Довкола озера - Прохасько Тарас

Як і для більшості рослин, структура цьому будинкові була потрібна лиш для того, щоб утримувати властивості, що непомірно перевищують можливості самої структури. Властивості ж будинку мали свої властивості. Найсуттєвіша та, що їх справді треба було втримати. Властивості зсиха лися, гасли, ховалися і чаїлися на всіх поверхах, стрихах, у пивницях, на сходах, підвіконнях, балконах, дахах і піддаш шях. Вздовж ринв і слідом за паркетними дощечками. Потрібне зусилля, щоб оживити ту чи іншу, потрібне зусилля, щоб навіть встежити за ними, втримати у голові їхні топографію, періодичність і циклічність.

Кімнати нав’язували повади. Полин ріс довкола дому і терся об стіни, стираючи стіни, натираючись стінами. Виноград поменшував балкони, ґрона самі себе чавили, па даючи з висоти на кам’яний настил, фарбуючи його нафіо летово.

Будинок з’єднувався наскрізь послідовністю внутрішніх вікон; при сприятливому сходові чи заходові сонця і мудрому розміщенні дзеркал крізь нього можна проглядати, як крізь бурштин. А за будинком починалися горби. Стежка повз будинок вела у виноградники, зіпсуті ожиною. За ними були гори. Але їх не видно ні з вікон, ні з моста. Вітер завжди дув звідти. Між вікнами мусили лежати коци, під дверима на балкон — старі плащі. Вранці в їхніх кишенях, складках, за коміром набиралося досить найдрібнішого снігу, з якого власне і складається вітер і який проникає навіть у тріщини на склі. Щоб не вистудити будинку остаточно, треба почи нати палити в печах ще затемна, починати з найхолодніших порожніх кімнат.

До моста треба було виходити сходами, котрі починалися недалеко від дверей, сходами в бік горбів. Тоді вертатися мостом до будинку, минати його на рівні вікон другого поверху і йти далі. Яр з коліями на дні відділяв будинок від кінця міста, міст сполучав кінець міста з будинком, горбами, виноградниками і коротшою дорогою в гори. Колія прова дила до кар’єру. Колись можна було просунутись між пере хрестями металевих конструкцій і зістрибнути з моста просто в пісок на платформі, коли поїзд їхав звідти: поїзди їхали до вокзалу скоріше, ніж трамваї через ціле місто. Тепер пісок перестали копати, там вже було озеро, колією не корис тувалися від літа. Але різні залізничні ліхтарі, переважно сині, на дуже низьких стовпчиках, щовечора засвічувалися вздовж колії. У їхнє світло потрапляло розгойдане протягом бадилля — рештки останнього покоління висіяних поїздами нетутешніх рослин, випадкових ефемерів одного сезону, позбавлених спроможності розмножитися, втрачених видом на цьому насипі. Побільшені їхні тіні рухалися на схилах яру, і здавалося, що самі стебла і порожні плоди коробочки поспиняли поїзди.

Дорога до будинку дивовижним чином співпадала з послідовністю переліку умовних позначень у леґенді топо графічної мапи міста:…одноповерхові будинки з садами, залізничні колії, яри, поодинокі будівлі, виноградники, поодинокі дерева… Поодиноким деревом була араукарія. Вона росла у кошику посеред кімнати Северина у будинку на горбах (поодинокі будівлі, виноградники) кількадесят років і ніяк не могла бути врахованою топографами.

Сніг падав, але затримувався лише у холодніших місцях — на згинах дерев, на мості, на пуделочках маку. Сніг зробив територію кімнатною. Руці в такому снігові навіть не відразу холодно. Сліди на мості протискалися аж до мокрих дощок, попіл не лежав, не міг влежати на нерівній поверхні снігу, так багато вологи, надлишкової у снігові, проривалося у попелові структури, розмивало їх і затягувало, вже розчи нених, у пори снігу сірими пасмами. Сніг робить зиму невід чутною, вона минає, не надаючись до запам’ятовування, пригадування, відтворення в уяві. Це ознака пір року. Тому вони не нудні. А досвід попередніх зим лиш натякає на те, в чому треба переконатися ще раз.

Всередині грубого плаща Маркуса ще трималося повітря, захоплене у помешканні Северина, плащ переносив повітря з місця на місце, Християн відчув його запахи, коли Маркус розщепив верхні ґудзики, витягуючи з кишені дві сиґарети. Брати Млинарські завжди викурювали по сиґареті, зупи няючись на мості, коли верталися від Северина. Християн губами зрозумів ґалуаз у поданій сиґареті. Дорогою до гір проїхав тягач, освітливши Маркуса нажовто; Северин зміг би бачити тіні на клаптях снігу, якби стояв за ними; вітер розривав цілість кругообігу, вихоплюючи порції диму з рота; світло у Севериновому вікні згасло якраз тоді, коли тягач заїхав за горб, ніби вікно було однією з фар, стало темно, араукарія при вікні у Северина втратила колір і виділялася дуже детальним чорним галуженням, було зрозуміло, що у кімнаті ясніше, ніж тут, можливо, місяць світив понад горбами.

Млинарські відвідали Северина перед операцією. Вони залишили йому томограму мозку, на якій пухлина була безсумнівною. Северинові томограма нагадувала мапу наплутаного рельєфу, а пухлина виглядала на ній як пляма озера. То могла бути також не мапа, а аерознімок: з висоти видно, що озеро напирає — досить широка смуга попри берег була зовсім мілкою, ледь затопленою, а найближча до води вже осунулася, мало не простувала до озера. Християн детально показав, як дістанеться до пухлини, де пройдуть розтини, а Маркус мав остаточно переконати Северина у конечності завтрашньої операції. Хоч сам він не погодився би позбутися доступу до додаткового світу, уможливленого Севериновою хворобою, — час від часу новоутвір натискав на окульомоторний нерв, око не могло виконувати тих безперервних мінімальних рухівпереходів, рухівдоторків до всіх точок баченого у даний момент (а саме ця властивість є здатністю бачити бачене), око завмирало на довший час в непорушності, фіксуючись на елементарних ультраструкту рах візії, і все, крім цієї ультраструктури, ставало стертою плямою, потім око переповзало на іншу мікроструктуру; таким чином Северин цілими годинами чи днями — скільки тривали напади — не бачив нічого, крім найменших складових, не більших від фактично одноразових точок зору; це нагадувало принцип використання бінокулярного мікроскопа для розглядання будови квітки чи зрізів у морфології рослин — ультраструктури не так побільшуються, як стають самовартіснішими, вирізняються з подібності, займаючи все поле зору, відокремлені від аналогічних, через визначені і означені. До того ж додавався ефект розірваної генези — більшість поступових кадрів пропущено. "Птаха",

— сказав Християн, коли зображення араукарії на фіранці дістало червонаве тло, з’їхало трохи вбік, потім зупинилося, вернулося на місце і не переставало вібрувати через прояснення і затемнення тепер вже невиразного жовтого освітлення з глибини кімнати; Маркус подумав, що добре мати стільки спільного досвіду, щоб достатньо було такої риторики. Це Птаха зайшла до Северинової кімнати, підпалила сірником якогось старого листа, щоб запалити під піччю. Тепер вона буде, чудернацько складена, тулитися до печі, аж поки та, щойно вихолоджена вітром з гір, достатньо не нагріється, незважаючи на те, що спочатку піч захолодна, а при кінці буде загарячою для дотику. Посеред ночі Птаха буде палити ще раз, в часі неспання вона, як рослина, вміє не рухатися і не нудитися, бути стільки, скільки треба, можливо, їй просто необхідно набратися тепла, щоб перебути потім якесь тривання. Птаха ще молода і дуже гарна, вона подібна на піщаний берег озера у сосновому лісі. Але вона цілком глуха і тому не могла навчитися тутешньої мови. Вона оселилася на піддашші у будинку, де мешкав Северин, ціле літо й осінь збирала різні ягоди і говорила слова мов з багатьма голосними. Северин назвав її Птахою. Спочатку Птаха приходила до Северина, щоб забирати рештки рослин, які не надавалися до гербарювання, а коли він захворів і все частіше бував безпомічним, тратячи орієнтацію, випадаючи в інший простір і час, Птаха заопі кувалася ним. Коли ж все було нормально, вона тільки пильнувала печі, а влітку дбала про виноград на балконі.

Часом Птаха проказувала Северинові якесь довше речення. Тоді він запам’ятовував його і повторював Маркусові — виявляється, що Птаха говорить поестонськи, незрозуміло, як вона опинилася аж тут, у горах, і Маркус міг хоч щось перекласти за антикварним естонськонімецьким словником, відразу тлумачачи з німецької. До речі, то вона сказала, що те, що минає, не є минулим, поки пам’ять шкіри і згинів відчуває минулі дотики; і ще те, що життя ніколи не буває замале, в будьякій тривалості воно є повністю, недостатньо часу буває лиш для того, щоб навчитися так відчути (точніше вони перекласти не могли).

Християн викинув недокінчену сиґарету, вона зачепи лася за якусь конструкцію моста, жар розсипався багатьма іскрами, котрі погасли ще швидше, ніж мали б, кожна прибита іншою сніжинкою. Християн Млинарський не мав права охолодити руки і мусив виспатися перед операцією.

Северин не спав. Він сидів на підлозі, десь посередині між араукарією і піччю. Відбитки рухалися на стулених повіках. Птасі захотілося бути коло нього. Вона знала, що цим допоможе йому і сама переживе сильніші відчуття, знала, що кероване усвідомлене думання про Северина збурить несподівані позадосвітні візії і відчуття прожитого нею його досвіду.

Внутрішній світ людини — те, що тепер на внутрішньому боці повіки. І це найбільше наближує людей до рослин. Бо найсуттєвішими є кількість і склад світла, що потрапляє на її зовнішній бік. Самоусвідомлення залежить від освітлення. Тому Птаха сіла так, щоб одержати таке ж світло, як Северин…

…

…

жовті плями із вгнутими краями розходилися від середини під натиском плавних фіолетових тріщин, які розросталися, струміли і міняли керунок течії, часом потік фіолетового ставав блідішим, і було видно, що він тече руслом, утвореним дуже гострим і крихким шаровим камінням, повикладуваним якимось ламаним і погнутим геометричним орнаментом;

почався вітер, жовті плями попливли до середини, вітер дув із чотирьох боків з однаковою силою, плями втрачали колір, ставали сірими, посіченими рухливими білими дірками, тілові важко було втримати горизонтальну рівно вагу, голова постійно переважувала, туди допливали все нові і нові поштовхи рідини з такою силою, що аж стінки капілярів боліли від надмірного розтягу, Северин повернувся на спину і опинився під плямами, вітром, опускаючись вниз аж до опори;

насправді земля — це те, що можеш охопити тілом, всі поверхні поруч можуть собі вигинатися, гойдатися, пере хилятися, навіть твоя земля, зачепившись за розхитані пло щини, буде опускатися, повертатися і крутитися — все ж її не втратиш, вона тебе не скине, а буде тримати і втискатися в тіло; тоді його можна відпустити, і тіло, впустивши на своє місце землю, розтечеться мандрівками в глибини, розкинуті руки нема потреби повертати долонями до землі, бо й зовнішнім їхнім боком бездоганно відчуваються найменші деталі і найтонші дотики;

щільний, недоступний ґрунт, кількадесят дрібненьких камінців, які більше чи менше злучені з ґрунтом, дуже довга, але притиснена до землі тонка бронзова і вибілена колиш нім снігом трава, на ній луски епітелію, відмерлі, але нанизані в тих ділянках, де колись була верхівка;

Северин обгородив те, що щойно було під рукою, доло нями, притиснувся лицем до загороди і пожив там кілька секунд, перейшовши все від краю до краю стежкою, зали шеною мурахою;

стежка вивела його на підніжжя величезного схилу, площина якого займала все поле зору, було зрозуміло, що весь цей схил розмішений вже в субальпійській зоні — ніяких дерев, ніяких кущів, лиш цупка низька трава, і на ній понищені острови чорниці, також низької, хоч і дуже старої, він озирнувся і побачив, що стоїть на кам’яному вирості схилу, що схил триває ще далеко вниз, а тут — лише його згин;

поверхня схилу розмежовувалася потоками, які почина лися десь нагорі, він побрів ними проти течії, переходячи з потоку на потік, туди, де було б менше води, — потоки захаращені жмутками обірваної трави, потоки по плитах, сходах, потоки, перегріті сонцем, потокидороги, які не вгамовують спраги, а роз’ятрюють охоту пити з них ще, ставши перед водою на коліна у воду й опустивши в неї ціле лице, тоді вода стає відразу солонішою від змитого поту, і нема потреби втягувати її губами, бо вона сама перетікає через губи, затопивши всі русла рельєфу губ;

земля позбавлена неба, бо на такому схилі все, що не лежить на самій землі, вже у небі, небо треться об поверхню, перед самим верхом Северин відчув, як товща іншого повітря перелазить зза гори і котиться площиною, обмо туючись обривками знайденого вже на цьому боці запаху, з такою силою, що він не зміг втримати всього, що було всередині, його внутрішність видулася, вітер висушив най меншу вологу всередині тіла, і неможливо було ні відчути щось, крім цього, ні навіть про це подумати;

через нерівності поверхні і величезний внутрішній напір від лави відривалися окремі шматки, які відразу форму валися у кулі різної величини.