Старший брат - Шиян Анатолій
Через поріг боязко переступила бідно одягнена жінка і спинилася в нерішучості.
— Вона? — почувся з-за стола притишений голос.
— Вона. Лозинська Марія Антонівна.
Жінка почула своє ім'я. Карі очі її, завіяні смутком, зустрілися з поглядом не знайомого їй чоловіка у військовій одежі, що сидів за столом. Той чоловік запитував про неї в голови селянського комітету Семена Красняка.
"А нащо запитував? Хто він? Для чого мене викликано сюди?"
Стояла, пов'язана сірою хустиною, у повстяному піджаці, з-під якого виднілася полотняна вишивана сорочка з осварком дешевого намиста. Домоткана спідниця, босі, забруднені в осінню грязюку ноги свідчили про тяжку скруту і злидні цієї жінки.
З-за стола підвівся незнайомий чоловік, і тепер було помітно, що він трохи вищий па зріст за Семена Красняка, ширший у плечах і, певне, старший, бо русяві скроні його вже помітно вкрила сивина.
Він пішов їй назустріч, пе зводячи з неї очей. А очі в нього ясні, голубі, променисті. В них світиться ніжність і така теплота й задушевність, що жінка відчула в цю хвилину незрозуміле для неї самої почуття, немовби перед нею стояв її рідний старший брат, якого не бачила вона давно-давно, а сьогодні так несподівано з ним зустрілася. Він посміхався до неї, і його ясна й щира посмішка зворушувала душу, хвилювала серце...
— Я уповноважений райкому партії Назаров,— сказав він, потискуючи їй руку.— Нам з вами ще не раз, мабуть, доведеться зустрічатись.
— Не знаю...— промовила, ніяковіючи, Марія Антонівна. Не пам'ятає вона у своєму житті випадку, щоб отакий поважний, такий файний чоловік розмовляв з нею люб'язно та ласкаво, щоб вітався навіть за руку...
— Я бідна жінка, вдова... Що я знаю? Що я бачила в житті?
— От саме тому, що ти бідна, ми й запросили тебе до селянського комітету,— озвався Семен Красняк.— Ми знаємо: у тебе, Маріє Антонівно, діти... Ти дуже бідуєш.
— То правда, бідую... Вже як бідую... Ви знаєте... Все ви знаєте, Семене... І моє горе...
— Зндю. Отож, як прийшла тепер до нашого краю Червона Армія, і визволила Західну Україну, і встановилася на нашій землі Радянська влада, то ми зможемо тепер бідним людям допомогти.
Марія Антонівна не зводила з нього очей. Вона добре знала Семена Красняка, бо не один рік працювала разом з ним та іншими наймитами у поміщицьких фільварках та в куркулів. І добре, що саме його обрано тепер на голову селянського комітету, бо хто краще зрозуміє трудящу людину, як не сама ж трудяща людина?
На Семенові сьогодні кептар, який він одягає лише в свята, і сорочка вишивана, застебнута на єдиний дзеркальний гудзик-"шпиньку". А штани ті ж самі, що їх вона бачила на ньому і в празники, і в будні.
Та хоч вбрання на ньому й старе, благеньке, зате в його обличчі з'явилося щось нове, небачене і незнане досі. З-під широких брів іскрилися чорні очі, а в очах тих уже не було ні колишнього смутку, ні журби. Повеселішав Семен, набрався нової сили, і Марія Антонівна розуміла, що ту силу дала йому Радянська влада.
— Так ось що я тобі скажу, Лозинська. Ми знаємо, хто як живе і в кого які достатки... Отож селянський комітет вирішив дати тобі... корову.
Коли б сліпуча блискавка вдарила з неба в цю хвилину а чи зарокотав у Карпатах грім, вона б, мабуть, менше здивувалася, аніж від цих слів, що їх вимовив Семен Красняк.
— Мені?.. Корову?..— І Марія Антонівна глянула на уповноваженого райкому Назарова, немов хотіла перевірити ще й у нього, чи то ж правда, чи не жартує, бува, з нею голова селянського комітету.
Назаров дивився на неї, посміхався, розуміючи її радість, і ця посмішка стверджувала без слів, що Семен Красняк говорив їй зараз правду.
— А хіба можна... А де ж я грошей... Це ж багато треба грошей на корову... Де ж я їх... Я бідна... У мене, самі знаєте, нічого нема... Навіть ось черевиків немає. Надворі холодно, а я боса.
— Допоможемо вам взуттям... Обов'язково допоможемо,— пообіцяв Назаров.— А корову для вашої родини селянський комітет виділяє без грошей...
— Не розумію... Як же це... У Семена теж є діти... І живе він, як і я, бідно. У нього в самого немає корови... Я ж знаю...
— Не було, це правда, а тепер буде! — упевнено сказав Семен Красняк.— І ти матимеш корову, і я матиму, і найбідніші люди в нашім селі матимуть.
— А де ж їх, корів тих... Де ж ми їх візьмемо?
— Скажу...
Та в цю хвилину до приміщення ввійшло кілька селян, а разом з ними і найбагатший у селі ґазда, одягнений навмисне з старий, селянського крою піджак, у домоткані штани, заправлені в халяви, що дуже щільно облягали його гладкі литки.
Низенький, опецькуватий, неголений, він, швидко озирнувши всіх, найдовше спинився поглядом на Назарові. В глибоких орбітах ґазди виблискували холодні хитруваті очі. Одягом своїм він майже нічим не відрізнявся від інших селян, та спостережливий Назаров помітив на руці прибулого перстень з коштовним діамантом, що його не можна було, очевидно, зняти з короткого ожирілого пальця.
— Добрий день, пане-товаришу комісар,— вклонився він, знявши шапку.
— Я не пан і не комісар,— зауважив Назаров.— До мене звертаються просто... товариш.
— А я ж так просто й звертаюся, пане-товаришу комісар,— продовжував ґазда, позираючи на селян, з якими він разом сюди прийшов.— Ми дізналися, що в нашому селі зараз перебуває такий шановний гість, і вирішили оце зайти, поговорити з вами, розпитатися...
Назаров, зустрівшись з ним поглядом, відчув у маленьких рухливих зіницях ґазди палаючу зненависть і мимоволі почав за ним стежити уважніше. Це одразу збагнув куркуль. Боячись, що його чорні думки може розгадати "пан-товариш", він звертався до нього з перебільшеною ввічливістю, намагаючись у словах і в улесливій посмішці приховати своє ставлення до небажаного й небезпечного для нього гостя.
— Отож, прошу пробачення, ми хотіли у вас, пане-товаришу, запитати: як буде з землею?
— А так і буде, як вирішить селянський комітет.
— Цебто... вони? — кивнув він головою в бік Семена Крас-няка.
— Вони,— спокійно підтвердив Назаров і знову помітив короткий вовчий блиск у зіницях куркуля.
— Добре... Це добре... Ми свої люди... Я з усіма жив у згоді, нікого не образив, нікого не скривдив. Селяни мене люблять. А ви, пане-товаришу комісар, певне, родом з славного Києва?
— Ні, я родом з Москви.
Огрядний ґазда навіть віями заморгав від здивування.
— То прошу пана-товариша комісара... Як же це? З Москви... З самої столиці і так добре знаєте нашу рідну українську мову?
— А чому ж тут дивуватись? У громадянську війну я воював за Радянську Україну проти петлюрівців, Денікіна, Врангеля, проти польських панів. Після війни жив на Україні. Кілька останніх років працював у Києві, а тепер поки що працюватиму тут, па Західній Україні.
— А дозвольте спитатися... То, може, паи-товариш комісар є комуніст? — вимовив він страшне, очевидно, для нього слово, наче доторкнувся до чогось гарячого.
— Так,— відповів Назаров.— Я — комуніст.
І ця спокійна ствердна відповідь вразила глитая. Він дивився на не відому йому людину не тільки з острахом, але й з жагучою зненавистю. Ця зненависть відбивалася в холодному блискові його примружених очей, хоч своє ставлення він і намагався, як і раніше, приховати від допитливих, все розуміючих очей комуніста.
Назаров, звичайно, може, і не став би відповідати на всі оці запитання, коли б довелося йому зустрітися з глитаєм віч-на-віч. Але зараз він розумів, що його слухають селяни-бідняки, яким, мабуть, цікаво було знати, хто прибув до їхнього села.
— То прошу пана-товариша комісара, я ще хочу запитати...
— Ні, тепер уже я запитуватиму,— сказав Назаров, дивлячись в обличчя куркулеві.— Хочу знати, що ви за людина? Хто такий?
— Я? Хто я такий? Місцевий житель, Петро Губа, селянин з діда-прадіда. Та мене ось усі вони добре знають.
Він не витримував погляду Назарова. Він ладен був йому не відповідати б зовсім, але відповідати треба було, і Петро Губа шукав серед односельців, з якими прийшов сюди, підтримки й співчуття. Очі його так і ширяли по обличчях селян, та вони чомусь одводили свої погляди і вперто мовчали.
— Скільки ви маєте землі?
— Я? Скільки маю землі? То прошу пана-товариша комісара, дрібницю маю... У мене борги... Багато боргів лишилося від покійного батька. А потім сина треба вчити. Мій син, прошу пана-товариша, кінчає гімназію, і я сплачую за його навчання.
Сто п'ятдесят злотих на місяць. Хіба українці є багаті? Нема. Де ви бачили? Поляки — о! Це інша річ... Потоцькі, Сангушки... У них фільварки, земля, а я... Що я маю? Я українець... Я самий щирий українець... Який з мене багач? Я просто селянин...
— А все-таки, скільки ж ви маєте землі, худоби, яке господарство? — наполягав Назаров.
• — Яка в мене земля?.. Яке господарство може мати селянин...
— Має він, товаришу Назаров, сто моргів землі та має багато корів, має коні, свині, птицю,—озвався Семен Красняк, сміливо дивлячись просто у вічі своєму колишньому хазяїнові.
— Всього сто моргів... Правда... Але ж то, прошу пана-това-риша, дрібничка...
— Хто ж вам ту землю обробляв? Хто доглядав за худобою?
— Хто мою землю обробляв? Ось вони.— Обвів ґазда очима присутніх.— Оце вони та ще інша служба.
— А "служба" — наймити, бідняки, вони мали землю?
— Як же, мали... Але прошу пана-товариша вислухать мене. Я мушу сказати... Коли хтось у мене на роботі калічивсь, я лікаря викликав і платив йому за візит. Як же, платив... Це всі знають, я добрий... Я зо всіма у згоді жив. Мене люблять селяни, бо я давав їм підробітки... Я, прошу пана-товариша, буряки сіяв... Цікаво мені знати, скільки збирають буряків з морга у вас там, на Радянській Україні?
Петро Губа хотів перевести неприємну для нього розмову на щось інше, і це зрозумів Назаров, але на запитання, яке цікавило, очевидно, всіх, відповів:
— По-різному збирають... Ось такі колгоспниці з Старосілля, як Марія Демченко та Марина Гнатенко, ще в 1936 році дали врожай буряків понад п'ятсот центнерів з гектара... Після того по всій країні розгорнувся рух п'ятисотенниць. А потім цей рекорд перекрили багато майстрів високого врожаю, які збирали вже буряків по тисячі і навіть більше тисячі центнерів з гектара.
— Як то можна, пане-товаришу комісар, тисячу чи навіть більше тисячі керців буряка взяти з одного гектара? То є казка...
