартирі не сховаєшся від дощу.

– Це що, кінець світу? – злякано шепоче дружина, притискаючись до нього.

Він здригається. Кінець світу! Завтра для нього настане кінець світу. Прожив сім життів і не знає, чи подарують йому вічне життя.

Якщо ти обраний, то неодмінно хочеш належати до особливих. Він знав, що йому дали сім життів, знав наперед, що з ним станеться і коли помре. Інколи закрадався сумнів, що краще було би стати звичайною людиною і не знати наперед, що з тобою станеться, як складеться життя. Але усвідомлення належності до обраних робило свою справу. Люди лише мріють про безсмертя, а він уже живе в ньому. Поки що живе.

2

– Я завтра вмру, – прошепотів він.

З'ясувалося – в порожнечу. Дружина мирно сопіла в нього на плечі.

Може, це й на краще. Навіщо наперед доводити її до відчаю?

Ось цей день – десятого липня дві тисячі шістдесятого року – давно був позначений у всіх календарях, тільки ніхто, крім нього, про це не здогадувався. Це був день його смерті. Загалом за сім життів він прожив п'ятсот одинадцять років, але найважчим, звичайно, є останній день твого життя, особливо, якщо знаєш, коли саме ти помреш.

Грім зник у вічності. Блискавка вдовольнила найпотаємніші свої бажання. Дощ досхочу напоїв землю.

Він легенько звільнився від голівки дружини, поцілував її в щічку, встав із ліжка і підійшов до вікна.

3

На душі було спокійно. Дивно. Коли людина знає, що сьогодні помре, невже може бути спокійною? Лише та, яка змирилася зі своїм відходом у небуття. Але прості смертні завжди знайдуть зачіпку, щоби бодай на день-другий ще залишитися на цьому світі.

Він не належав до простих смертних, бо був обраним. Але враз до його бідної голівоньки залетіла думка, що він думає так само, як і вони. А вслід за нею – інша: якщо він думає, як простий смертний, то невже хтось буде зацікавлений перевести його з обраних в особливі?

За п'ятсот одинадцять років своїх життів він чомусь жодного разу про це не замислювався. А тепер ніби опинився перед прірвою. Назад дороги нема, а ступиш крок уперед – впадеш у прірву, з якої нема вороття, і ти безкрилий, щоб полетіти. Ось і стоїш скутий, навіть не дихаєш. Ти ж не самогубця.

4

Одного разу, в своєму четвертому житті, він уже був самогубцею. Здавалося, грає роль у якомусь спектаклі невідомого автора й режисера. Ти сам у ньому актор. Один-єдиний. Більше героїв нема – як і глядачів. Граєш лише для себе – значить, це найгеніальніше виконання. Ніби дуриш себе, бо вдаєшся до самогубства, але точно знаєш, що в тебе обов'язково будуть ще і п'яте, і шосте, і сьоме життя.

Вже пізніше, в інших своїх життях, він думав про це. У якому б відчаї не були самогубці, але вони знають, що на цьому життя не закінчується. Вони просто йдуть із цього життя, щоби виринути в іншому. То самогубці теж належать до обраних? Але чи можуть вони тоді стати особливими?

І ця думка вперше залетіла до його бідної голівоньки за п'ятсот одинадцять років семи його життів. Невже останній день нам потрібен для того, щоби ми усвідомили, ким є насправді?

5

Хоча йому було вже сімдесят два, він почував себе добре. Навіть дуже добре, порівняно з тими багатьма спалахами своїх життів, коли був, здавалося, на волосочок від смерті. Обривається – і ти летиш у прірву, усвідомлюючи, що крил у тебе нема. Тіло не боліло, голова була ясною – то ж навіщо вмирати?

Питання було недоречним. Насамперед не зрозуміло, кому воно адресоване. Якщо задав його сам собі, то навряд чи зможеш відповісти. А якщо все-таки є адресат, то він не захоче у мільйонний раз повторювати очевидні речі. Треба з цим змиритися раз і назавжди: що очевидне для інших – може залишитися невідомим і незрозумілим тобі. Така філософія життя. І він сприймав її усі п'ятсот одинадцять років. А в останній день голодний розум чомусь збунтував.

6

Своє останнє, сьоме, життя він розпочав п'ятнадцятого серпня тисяча дев'ятсот вісімдесят восьмого року. Належачи до когорти обраних, усвідомлював, що це початок його кінця, хоча ще сподівався стати особливим.

Всьоме він повторював одне і те ж, і треба було майстерно зіграти, щоби ніхто ні про що не здогадався. Він уже був готовий до переходу від комфорту в лоні мами у жорстокий світ, але ж треба плакати, щоб не лякати лікарів, а особливо маму. Кого йому насправді було шкода в цей спалах життя, так це маму. Через нього вона терпіла такі муки.

І в подальшому йому була шкода її, але ж він мусив до кінця грати свою роль, хоча інколи йому здавалося, що міг виконати і щось інше, більш трагічне. Тому завдавав мамі мук, хоча завжди любив її. Коли вона померла, здається, полюбив ще більше.

7

Лише перше життя, коли знав усе наперед, видалося йому нецікавим. Але з кожним подальшим життям усе більше входив у смак. Це майже як професіонал грає у шахи. Знає всі ходи наперед, передбачає всі відповіді супротивника. Але шахи все ж цікавіші, ніж його наперед розписане життя, бо в них можливі варіанти, несподіванки, власні недопрацювання, помилки, а тут наперед усе відоме. Втім, намагався знайти у всьому позитив. Люди, сповнені сил і енергії, несподівано вмирають, а ти продовжуєш жити, бо знаєш, коли прийде твій останній час.

Він дивився у вікно, але аж тепер, здається, побачив, що відбувається на білому світі. Ранок обіцяв бути казковим. Небо, вмите дощами, ясніло з кожною секундою. Сонце несміливо виглядало з-за обрію, боячись потривожити новий день. Листя на деревах завмерло, очікуючи першого подиху легенького вітерцю.

"Якраз найкращий час для смерті", – зловіще подумав він.

8

Він радше відчув, ніж зрозумів, що дружина дивиться йому в спину. Повернувся до неї.

– Який ти у мене красивий, – сказала вона.

"Це тому, що я сьогодні вмру", – залетіла триклятуща думка до його бідної голівоньки, але він нічого не сказав, усміхнувся, ліг поруч.

– А ти знаєш, що ми вже старі? – запитала дружина.

– То красивий, то старий, – він обійняв її.

– Одне одному не заважає, – прошепотіла вона йому у вухо, ніби боялась, що хтось може їх підслухати.

Дружина поринула у спогади про щось своє, а він подумав, що це нечесно з його боку: знати, що сьогодні помреш, і не сказати про це дружині. Але, з іншого боку, він належить до обраних, які живуть за своїми правилами. Простим смертним до цього зась. Якби він сказав дружині, що це його сьоме життя, в яке вмістилося п'ятсот одинадцять років, вона б розсміялась, назвавши його фантазером, або порадила би звернутися до психіатра.

9

Йшов дев'ятнадцятий рік його четвертого життя.

– Ти такий красивий, – сказала Агнєшка Каролю.

Він дивився на все це ніби збоку. Знав, що перейде в п'яте життя, а вона ще доживатиме своє єдине. У неї ще буде багато чоловіків, але щоразу вона згадуватиме його.

Але він мусив виконувати свою роль. Кароль підійшов до Агнєшки, обійняв її й поцілував. Відчув жар її тіла. Агнєшка відсахнулася від нього, ніби згадала біблійну історію про заборонений плід. Він знав наперед, що вона бавиться з ним, мов з маленьким хлопчиком. Цього її ніхто не вчив, усе було закладено в неї від народження. Через тиждень вони займуться солодким коханням, а зараз вона заманювала його в свої сіті. Кароль піддавався їй. Він грав свою роль.

10

Події переплітались у його пам'яті й становили єдине ціле. Мабуть, добре, що він не прожив п'ятсот одинадцять років у одному житті, а вмістив їх у сім. В іншому випадку було би нудно по-справжньому. А так різні епохи, країни, люди, враження. День його смерті ставав і його днем народження. Єдине, чого ніколи не міг зрозуміти, чи в нього народжувалася нова душа, чи стара переселялась у його тіло. Втім, думав, що всі проблеми будуть розв'язані, коли з обраних перейде до особливих. Принаймні, сподівався на це.

– Про що ти думаєш? – запитала дружина.

– Про тебе.

– Брехунчик.

Вона усміхнулась. Все-таки добре, що в нього така дружина. А якби одружився з тією, в яку був закоханий? Мабуть, постійно сварились би.

11

Кохання належало до тієї сфери, в якій навіть обрані є учнями, а не вчителями. Чи розбираються в цьому особливі, не знав і навіть не намагався думати про це.

Кохання не піддавалося жодним логічним обрахункам. Ті, хто змушував його грати цю роль, здається, не переймалися переживаннями піддослідного кролика, бо все йшло за запланованим і наперед баченим ними, яке вони невидимо передавали йому. Кохання хоч і втручалось у ці плани, але було ніби чимось зайвим. Так само невидимо хтось видаляв із нього кохання – і все продовжувалося так, як і мало бути, за заздалегідь з кимось узгодженим.

Він і відчував кохання саме як щось чуже в собі. Залетіло, вийняли під наркозом, фантомний біль – живемо далі. Збоїв не було ніколи, хоча йому давали шанс відійти від правил. Не робив цього. Боявся, що не стане особливим.

12

Ось це намагання стати особливим почалось у нього ще в третьому житті. Звичайно, казати про це комусь не мало сенсу, бо його оточували прості смертні. Ще засміють або вважатимуть божевільним.

Серед обраних теж не було прийнято розповсюджуватися на цю тему. Кожний мав робити заплановане, а вже після закінчення сьомого життя вирішать, чи можеш ти стати особливим.

Якось йому здалеку показали особливого. Дідок, нічим не прикметний. Звичайно, не мав так думати, але до його бідної голівоньки залетіла крамольна думка, що в нього більше позитивних якостей, щоби бути особливим, ніж у цього дідка. Наступної миті, звісно, покаявся, бо він не знав цього чоловіка і всіх його заслуг перед людством. Мабуть, було за що дарувати йому вічність, коли життя переходить з одного в інше, не обмежуючись цифрою сім.

13

У шостому житті він був красивою жінкою, яку кохали красиві і не дуже чоловіки. Він, тобто вона, завагітніла від того, кого кохала. Але той не хотів з нею одружуватись і втік з іншою. Здається, у Сполучені Штати Америки. Потім бачила його по телевізору в колі банкірів. Набундючений, товстий, пихатий. Ледве впізнала своє колишнє кохання. Тепер він подумав: добре, що той колишній красень не став її чоловіком, бо, мабуть, життя з ним не було би медом. І знав-знала ж наперед, що не матиме з ним спільного майбутнього, а все ж були нотки протесту, хотів-хотіла змінити напрямок думок тих, хто запланував його-її життя.