Із збірки "Цвіте трояндами" - Олександр Олесь
Олесь О.
Із збірки
«ЦВІТЕ ТРОЯНДАМИ»
I
Ми далі йшли без стежки, без надії…
Ми тільки бачили туман,
Що розливавсь, як океан...
Здавалось - скрізь граніт сіріє...
Лиш маком цвів наш слід від ран.
Куди ми йшли - уже й самі не знали:
Погасла нам зоря-мета...
Не рік - минули вже літа!
Були живі ще ідеали,
Та кров՚ю вже й вони стікали.
Стрівались люде нам чужі, незнані
І обкидали сміхом нас,
Каміннями гірких образ...
І ми, ненавиджені, гнані,
Кляли себе і дні останні.
І далі йшли, обідрані, розбуті,
З лахміття ставили шатри,
Тепла і знизу, і згори
Багато зим уже позбуті...
Нас гріли бурі і вітри.
Що там - в землі святій - не знали,
Ані привіту, ні листа:
Там скуті руки і уста...
А тут могили ми копали
І їх лишали без хреста.
II
Настане ніч... Затихне місто,
Душа скривавлена засне,
І дійсність-відьма задрімає
І випустить горлянку з рук.
Прокинешся - здригне і відьма,
Як яструб, встромить кігті знов
В запалі груди, в серце, мозок
І знову дихати не дасть.
А сон летить, про щось шепоче
І пісню почина свою,
Якусь знайому, рідну пісню,
Що наче я в дитинстві чув.
Ах, це вона, кохана пісня...
І як її забуть я зміг?!
Це ж пісня Матері моєї,
Над ліжком співана моїм.
І чар її дрімоту навіває,
Стиха поволі в серці біль,
Безвладно стулюються вії...
Куняє й відьма... мить - і спить...
Ось вже на крилах сну лечу я,
Перелетів річки, поля,
Перелетів краї, кордони,
Став хлопчиком в своїм степу.
Шумить навколо буйне море,
І я по плечі в нім стою...
І як мене зелені хвилі
Не втягнуть в себе, не заллють?!
Чи, може, це стара бабуся
Мені розказує про час,
Коли на всій землі безмежній
Шумів зелений океан?
«А хто створив його, бабусю?
Це все, що бачу навкруги?»
Бабуся здвигує плечима:
«Вже сам відчуй!.. Ніхто не зна».
Ось зайчик вибіг! Став на лапки,
На мить, здивований, завмер.
І враз тікати!.. Я погнався,
Заплутався в траві і впав...
Прокинувсь: відьма надо мною,
Здригнула, руки простягла
І пазурі впиває в мене...
Кричати хочу - крик німий!..
І враз збагнув: я на чужині...
І досі?!. Боже, Боже мій!
В руках у відьми жмут волосся
Мого вже сивого... О Бож...
III
І знову, голову схиливши,
Іду в тумані без дороги...
Іду поодаль, сам... Так краще:
Ніхто мене вже не розрадить,
І я не маю слів утіхи.
Іду, аж поки сили стане,
А упаду, засну, забудусь -
І знову сон солодкий, любий
Почне мені віки вже снитись.
Сніги мій труп холодний вкриють
І стануть гріти мої груди:
Сніги холодні на чужині
Вигнанця більш, як люде, гріють...
IV
Йдемо вперед! Бадьорі ми,
Не боїмось ні бур, ні грому,
Ні піни лютої зими:
Іти так радісно додому!
Ми цілу землю обійшли,
Але не трапили... Нічого!
Так легко збитись серед мли,
Так легко стратити дорогу!
Спитати ні в кого... Чужі
Чомусь прикинулись глухими...
Немає доброї душі
І серця чулого між ними.
Ми звикли... Має прапор наш,
Побитий бурями-вітрами...
Кобзарю, друже наш, розваж!
Але й кобзар зійшов сльозами:
V
«Не журіться, любі браття,
Є країна чарівна:
Наше рідне Закарпаття,
Наша вбога сторона.
Доли, гори, полонини,
Стайні, вівці, вівчарі...
Там, на горах, щохвилини
Світять ватри - вівтарі.
А на них складають жертви:
Наші землі, сльози й кров,
І із них в пустелі мертвій
Сходить наша воля знов».
VI
Ой коли ж той листок та розвинеться,-
Хто вгадає із нас, не помилиться?!
І чи буйні вітри в цю негодоньку
Не зламають стеблині головоньку.
Скільки віку мине, скільки ждатимем,
Чи в землі у чужій уже спатимем...
Та раніш, як в борні ми загинемо,
Міць, ввесь жар свого серця ми кинемо,
Щоб стебло налилось повним колосом,
Щоб ввесь світ закричав зойком-голосом,
Що нам кривда страшна заподіяна,
Що святая святих в нас осміяна.
VII
І далі, далі все ми йшли
Серед туману, серед мли,
І враз повіяв буревій
Весною згублених надій.
Збудилось щось живе в серцях...
Заблисли сльози на очах...
Спинився я... Дивлюсь набік
І сльози бачу у калік.
Що сталось? Кажуть: «Угорі
Проміння сонця чи зорі».
Ждемо. Надходить безліч їх,
І сльози світяться у всіх.
І віддих рідної землі
Почули ми - старі й малі...
І всі ми впали на коліна:
Невже воскресла Україна!?
VIII
«Воскресла, воскресла!» - всі дзвони