Луїш та викрадач посмішок - Дмитренко Євген

Олександр Білогура та Євген Дмитренко

Луїш та викрадач посмішок

Був собі лицар. Стандартний. Знаєте, такий казковий, мужній, безстрашний… (ще кільканадцять усім відомих чеснот) лицар. Блискучі лати, гострий меч, великий щит — повний набір. Що тут казати, його батько був лицарем, дід був лицарем, а прадід, кажуть, взагалі вбив справжнього грифона (трофейну голову якого, випадково загубили під час ремонту в одному з сімейних маєтків).

Коротше ви зрозуміли, ну просто справжній архетип героїчного героя. І звали цього лицаря Луїш-Деян. З самого дитинства готували хлопця для подвигу. З самого-самого дитинства. Ще ходити не міг, а вже меча тягав за собою. З юних літ йому все торочили, вбивали в голову, що він має продовжити справу своїх предків й стати най— най— найкращим лицарем усіх часів. Кожного дня бубоніли: "Ти маєш бути сильним!", "Не маєш права на страх!", "Подвиг! От що тобі потрібно!".

А що Луїш? Луїш горів цим, жив цим. Як мурасі інстинктивно було призначено тягнути на собі вагу тяжчу за себе в кільканадцять разів, так і Луїшу було інстинктивно здійснити подвиг.

Найкращі майстри, з усіх куточків світу, вчили парубка різним воєнним тактикам та хитрощам. Найкращі ковалі кували йому обладунки та зброю. Найкращі шевці шили йому підштанки. А Луїш все пихтів та ліз зі шкіри, щоб колись той подвиг здійснити й виправдати надії батьків.

І настав таки день, коли знайшовся для нашого героя подвиг. В одній таверні, висіло оголошення від самого короля Арнольда: "О шляхетні лицарі королівства, сталася в мене трагедія. Горе! Великий, паскудний, темний, клятий… (ще десять негативних епітетів) змій вкрав мою любу донечку, мою кровинку, мою красуню… (ще десять позитивних епітетів). Ця гадина (тут король каже про змія) полетіла у високі гори до свого замку. Однак перед тими горами неприступні болота. Сміливцю, який вб'є того змія і поверне мою любу доньку, я відсиплю золота, срібла та коштовного каміння у розмірі дванадцять возів, ще я зроблю такий величний бенкет на його честь, що пиво і вино тектимуть ріками. А якщо воїн буде любий моїй дочці, то бути тому сміливцю мені ще й за зятя. Успіхів вам сини честі у цьому поході!" Підпис, печатка.

Луїш як побачив це оголошення, одразу ж побіг на радощах до батька з матінкою. Зібрали хлопця в дорогу. Батько й дядько дали лицарю витривалого коня, велику торбу та купу різної зброї. Мати перехрестила сина й відправила, з Богом, вбивати змія.

Їде Луїш три дні й три ночі. Доїхав до боліт. Лізе болотом три дні й три ночі. Ледь не втопився кілька разів, але пройшов. А там густий ліс. Блукає лицар лісом три дні й три ночі. Знайшов гору. Лізе три дні й три ночі. Не та гора. Злізає з не тої гори три дні й три ночі. Знайшов потрібну гору. Лізе три дні й три ночі. От і замок змія.

Зібрався духом Луїш, міцно стиснув свого меча та кинувся з криком в середину. Бігає замком, з кімнати в кімнату, шукає потвору. Ніде немає. Все обшукав, лишилася остання зала.

Відчиняє двері, готовий вже кинутись та порвати того змія на шмаття, помститися за довгий, болючий шлях. І що ви думаєте? Лежить там лише безголове тіло тієї потвори. Лежить і страшенно смердить. Поруч купа тельбухів, які остаточно свідчать, що цей монстр спустив дух. І видко вже давно.

В той момент, серце Луїша ледь не луснуло від такого провалу. Та тут що казати, той замок давно вже не чув такої лайки та не бачив таких сліз прикрості. Він ліз сюди стільки днів та ночей, щоб побачити оце? Лицар ніяк не очікував, що хтось міг завершити подвиг до нього. Це нонсенс, адже в казках і епосах все не так. Там завжди герой перемагає й отримує всі лаври й принцесу… а тут таке!!!

Повернувся Луїш додому лише з сумом та ганьбою. Пішов до таверни, а там йому сказали, що це оголошення вже рік як не актуальне. Виявилося, що у хазяїна таверни просто не було часу його зняти. Почувши це – лицар напився з горя, побився і вмер, випадково, спіткнувшись об свій меч.

Принаймні так казали люди. Насправді ж, невдаха Луїш навмисно розпустив такі плітки, щоб більш ніхто й не згадував його ім'я. А сам подався світ за очі шукати собі нової слави.

Та не знав наш бідкуватий лицар про нову біду короля. Про злого лицаря Арчебальда у багряних обладунках та про нещасну принцесу. Ось вже майже рік як той лиходій володарює престолом. Узяв він собі принцесу в дружини, а короля зачинив у темниці. Десь, глибоко-глибоко під землею, де денне світло навіть найяскравішим промінчиком не в змозі дістатися тієї глибини.

До речі, про принцесу Камілу та королівську родину. Сама ж принцеса була милою дівчиною з рудим волоссям, веснянками та двома різнокольоровими очима. Одне блакитне, а інше каре. Мала невеличку родимку на носі, а ще одну, трохи більшу, на щоці. Приваблива була, однак, чомусь переймалася через них.

Дівчина не пихата, але й скромною не назвеш. Любила малювати, справжня художниця. Може годинами щось малювала, не виходячи з кімнати, але картини свої комусь показувати боялась. Тож, жодна жива душа їх не бачила. Жодна! Окрім батька. Ну хіба ж можна щось від батька приховувати? От тому й показувала йому своє творіння. Ще б й матусі показала, та матері в неї не було.

Ще коли Каміла була маленькою, королева Агата покинула її й втекла. Так, так й таке буває. Ціле королівство, коштовності, донька, молодий король в розквіті сил… А щось було не так. Чогось було замало. Чогось не вистачало. Або ж навпаки, усього було надмірно багато. Тож вона й пішла. Відтоді ніхто про неї й не чув. З тих пір, король Арнольд, сам виховував доньку.

З королівською родиною познайомилися, тепер можна й продовжити розповідь.

Однієї темної ночі, коли король міцно спав, до нього увірвався сон. Ну, принаймні намагався увірватися. Точніше, вже був десь-десь на підході. І ніби ось-ось, ще трішечки та й прийде, але його міцно тримав в своїх сітках той, про кого не можна щось казати. Знаєте такого? Це Угомон! Ловець снів! На жаль, мені не можна розповідати про його походження чи що то за сутність така… Хоча, мабуть трошки я поділюся з вами цією таємницею, і скажу, що він просто є. Є і робить свою роботу…Але тссс, це все велика таємниця.

А робота його полягає в тому, щоб постійно плести та розставляти сітки. Великі, довгі, заплутані сітки, крізь які, щоб не змогла пролізти якась мара чи погань. І хоч його сітки бува, не витримують мороку, і де-не-де з'являються дірки, Ловець мовчки пливе їх латати, не видавши із себе жодного звуку. Чи любить він свою роботу? Хтозна. Але точно можна сказати, що Угомон любить колискові, пісні, віршики та забавки. Все це зміцнює його працю та внутрішнє наповнення.

Сам же він нестрашний й чомусь від нього не чекаєш зла. Його жовтуваті очі — стомленні, однак від них лине тепло. Таке тепло можна відчути, коли дивишся як у печі танцює вогник. Таке тепло можна відчути від маминих рук, від маминої любові. На голові він носить каптур, на якому вишита павутинка. Його вуста скуті, вони не нагадують ні усміху, ні суму. Мабуть, то все через втому. Цього Ловця снів можна сплутати з янголом, бо теж має крила. Чотири лелечі крила. Він не літає. Він не ходить. Він пливе крізь час та простір. Пливе крізь сни.

І от тримає він у своїй сітці страшний сон й не пускає його до короля. Та сітка старою була, потертою, що не втримала напруги. Вирвався той страшний сон з полону. Завзятий любитель своєї справи кинувся наздоганяти нахабного втікача, що й сам, зовсім випадково, став частиною сновидіння.

Він ще ніколи не бував у чужих снах. Та й у своїх також не бував. Бо ж, ще жодного разу за своє існування не зімкнув очей. Не заснув. Замучений, із блідим обличчям…

Угомон узрів страшні муки короля. Побачив його сум за донечкою та зіткнувся обличчям до обличчя з безжалісним лицарем Арчебальдом.

Ох, як же він злякався. Як же він шкодував, що впустив той сон до сплячого в'язня. Та згодом зрозумів, що не його то була провина, і що потрібно рятувати короля та його королівство.

Вперше в своєму житті він взяв в оберемок сон й потягнув його за собою, щоб поділитися ним з найвідомішим лицарем усіх часів. Лицарем, який ладен здійснити найнебезпечніші подвиги. Лицарем, який не боятиметься ні драконів ні морських чудовиськ, ні відьом чи будь яких інших мерзотних тварюк.

Високий та худий, одягнений в довгі подерті лахи, які мішкувато звисали на тонких кінцівках. Босими ногами та з шиєю, обгорненою волохатим шарфом, який сплела йому сестра Соня, тягнув Ловець той сон на своїх повислих плечах, аж поки не натрапив на одного чоловіка в обладунках.

"То це ж справжній лицар! То це ж герой усіх часів. От він мені й допоможе!" — подумав Ловець снів.

Та на жаль, саме невдаха Луїш виявився тим лицарем, якого зустрів Угомон. І от він показує сплячому лицарю сон, як короля закували в темниці. Як кати знущалися з його старого тіла, і як прекрасна принцеса страждає, живучи в муках поряд з поганцем.

А Луїшу то що? Його сон це смаколики. Товстий палець лівої руки десь посеред роту та повільне, огидне чавкання. Спить собі й уваги не звертає. А ловець і так, і сяк, і розривається, щоб хоч якось привернути увагу. Та Луїш, як спав немов мале дитятко, так і спить собі далі.

Ось вже і ранок настав. Перші промені торкнулися горизонту. Невдаха ось-ось має прокинутись, та як воно буває перед самим ранком, приходить найміцніший, миттєвий сон. Втомлений Ловець снів, ледве махав своїми крилами. Та він не здавався й все ж таки зміг показати довбню ті страшні події, які відбуваються в його королівстві. Прокинувся Луїш, та й думає собі:

"А чи віщий той сон був? Чи то просто так мені схотілося? Е-ні, не буду я повертатися до тих земель. Навіщо? Щоб з мене хизувалися? Чи щоб я сам себе від сорому вбив. Тим паче, що я для всіх загинув!"

Зібрався лицар, та й пішов собі далі перебираючи думки в голові.

"А якщо це дійсно так? Якщо той, хто вбив велетенського змія, слугує силам зла? Що, якщо королю та принцесі потрібна допомога?".

Засумнівався Луїш. Не втікати від чужої біди вчило його ціле родинне покоління. Тож, вирішив він повернутися, щоб усе ретельно перевірити та допомогти, якщо буде така потреба. Тож, згадавши усі уроки, вимучені потом та кров'ю, цілодобові тренування з тактики та стратегії, про володіння мечем й про те, як бути непомітним для людського ока, Луїш повернувся до замку короля.

Тут, я відійду від теми й задам вам запитання: а чи чули ви щось про Крадія усмішок? Ні? То от слухайте — це такий собі дух.