Земля - Панч Петро

Біжать дві колії, а з боків весною вмиті озимі та рожева ярина. Доріжка вузенька, і коли вона постелеться в долину, назустріч вискочать молоденькі хатки, а далі, як худоба на толоці, хліви, хати, клуні.

Мозолівка: хутір хат на сто.

За лісом — Гаврилівка, а під лісом — маєток.

Тепер говорять: "Бувший Бугайської".

Діди були панів Бугайських, а внуки — радянські.

Визирали мозолівці через помережені павутинням вікна на поле й щоразу дивувалися:

— Перед носом земля, а сіють гаврилівці.

А в неділю на дубках (вулиця від поля) Назар Кардаш погляне навколо та ніби бритвою:

— Ех, і земелька ж, хлопці! Тільки ледаща, анахтема: лежить собі, як перина, а нема, щоб підстрибнула та мозо-лівцям просто в рот: "Не турбуйтеся, мовляв, кушайте на здоров'ячко".

Мозолівці суплять брови, як старі стріхи, плюють насінням:

— Розумний!

А Роман, як делегат — за всіх:

— Набридло вже й їздити.

— До Бугайської на поклони? — питає Назар.

— Може, хто й туди їздив, а я й по комітетах уже лазив. А з гурту, між іншим:

— Застав дурня богу молитися, то він і лоба наб'є.

— А звісно,— говорить Назар,— гаврилівці, мабуть, не молилися богу, а зачули волю, загнали зразу плуга та й їдять тепер хліб, а як я казав: "Хлопці, берімо землю, вона наша, ми ж орендували",— так чухатися почали: "Та чи ноно ж оце надовго, та треба попереду барині спитати..." Ііарині! Е-ех ви, еліменти.— Слідом за цим Назар роздрато-нано плюнув і додав: — Возили, возили крашанки по всіх усюдах, аж доки гаврилівці усю землю до себе пригорнули, а ми все — бариня.

А хтось каже:

— Лука он і вчора їздив до неї. Лука ніяковіє:

— Так я так собі — по дорозі заїхав, ну й питав: "Як же воно буде з землею, що ото гаврилівці загарбали?"

— А ти масла возив? Дратуються старі:

— Назаре, придерж-бо язика за зубами. Кажи, Лука, що ж вона, як?

— Говорить, одним словом,— виженіть їх к такій-то ма-' тері, й більше нічого, а я проти вас — боже сохрани.

— Нехай вона батькові своєму розкаже,— знову встряє Назар.— Виженіть! Розумна— яка — люди третій рік як орють, а вона нацьковує дурнів... Ото зосталося коло економії десятин з сотню, так хоч цієї не проґавте.

Лука був у місті, знає і задоволено кидає: .— Балакай, тебе не спитали.

— А тотцо?

— Контора вже зняла в оренду, аж на дев'ять років.— Сказав і оком обвів довкола, мовляв: "От чого я до барині їздив".

Мозолівці аж заніміли, а потім замахали руками, як вітряк крилами:

— А хіба я не казав?

— Добалакалися!

Кожен хотів бути провісником, і кожен хотів бути в середині кола. Штовхалися, плювалися насінням і словами, потім роздратовано чвиркали крізь зуби і заздро пробігали очима по чорній ріллі:

— От тепер і пострибайте без земельки, а худобу хоч на лисині паси!

— Заріз, та й годі!

— Просиділи революцію на печі,— знову каже Назар, сміючись собі з-під тонкого, як швайка, вуса,— сиділи та гадали, що до вас прийдуть ще просити: "Голубчики, не бійтеся, беріть",— а воно найшлись і без вас люди.

— Та яка ж контора? Лука знав, але й не знав:

— Кажу ж вам — контора*

— Забув?

Хто був у сірих шинелях, допомагають:

— Може — наробраз !?

— Ні, той в Антоновші взяв.

— Може — дохтора, як їх тепер?

— Отже, і ці взяли, тільки десь у другому місці.

— А хто тобі казав?

— Та бариня ж. Андрію, і ти ж там був? Андрій дивиться кудись у поле:

— Я не прислухався. Моє діло — сторона. Назар дратується:

— Теж — "по дорозі"... чоломкнути в ручку?

Андрій Смеркало, що ходив у заможних хазяях, бере сусіда за рукав доброго кожуха й киває вбік головою:

— Ходімте, свате. Гарчить по-собачи: думає, як побу-

вав у більшовиках, так і порозумнішав. Один чорт, як сві-

тив хлів у твого батька ребрами, так і досі світить. А. ми,

хлопче, від того, що ручку у барині цілували, не полиняли

і в церкві знаємо своє місце. Ходімте. * *

Лука додає пошепки:

— Казала, завтра прийде в Мозолівку, тільки не базі-, кайте. Від неї й дізнаємося в акурат.

Потім побігав очима по свитках та шинелях, що зосталися на дубках, і потяг за кожухами.

— Дізнавайтеся! — кинув уже навздогін Назар.— Та свіженького маслечка їй сколотіть!

А Микита й собі на ввесь писок:

— А то на декохті їй, мабуть, тошно сидіти.

Пані Бугайська — вдова жандармського полковника — сиділа в своєму маєтку аж до осені дев'ятнадцятого року.

— Яка там революція? Звичайний бунт,— говорила вона завжди Смеркалові.— Ось нехай спробують не внести мені за оренду!

Андрій м'яв у руках смушеву шапку й, вихаючи, мов лис хвостом, відповідав:

— Не турбуйтеся, барине, тепер внесуть до фунтика. То раніш ота гнида Кардашова — Назар — мутив усіх, а зараз, як зачув про козаків, так немов заціпило.

— І всім їм заціпить, як ще прийде з військом панич.

— Ну, ото й гаразд! Бо ми й завтра доставимо, а отой комбед без нагая не намовиш.

Балачки провадилися завжди на порозі кухні. Смеркало, не сміючи сісти, стояв посередині, .а пані Бугайська,' тримаючи на руках болонку, визирала із кімнати.

— А чому ж ви не виселите із села цих бунтарів? — питала вона.

— Ге, звичайно б, виселили, якби не такий час, а то ж бог знає, яка ж воно власть буде... От ви ж газету читаєте, чи то правда, що ніби денікінці тікають уже?

— Брехня!

Від того, що Добрармія котилася назад, Бугайська не спала вже декілька ночей, але отак раптом повірити, що це вже й революція, вона не хотіла.

— Брехня, Андрію. Армія ще сильна, щоб заставити'за оренду внести.

Але одної ночі Андрій Смеркало, видно, й сам не повірив словам пані. Забрьоханий і переляканий, він, не звертаючи уваги на лемент болонок, вперся просто до кімнати пані Бугайської:

— Тікайте, барине, банда йде!

Бугайська в одній нічній сорочці, біла, як болонка, забула й про армію, і про свої сорок років і завертілася по кімнаті дзигою.

— Мілько, Варко, коробки!... Господи, та чому ж Володимира немає?

— Це з військом? — запитав Смеркало, викидаючи на килим білі волани, як піну на берег.— Кажуть, уже й з міста втекли. Скоріше вертіться, барине, щоб хоч за ліс вискочити.

— Мілько, Варко... ах, господи, куди вони поділись... Андрію, лови собачок.

Смеркало забгав поли кожуха за пояс і згріб разом двох, але зразу ж і випустив:

— Хай їм біс — кусаються!

— Ах, господи, Зізі, Бібі! Лови, Андрію, хіба воно дуже, воно ж маленьке!

За півгодини пані Бугайська, тримаючи обіруч болонок, тряслась уже на Смеркаловім возі через Гаврилівку до міста.

За два роки поздихали і Зізі, і Бібі. Саму пані передержувала в місті колишня няня лише тому, що в пані ще були єдвабні сорочки та сукні.

Нарешті няня забрала у пані останню спідницю, а назад принесла шматочок чорного хліба.

Був ще в пані капелюшок із зеленим колібрі, але це , все, що в'язало її з колишнім світом, що гріло в ній надію. В капелюшку вона* ходила по наряду підмітати базарну площу, в ньому ж ходила збирати трісочки по місту, в капелюшку і довгій сукні прийшла пані Бугайська і до свого маєтку. Як привид, вийшла вона з лісу і, злякано озираючись, попід садом прокралася до будинку. Проходячи повз порожні вікна, які, мов випеченими очима, дивилися на голе дворище, пані Бугайська по дорозі навісила й причинила похряпану віконницю. Стрибаючи по вивернутих цеглинах, вона зайшла на ґанок і, мов сова, сіла на порозі.

Сонце із хрустальиої блакиті дихало весіннім пушистим духовієм, зазирало в оскалене око облізлого колібрі і гостро блискало в дріб'язках побитого скла. Руїни будинку з облізлими фресками на оголених стінах кімнат, і білий стовп з розбитим ліхтарем на зеленім дворі, і сіра фігура в химерному вбранні на гайку — все це ніби лежало брудним тягарем на весною оновленій землі. І видно було, як природа намагалася заткати руїни під загальний килим.

Просто перед ґанком, на шляху, замаячив фаетон. На повороті коні круто звернули до маєтку.

Пані це видалося сном.

Очі засвітились, як скельця на сонці. Вона мало не гукнула: "Мілько, Варко, зустріньте пана!"

Коні з мотузяними віжками пробігли у ворота (самі стовпи стояли при дорозі) і поволі зупинилися серед двору.

Пасажир, з виправкою військового старшини, стрибнув на траву і господарським оком обвів подвір'я. Довше зупинився на будинку. Що там стояла пані, він помітив лише зараз, і від несподіванки, і від такого колоритного видовища в нього на обличчі відбилося переполохане здивування.

А пані стояла, як загіпнотизована: на її знекровлених устах ніби навіки завмерла усмішка привітної господині.

Розминаючи ходою застиглі коліна, пасажир підійшов до ґанку і хотів уже висловити своє здивування, що тут ще є люди, як пані зняла руки й істерично скрикнула:

— Володя! — і впала йому на груди.

Пасажир озирнувся на візника, одним рухом поставив пані на землю і застерігаючим голосом зашепотів:

— Тьотю, майте голову на плечах. Чого вас сюди принесло?

Пані хлипала й силкувалася знову положити голову йому на груди,

— Любий мій хлопчику,— уже тихо шепотіла вона,— ти в гості приїхав до тьоті? Але ж...

Він знову стурбовано озирнувся на візника, який випріг коней і зацікавлено розглядав уже пані. Від опудала, що виставляють на коноплях, вона різнилася тільки живими очима, повними радісних сліз

Приїжджий узяв твердо пані за лікоть, і вони зайшли за будинок.

— Ах, Володю,— кинулася вона знову йому на груди, лише заступила їх похилена стіна,— чому ти не прибув тоді з військом? Це ж усе було б ціле, воно ж тобі призначалось,— і вона закохано подивилася в його колючі очі,— ти ж мій єдиний нащадок. А тепер? Ти думав, що я все ще тут живу?

— Цього я не думав,— дратуючись відказав він.— А тепер будемо думати.

В цей момент, крадучися кішкою, поміж дерев у саду замаячив Андрій Смеркало.

Приїжджий нервово закусив гострого вуса й насупив брови. Зніячився й Смеркало. Потім несміливо проговорив:

— Може, хазяїн приїхали?

— Так, хазяїн,— відповів приїжджий, натискуючи голос на останньому слові.

— Значить, від контори?

— І від контори. А ти що — може, теж хотів орендувати?

Пані нетерпіла щось сказати Смеркалові, нарешті запитала:

— А коли ж зберете оренду? Ви ж обіцяли сьогодні. Смеркало забігав зляканими очима по незнайомому, а

той запитливо вставився на пані.

— Ах, Володю, ти не дивися так сердито на нього. Вона нагнула його голову і зашепотіла на вухо. Задоволена усмішка викривила иебожеве обличчя.

— Угу,— нарешті протяг він.

Пані також пошепки проговорила й до Смеркала:

— Мій небіж,— і повела очима в бік гостя.