Народний Малахій - Куліш Микола

ТРАГЕДІЙНЕ

ПЕРША ДІЯ

1

Заплакала, затужила у своєму домі (на Міщанській вулиці, № 37)

мадам С т а х а н ч и х а Т а р а с о в н а:

— Ой, хто скаже, хто ж розкаже, чи ти, доню, чи ти, пташко, а чи ти. Матінко Божа, куди він, у яку сторононьку тікає та на кого ж мене, бідну, покида-а-є?".

Похнюпилась канарка в клітці. Посмутнів образ Божої Матері. Мовчать.

Тільки д о ч к а с е р е ду л ь ш а біля матері впада:

— Мамонько!

— Не перебивай!

— Випийте, люба...

— Що це?

— Валер'янові краплі.

— Геть, одчепися! Хіба можна таку драму в серці та валер'янкою впинити... Дай мені отрути!

— Сіли б ви краще од вікна, абощо.

— А то що?

— Люди ж проходять повз вікон...

— Товченого скла дай, я втруюся!..

— Сусіди ж он бачать і чують.

— Хай бачать! Хай чують! Як друзі, — хай пожаліють, а вороги, — хай ізрадіють, що драма така в нас у домі, що муж мій законний тіка-а-є...

2

Увійшла с т а р ш а д о ч к а. С е р е д у л ь ш а до неї:

— Покликала хрещеного?

— Ідуть.

Т а р а с о в н а

(так і скинулась)

— Де він, далеко?

— Зараз увійдуть.

— Де, питаю?

— Та кажу ж вам, мамонько, зараз... Заскочили в одне місце, заслабли на шлунок...

Т а р а с о в н а

(утерлась)

— А господи, так би й сказала відразу. Та чи прибрано ж там?

— Я мила учора.

С е р е д у л ь ш а

(до старшої)

— Ти ж сказала хрещеному, що папонька побіг вже по пашпорт?

— Аякже.

— А він що?

— Сказали, що вже знають про це.

Т а р а с о в н а

— А басів із церкви покликала?

— Любуня ж побігла.

— А горілки басам?

— Вона й горілки купить.

— Піди ж, моя доню, та наріж цибулі дрібненько, редьки, олійкою помасти на закуску людям.

С т а р ш а

(так і пирснула)

— Все я, та я! І по хрещеного, і по басів, і цибулю криши. А вона он стоїть, ізгорнувши ручки...

С е р е д у л ь ш а

— А хто квіти полив, як не я? А хто з валер'янкою, як не я? Повилазило?

Ущипнули одна одну, щоб М а т и не бачила.

— Ой!

— Ой-ой!

Т а р а с о в н а

— Ой помру я і ще раз помру з такими доченьками, що вже темно в очах і сонце зробилося чорним, а вони ж того горя ще додають." Дайте мені карти! Ще раз кину на його… Ще раз, та й годі. (Кинула на карти, Глянула. За серце взялася)

— Ой, знову дорога кладеться!..

Д о ч к и

— Та невже ж, невже, мамонько мила?

— Хіба повилазило? Червоная шістка?

А в Тарасовни жах в очах глибокий, містичний:

— Ворожу, ворожу — і все оця карта... А тут іще й сон; дорога у полі й місяць щербатий, що вже смутний, а що блідий... Немов би тіка, покотився за землю. А я стою при дорозі, як тінь та самотня. Це ж батько наш, місяць отой, чує душенька — втече він, поко-о-титься, загине в доро-о-зі...

Д о ч к и

— Мамонько, цитьте!..

— Сусіди йдуть.

Т а р а с о в н а

— Годі мовчати, бо вже ж намовчалась! І критися годі! Хай знають усі, яка в домі й у серці драма...

З

Увійшли с у с і д и, тихо й поважно, як і годиться заходити про такий случай. Стали. То д о ч к и обидві, як ті ластівки до матері:

— Може, вам, мамонько, компреса накласти?

— Може б, ви, мамонько, лягли та спочили?

С у с і д и

(Зітхнули. Покивали головами. І як годиться про такий случай, сказали філософічно)

— А вже, мабуть, спочинемо в комхоза на дачі (на кладовищі).

— Отам уже виспимось вволю.

— Здрастуйте, Тарасовно!

Т а р а с о в н а

(Ледве, через силу підвелась. Привіталася)

— Сідайте, сусідоньки. Хоч і хвора я, хоч і драма в домі, а просю — сідайте. (Дала середульшій хусточку). Дай мені другу хусточку!

С е р е д у л ь ш а

— Мокра ж, як хлющ... Хіба ж отак можна плакати, мамонько?

С у с і д и

(на таке питання всміхнулись, примовивши)

— Гм... А чому й ні?

— Питає.

— Сказано — молоде, зелене...

Т а р а с о в н а

— Не так себе жалько, як їх, моїх діток; що 'дне не спить — мамо, каже, не можу, друге не спить, плаче у подушку тихо, третя, Любуня, як тінь, біля мене всю ніч вистоює... А батькові байдуже: тіка-а-є...

С у с і д и

— Та невже М а л а х і й Минович, сказать би, вже при літах, та на таке діло пустився? Просто не віриться.

Т а р а с о в н а

— Вже у дорогу склався, ось: ціпочок, торбина а сухарями.

С т а р ш а

— Самі й сушили.

Т а р а с о в н а

— Потайки сушив... Оце побіг до виконкому совіцького пашпорта брати... Сьогодні й така.

С у с і д и

— Та куди, хоч і не годиться закудикувати, куди, Тарасовно!

— Не питайте!

С т а р ш а

— Не кажуть.

Т а р а с о в н а

— Не каже, сусідоньки милі. Вже й кум питав, вже й на молебень давала, вже й п'яним напували — не каже...

С у с і д и

(ще більше здивувались)

— Гм... Воно справді — ціпочок. І торбина. Це так, як на прощу йдуть... А може, він говіти налагодився, до ікони якої, абощо?

Т а р а с о в н а

— Де вже йому до ікони, коли сюрприз такий викинув, що паски заборонив був пекти...

— Та що ви кажете?

— Свиням... Крашанок накрасила сито, дак він сви-и-ням... Семий годок отак — нема в домі порадоньки, супокою, семий заступає, а він ще й з дому тіка-а-є... (Та й заголосила).

Д о ч к и

— Ой, ой, мамонько, ой!..

С у с і д и

— Та що ви, Тарасовно! Стямтеся! Мов по мертвому. Хіба ж так можна?

Т а р а с о в н а

— Не можу, сусідоньки, до тями прийти. Лучче б йому вмерти. Щоб я його на той світ виряджала, як оце він тіка не знать і куди... Бо до мертвого хоч порадитися підеш, на хрест той похилишся та й виплачеш горе, а як втече він, куди мені йти? Де його шукати? По яких світах, у яких дорогах... Ні мертвого, ні живого не ви-и-дно...

С у с і д и

(Вже й їх пройняло. У хустки та в фартухи сякаючись)

— Така ж драма, така драма, що й кіна не треба!.. (По паузі). Хоч скажіть, коли це сталося з ним, з чого й як?

Д о ч к и

(так і сипнули)

— Ще з тої пори, як салдати паркан наш спалили…

— Неправда! Як куля ударила в сіни…

— Я розкажу!

— Я!

Т а р а с о в н а

(впинила дочок)

— Про мужа ніхто краще не розкаже, як законная жона, — тільки я... Ластівкою, ластівкою, сусідоньки, хутенько, бо сьогодні ж будень... Ще як почалась ота революція, як почалась, як почалася...

Д о ч к и

— Салдати...

— Не перебивай, ідійотко!

— ...паркан наш спалили.

С у с і д и

— У нас тоді свиней покололи красноголові македони.

Т а р а с о в н а й д о ч к и

(наввипередки)

— З тої пори й почалось, сусідоньки. Попервах Маласик пив воду нишком...

— У папоньки аж цокотіли...

— Не перебивай, бо 'дна я бачила... Три дочки, три дівулі в домі, а ніхто, пріч мене, не бачив, як пив воду мій Маласик і як в його цокотіли зуби...

— ...І в мене цокотіли, мамонько...

— Брешеш! Ти й в революцію спала. То Любуня свої зубки зціплювала, бідна, щоб не заплакати од революції...

— ...Ми всі зціплювали.

— Мовчи!.. А вночі перед світом, сусідоньки, як уже й революція засинала, ми, збившись докупки, плакали, плакали й плакали...

С у с і д и

(розтривожились)

— Ударила революція, всіх чисто ж вона вдарила!

Т а р а с о в н а

— А найдужче мене і за що? За віщо?

Д о ч к и

(як горохом)

— Отоді як...

— Не перебивай.

— ...було вбито начальника пошти...

Т а р а с о в н а

— Мовчи! Отоді, як було вбито начальника пошти, Маласик затрусивсь, затремтів і замурувавсь у чулані...

С у с і д и

— Га? Що?

Д о ч к и

— Папонька...

— Замурувавсь...

— ...а двері замазали.

Т а р а с о в н а

— Два роки висидів.

С у с і д и

(аж повставали)

— Та що ви кажете!

— Два роки в чулані?

Т а р а с о в н а

— Тож подумайте, яка мука була мовчати... Мовчала я й вони мовчали, мов у рот води понабирали.

С у с і д и

(скинулись очима)

— То виходить, що М а л а х і й Минович і не їздив, як казали, на село до брата?

— Ні, ні... Аж тепер одкриюсь, сусідоньки, аж тепер усю правду скажу…

— І не служив там?

— Ні й ще раз ні! Тільки Бог знав, що Маласик замурований сидить, тільки Бог, та ще я, та ще дівоньки, та ще кум...

С у с і д и

(досадно стало, що як же це вони не дізналися про це)

— Ну, хто пойме віри!.. От драма... Тож нам чулося вночі... Та куди ж він, простіть на слові, до вітру ходив?

С е р е д у л ь ш а

— У віконечко.

Т а р а с о в н а

— Цить!.. У потайне віконечко, в горілочок...

С у с і д и

— Це в той, що полуплений?

Т а р а с о в н а

— У той саме... Ще як Любунею ходила, то купила.

С у с і д и

(звели плечима)

— Хм... То ж щоранку дивишся...

— Горщок на паркані... А й не туди, що то ж М а л а х і й Минович у чулані замурований...

— Сидить...

Т а р а с о в н а

— Вже як зайшла непа... Пам'ятаєте, сусідоньки, кумові дозволили торгувать іконами?

— Аякжеі Вперше за всю революцію ладану купили...

С е р е д у л ь ш а

— Аж тоді папочка розмурувався...

Т а р а с о в н а

— Цить!.. І краще б він замурований довіку сидів, як тепер, книжок большовицьких начитавшись, із дому тіка-а-а...

4

Тут убігла Л ю б у н я, молодша дочка. Кошика додолу, руки до серця:

— Ви тут плачете, ви тут тужите, а не знаєте, що вже папонька з виконкому вийшли.

Йокнула Т а р а с о в н а.

Мене поцілували, а самі раді та веселі...

Т а р а с о в н а

— Пашпорта узяв?

— Не знаю... Пішли до начраймила. А я в церкву заскочила, мамонько, навколішки впала, помолилася:

Боже, кажу. Боже, не дай мені щастя-долі, тільки дай, щоб папонька вдома зосталися! Підлогу поцілувала (а сама плаче та показує, як вона це робила). Чи гаразд, що я так зробила, мамонько?

Т а р а с о в н а

— Гаразд, моя доню... А баси? Баси?

— Зараз прийдуть.

С у с і д и

— Молебня найняли, чи що?

Л ю б у н я

— Ні, це хрещений казали покликати баса й тенора з хору, щоб папоньку співами впинити... Ой, я й забула!.. Мамонько! Мокій Якович сказав, що найбільш любить папонька не "милость мира", а "вскую мя отринув еси".".

Т а р а с о в н а

(заметушилась)

— Так про це ж зараз треба хрещеному... (До старшої). Біжи нагукай!

С т а р ш а

— Та як же їх нагукаєш, коли вони... заскочили!

5

Та й прикусила язика, бо повагом увіходив к у м. Знесилений.

Т а р а с о в н а (як до Бога)

— Хіба ж можна так довго... коли таке горе, таке горе, куме!

К у м

(не пускаючи руки з живота)

— Спокійно!., На крилах прилетів би, кумо, коли ж чуєте. (І по паузі, як всі дослухатися стали, додав). Чуєте, як булькотить?.. Ху... Так, каєте, тіка?

Т а р а с о в н а

— Вже вийшов з виконкому.

К у м

(авторитетно)

— Знаю.

Л ю б у н я

— Мене поцілували, а самі раді та веселі.

К у м

(авторитетніше )

— І про це знаю.

Т а р а с о в н а

— Подавсь до начраймила.

К у м

(непереможно авторитетно)

— І це мені не секрет.

Т а р а с о в н а

— То за що ж, куме, така мені драма? За віщо?

К у м

(глибокодумно показав угору пальцем)

— Тілько Той знає.

С у с і д и

(примовились)

— А правда, правда...