Крижані мережки - Антоненко-Давидович Борис

І

Коли випаде перший сніг і сиротливо похилиться додолу останнє сухе стебло минулого літа, мов журиться, мов тужить за тим, що одцвіло й одшуміло,— мені згадується давнина. Мої згадки линуть у минуле, в ті далекі, неповторні дні мого дитинства, до тих людей, яких давно вже нема, які не встануть більше ніколи... Виють і в'ються мотками безконечних, поплутаних білих дротів завірюхи, мигтять запорошені снігом людські постаті, перед очима постають з далекої минувшини призабуті події, і перейдені биті шляхи мріються в імлистій далині, як розгорнуті сторінки нескінченої повісті мого життя.

І коли сивий, знайомий мені з дитинства, лагідний дідуган, пустуючи, вигаптує на шибках свої чудернацькі крижані мережки — лисиці,— тоді десь у кутку моїх грудей засвітиться теплий вогник колишньої дитячої радості, і я стаю на хвилину тим завзятим хлопчиськом Колькою, і, хоч на моє дитинство лягли товстим шаром літа, мені кортить вибігти, як колись, надвір і по-дитячому — весело й безтурботно — ковтати на льоту холодні пластівці пухкого снігу.

І пригадується мені, наче крізь далекі одвіяні сни, моя улюблена тодішня пісня на засніженій півночі:

Зимушка-зима

Холодна была,

Морозливая...

Занесла колись з України мого батька робота в ті густі, несходимі Брянські бори, і зійшлися шляхи на північ із стежками до моєї колиски в Брянську. І я люблю ту далеку, рідну мені, холодну й теплу затишком мого дитинства північ.

Хай же гаптує і далі на шибках старий веселий дідуган свої крижані мережки, хай мете завірюха й перегортає в книзі минулого сторінку за сторінкою і, хоч ненадовго, хай поверне мені знову те, що одійшло вже набезвік.

II

Зимовий вечір.

Надворі гуде холодний вітер із сніговими голками, тужно рипить за вікнами непроглядний Брянський бір, і звільна суне на наш дім підступна чорна ніч. Татко мій одягне засмальцьованого, латаного кожушка, візьме свій благенький кошик з їжею, попрощається з мамою і буркне мені крізь попелясті шорсткі вуса своє неодмінне:

— Учись же, Колько!

Мені шкода татка. Надворі темно, холодно, заходить на метелицю, і до того ж цілу ніч татко не буде спати на паровозі, а вдома так затишно, тихо, теплом пашить грубка і злегка потріскують у ній дрова, по яких грайливо з поліна на поліно перебігають сині вогники. Але таткові треба йти на роботу. Там, у депо, на нього вже чекає паровоз. Мине скількись часу, і той паровоз, як живий, зачмихає і запихкає на станції, мов сердитиметься, що його затримують, нараз свисне по-молодецькому, хвацько відкине далеко назад свого темного, довгого чуба і, впевнений, дужий, рушить уперед у дальню путь. І розступляться перед ним сполохані, дрімотні простори і сама ніч, а він лунко загуркотить на рейках і помчитьг пильно вдивляючись у тьму своїми вогнистими очима. І, може, мчатиме через усю ніч до ранішньої, скутої морозом Москви, а може, поверне на Україну, де лишились у 'Недригайлові дід з бабою, де річка Сула, верби коло хати, а там дядько Євлантій і маленька синьоока Надійка... Туди, може б, і я оце поїхав з татком. Але татко вже йде до дверей. Коло порога він спиниться, важко зітхне, бо таки не хочеться йому в таку ніч виходити з дому, і обернеться до мене:

— Учись, Колько, може, інженером будеш!

Він завжди вкладає половину своєї душі в це "інженером будеш",— я ж бо в нього одинак,— і воно виходить у нього якимось занадто урочистим, навіть трохи таємничим. Двері за татом зачиняються, я починаю думати, що то, мабуть, страшенно важко стати тим інженером. Та й для чого?..

Я ховаюсь у дальній темний куток і в сутінках солодко мрію:

"Ні, я нізащо не буду інженером! Ну, що — інженер? От хоч би й наш інженер у депо, Рудольф Карлович: він завжди, коли їде поїздом, сидить у вагоні, а не в паровозі. Навіть у вікно не дивиться, а тільки газету читає. Ну, що тут хорошого?.. Коли я виросту, неодмінно буду машиністом, як тато, або навіть хоч би й кочегаром,— аби лиш пахло від мене шмаровилом і можна було б досхочу свистіти на паровозі. Воно добре й морозивником бути: він сам робить морозиво, сам його продає і може скільки завгодно його їсти... А все ж таки машиністом, що керує паровозом і паровозним гудком, мабуть, краще бути. Ні, таки направду — краще!"

Передо мною стелеться в невідому далечінь безконечна колія, якою полетить колись мій паровоз і понесе % безвість мою буйну дитячу радість.

О, я ще не так тоді свисну!..

А надворі за вікнами причаїлася ніч, гуде під дахом рвучкий, сердитий вітер, жбурляє снігом у шибки, і ніби за вікном хтось журно співає:

Эх, холодна была

Да морозливая...

III

Ми з Толькою завдали-таки доброго гарту Генці Кли-мовському. Грали в російсько-японську війну: Генка був за японця, а ми — руські.

Генка довго не погоджувався бути Японією, але кінець кінцем ми його умовили: ну кому ж справді, як не йому, бути Японією? Генка — поляк. Навесні, першого квітня, він подарував мені цукерку з вусатим польським паном на обгортці. Я пожадливо розгорнув тоді папірця і, подумайте: всередині була грудка вогкої землі!.. З того часу я добре запам'ятав, що першого квітня треба неодмінно когось обдурити, але разом із тим не довіряв уже ніколи й Генці, завжди сподіваючись від нього якихось нових підступів. До того ж мій тато — машиніст, Тольчин — слюсар з депо, а Генчин — конторник. І Генка, і його сестричка Ядзя одягаються краще від нас, їхню сім'ю в нашому дворі, де живе майже сама тільки майстеровщи-на, всі вважають за багатих. Ну кому ж, як не Генці, бути Японією? Тільки йому та ще хіба Павлушці Купрови-чу, що живе в сусідньому дворі. Павлушка Купрович, хоч і не поляк, але батько його — касир, теж багатіший за майстеровщину. їм ніяк не пристало бути Росією! Отже, я з Толькою — Росія, Генка з Павлушкою — Японія.

Десь далеко-далеко за тими борами, що оточили звідусіль наш виселок і станцію, за дальніми горами, що їх і не видно відціля, аж коло самого моря, була тоді російсько-японська війна. На ту війну їхали через нашу станцію солдати, в поїздах везли коней і гармати. На ту війну брали й людей з міст та сіл. Узяли кількох і з нашого робітничого висілка. Тяжко плакали, проводжаючи їх на станцію, жінки й старенькі бабусі, здивовано лупали очима їхні діти. Всі у висілку дивилися на цих похнюплених дітей, як —на сиріт. На це сумно було дивитись, і самому хотілося плакати, проте там, на війні, було багато й цікавого. Батько часом читав газету й оповідав про війну матері. На березі далекого чужого моря стояла російська фортеця Порт-Артур, що геройськи одбивалась від японців; на полях Маньчжурії наші солдати стріляли в японців з рушниць і гармат; кінні козаки з довгими списами виловлювали по хащах високого гаоляну розбійників-хун-хузів які шпигували, руйнували залізницю та всяко шкодили російському війську. Мене особливо цікавили козаки з списами. Це ж бо, мабуть, про них розповідав мені в Недригайлові мій дід, що хвалив їхнє завзяття й сміливість, коли вони воювали з турками, татарами та польськими панами. Тільки дід звав їх запорожцями і казав, що всі вони давно вже загинули, лиш високі могили по них у степу зосталися. А тепер, виходить, козаки знову об'явилися десь аж у Маньчжурії під Тю-ренченем та Ляояном... Не інакше як це ті ж самі запорожці! Треба буде в тата розпитати.

Отож Генка засів за кучугурами снігу й гатив по нас горошинами з своєї дерев'яної гарматки, касирів син Павлушка Купрович допомагав йому, кидаючи в нас зліпленими нашвидкуруч сніжками.

Ми з Толькою жваво одбивались із свого Порт-Арту-ра — засипаного снігом смітника, але, коли Купрович влучив мене в лоба, я добрав способу віддячити Японії. Не гаючись, я побіг у наші сінці, прочинив тихо двері до коморки й схопив там з добрий десяток яєчок, що мати припасла на різдвяні моргуни.

Тепер доля була в наших руках: я сміливо вилазив з Порт-Артура й, підбігши до японської кучугури, гатив яйцем у крижану шапку, що Генка вивернув із цеберка, де замерзла полишена вода, і назвав її Токіо.

Яйця одне по одному, як камінці, підлітали до криги, востаннє коротко цокали, і раптом жовта пляма заліплювала Генчине Токіо і повільно стікала на сніг. Це була незвичайна вигадка, і навіть сам Толька був вражений. Японія була зовсім приголомшена:. Генка з Купровичем, покинувши свої позиції, вилізли обдивитись наслідки обстрілу моєї неззичайної артилерії. Тольці не хотілося відставати від мене, й тому він вискочив з-за моєї спини і, підбігши з криком до Купровича, раптом зацідив його сніжкою в лице. Генка скочив за кучугуру й заходився жваво одбиватися, та Японія вже зазнала поразки: маленький ніс Купровича страшенно почервонів, і на очах у нього несамохіть виступили сльози.

1 Хунхузи — банди розбійників у Північному Китаї, що їх використовували японці для боротьби в тилах російської армії під час російсько-японської війни 1904—І905 рр.

Павлушка Купрович, хоч і був сьогодні японцем, усе ж таки не заплакав. Кілька хвилин він стояв спантеличений, не знаючи, що робити, та нараз спам'ятався і почав пригорщами жбурляти в Тольку сніг. Та перемога наша була очевидна, і це додало нам завзяття. Я так захопився, що піймав Генчину сестричку Ядзю, яка ліпила братові сніжки, й розправився з нею, як із хунхузом: розстебнув їй пальто й запхнув за комір добру жменю снігу.

Ядзя спочатку пручалась. Я бачив її червоненькі пальчики, що намагались одіпхнути мою руку, але враз вона жалісно скулилась і гірко розплакалась. Мені стало ніяково, навіть перехотілося вже далі грати у війну, і я, похнюпившись, відступив од Ядзі. Та тут вона зірвалася з місця і з плачем побігла скаржитись до моєї матері.

Я почув у дверях нашої квартири її плаксивий голосок:

— Ваш Колька б'ється і крашанки вам усі перебив. Через хвилину надвір, запнувшись хусткою, вибігла моя

мати й ахнула: на крижаній шапці розплескалась мало не половина всього її запасу.

— Ах ти ж, убоїще! Ступай мені зараз же до хати! — Вона чіпко вхопила мене за вухо, і я покірно поплентався за нею. Найбільше було шкода, що ми не довершили перемоги: війна тепер скінчилася внічию. Я, похмурий, стояв лицем до стіни в кутку й слухав, як бідкалася над рештою яєчок моя мати.

"Ябеда проклята! — думав я про Ядзю.— Я тобі — тільки снігу за комір, а ти вже й до матері.