Перші стріли - Черемшина Марко
Уже приморозки стали відморожувати варті вуха і старщеньких вояків заганяли до мужицьких хат, — а все-таки неприятель не вбігав у сі села, що над Черемошем повиростали.
Уже срізь довкруги на дорогах видко було хмари димів та червону луну ночами, — а Черемош збирав із своїх сіл легінів і добровільців. і провадив їх до бранки до Путилова або розсівав по селах на оборону.
Було так, що над Прутом скрізь уже газдував неприятель, а над Черемошем харчував ще старий газда.
Але всі села мали більшу вагу на старого газду, чим на нового, і тому легіні з-над Прута ночами викрадалися з-під неприятеля і йшли до бранки до Путилова або ставали за добровільців в котрому-небудь селі над Черемошем і разом із справедливими вояками дожидали неприятеля, щоби почастувати його на дорозі кулями старих рушниць, або камінним плиттям, або колодами і бервенами, які були сховані на верхах понад дорогою. Сі села над Черемошем угадували своїми легінями, що неприятель боїться їх добровільців і засідок, грунів, і верхів, та темних лісів над дорогою і тому обминає цей небезпечний клин. В кождім селі росла тут твоя гордість супроти неприятеля так, як росли ряди гірських добровільців-пушкарів.
Але ще й тісарську оборону мало кожде село. У панотця або в школі сидів жандарм, що велів звати себе комендантом і мав під собою зо дві десятки старших вояків, яких пушкарі звали ландштурмаками.
Пушкарі слухали коменданта, але скоса і згорда дивилися на ландштурмаків, що ані одежі, ані обуві не мали, не були охочі до бою, йойкалися і дрожали на студені та кодого газди допитувалися, чи не знає і відає, як довго потриває ця ненависна війна.
Село годувало свою оборону.
Пушкарі за харчі не дуже-то дбали, бо нені і дівчата їх допантровували, а дома — небідома, але ландштурмаки були на їду ласі і харчували приязно. Звичайно були вони мовчазливі, а при їді веселішали і наломлювали свій хорватський язик до бесіди з газдами та розповідали про те, як з-під Новоселиці відступали, а відтак бої зводили і знов відступали та неприятеля в гори заманювали.
Зато в неділю мало село параду, бо комендант напереді, а бородаті вояки за ним рядами машерували до церкви.
Тоді газдині розступалися перед церквою і робили воякам дорогу та й жалували їх, що такі темнолиці, голодні і дрантиві, — а бідаки поморгували на себе: "Аді, йдут смучі цуріки!"
Молоді пушкарики чули в собі силу і самі дбали про пістолєта, про рушниці і про те, щоби верхами уставити і присилити якнайбільше плиття і колод, готових до спаду на дорогу. Були жваві, бгачкі і швидкі то до рушниці спритніші. День і ніч приготовляли оборону села, укріпляли камінним плиттям стрімкі боки дороги, майстрували потайні засідки, розбігалися на розвідини і пазили воєнного діла так, як це молодим ялося. Коли цуріки били поклони в церкві і гарячі мольби слали на негайне покінчення війни, пушкарі вбігали в церкву і повістували комендантові, що неприятель підходить з долів доліських і, мабуть, хоче плаями закрастися до села та хитрощами його здобути, бо пронир у лісах, а дорогу минає.
Тоді село бачило в церкві воєнний алярм, бо комендант у церкві голосно командирував і роздавав прикази, а відтак пушкарі згагяли підводи і що два вояки сідали на вози та й разом з пушкарями везлися напроти неприятеля. Комендант розкладав і примірював довгі шкла побільшаючі та глядів то за неприятелем, то назирці за своїми вояками, що поховалися в драбинах возів за спину стоячих пушкарів.
Бадіки і челядь розцікавлювалися дуже, і виходили з церкви, та вірили, що комендант через те шкло, яке вони звали окяном, видить далі, чим они голим оком, і випитували його, чи вже заздрів неприятеля. Комендант усе повістував з окяну, що видить дим, а в димах неприятеля лишень ледь-ледь, бо бадіки заслонюють йому вид, — а в душі радувався, що бадіки його обступили і перед хитрим ворогом опарканили.
Кортіло бадіків також через окян подивитися на неприятеля, але комендант не зволяв і сердився, коли бадіки допевнювали, що ті чорні дими здіймаються з вогнів, які розіклали хорватські ландштурмісти сусіднього села собі на загріток.
Пушкарі жваво покмітили, що так, як вояки, так само комендант побоюється неприятеля і на привіт йому бере все тільки окян, а не рушницю, але саме тому згуста повістували, що неприятель появився близько села і або миче коням сіна із стога, або вдарить собі курятину у вдовиці на краю села. Тоді все був алярм, який кінчився окяном. Але неприятеля не було, лишень газди підсміхалися.
Пушкарі мали свій фронт верхами гір понад дорогою, а ландштурмісти мали свою касарню серед села в канцелярії громадській.
Селу було ненаручно доносити їду і воякам до касарні, і пушкарям на фронт, але газдині годували з горшків і тісарське, і добровільне віійсько то за поману, то за повинність. Поману робили тії газдині, що їх газди або сини також пішли на війну і десь у чужім краю за наживою попід чужими вікнами коло чужих газдинь колядують.
Повинність ваготіла на цілому селі, бо і хорвати, і пушкарі могли і самі собі від людей харчів набрати, а по-друге, дивилися через пальці, куоли у кого застали вночі незаткані вікна або коли хто випрошувався від підвод.
Спершу не всі знали, що не вільно з хати світла випускати, аж баба Хромейка навчила село вікна ліжниками заставляти. Бо коли забанувала за сином-жовніром і виплакала собі серце та й померла, то невістка спорядила її тіло на лавиці коло вікон і обсвітила, як вівтар, свічками, — а тоді прийшов комендант із жовнірами в хату і забрав невістку та відправив сковану до міста. Чужі люди поховали бабу, а за невісткою слід загиб.
А старий Чюрей навчив людей рот замикати. Вертав із долів із донькою та й попасав у місті. Лиш конині дав їсти, лиш перехрестився, аби похарчувати, — а перед ним на другім боці за дорогою гальман народу і війська. Питається він бородатого вояка, чого нарід збігся, а вояк відрік, що мають вішати гуцула. Тоді Чюрея скортіло запитати, за що мають стратити того гуцула. Вояк відповів йому коротко: "За москаля".
Дід не втерпів і дивувався: "Нащо чоловіка задурно тратити, таже москаль світ годує!"
Вояк вхопив ті дідові слова, і за часок дід гойдався синій поруч із гуцулом, а донька сама домів вернула і дідову причку розповіла.
Та й підводи навчилося сло в самі мати, відколи прийшла вістка, що полягли всі старенькі бадіки, котрі в перших днях війни виїхали в підводи самі нарошно тому, щоб їх старість військові старшини пошанували і їх швидко домів відправили. Старшини загнали їх в сліпу долину, а неприятель витовк і газдів, і худібку, і вози.
Тому село робило волю і хорватам, і пушкарям і поволі привикало до війни, гей до ярма.
Але прийшла покрова — храмове свято...
Люди не дарують храму і зійшлися в село на відправу, як давніми роками.
Правиться відправа, аж церква дрожить, — тільки моздіри не гримають.
Примашерували в церкву і хорвати, і пушкарі. Напереді комендант, гей павич.
Панотець проповідь говорить, як у лист піє, а все за військо, за добровільців:
— Ти, хло', сидиш на запічку, а він йде за тебе умирати!
Ти жалуєш йому курку, а він за тебе життя не жалує!
Ти спиш в джєргах та в подушках, а він на студенім плиттю сокотить тебе і талану твого!
А ти, газдине, не лінуйся його банушинов та кулешков почастувати!
А ти, доню, не гидуйся жовнірові сорочку виполокати!
Пригостіт, приголубте, парафіяни, сю нашу оборону, аби тісар врядувався, аби Україна усміхнулася, аби наш край удержався!
А ви, сторонські люди, набувайтеся і забавляйтеся грешно, але води в рот понабирайте і не розповідайте неприятелеві, кілько у нас війська та й пушкарів кілько!!
На згадку краю і України бадіки попісніли, бо жаль їм стало за цим зеленим клином над Черемошем.
— Вже нема спасу, коли панотець за цес край потерпає, — пояснювали бадіки напошепки панотцеву бесіду.
А газдині м'якли, як хустки, і допевнювали себе крізь плач, що хос куда сходив би, то таки нема понад сей край красний, та запашний, та веселий.
Храмові гості зацікавилися панотцевою бесідою і стали перешіптуватися з бадіками про те, що над Прутом неприятеля, як трави та листу, та що він отік підсувається під це село.
Зачув ті шепти комендант і вийшов з військом та пушкарями з церкви і став випитувати сторонських людей про неприятеля. Одні рівняли неприятеля з темним лісом, другі із зорями на небі. А всі вгадували, що сегодні він годен увійти в це село і збавити людям храм.
Комендант приказав війську відійти до касарні, а пушкарів розіслав за підводами.
На дорозі показалися натерхані жидівські вози, що везли своїх наляканих пасажирів з долу у гори.
Комендант поговорив із тими пасажирами і приказав своїм хорватам млівіч спакуватися.
Пушкарі зігнали підводи, а комендант здає їм телефон і велить собі телефонувати про кождий неприятелів крок та слухати приказів, які він надсилатиме з горішнього села.
— Мене і моїх людей кличе обов'язок на друге село, а ви, хлопці, будете мати щастя скоріше здибатися з неприятелем. Стійте, як мур, як камінна скала, напротив і бийте його на скамузь. Ломіть йому ноги, розчереплюйте йому голови, витачайте його камінним тачилом, аби не підвівся. Йде на вас нагайка, а ви її настолочте ногами. Леда-хвиля жде вас слава!
Пушкарі горіли. Здригалися, як олені, і обзиралися, чи не видко вже неприятеля, щоби його всаме чоло вдарити. Як одною рукою, піднесли вгору чорні шапки і крикнули дзвінко:
— Слава нашому керманичеві!
Комендант, що сидів уже на возі, піднісся, витягнув шаблю і, вимахуючи нею, гукнув у відповідь пушкарям:
— Гурра тісареві!
Пушкарі повторили.
— Гурра Україні!
Пушкарі повторили, а комендант від'їхав із своїми жовнірами двома возами...
Пушкарі почули свою важність і розпустилися в шварми гляцями понад дорогу. Очима на дорозі, а руками смерть тримають.
Лиш стрілить пушкар, лиш пустить долів плиту, а життя гине.
Жде шварма...
Рушниці держуть дорогу своїми очима...
Буде придибашка...
Але село храмує. Хатами за столами не містяться газди і газдині. Харчують, набуваються, веселяться. Сопівки говорять жилами, а співанки б'ються крильми по шибах, аж вікна дрожуть.
Газди з молодицями попліч позасідали і ведуть голосом по хатах, а руки плечима. Бо у храм і газдівська кров до челяді ласа.
