Судні дні - Нагорняк Володимир

…А СУДДІ  ХТО?!                 
(Идаропно-подвійне,авторський жанр,оповідання
1. СУДНІ ДНІ
А чи бували ви в NNському народному суді?.. Ні, не бували ви в NNському народному суді! А мені доводилося. Аж два рази. Більше не буду. Не бажаю відривати вельмишанованих від їхніх справ. Ой, скажу я вам, які там чесні народні судді, — серце кров'ю обливається, коли бачиш, — які там чесні народні судді!
 А у,ага, скажімо, розрахували вас з роботи, а зарплату уже десь так років два не виплачують. Годували-годували-годували обіцянками, майже клятвами, а потім приблизно таке мовили:          -Цукерку (мається на увазі — зарплату) — хочеш?                                 — — Хочу! — відповідаєш їм. — Як же мені її не хотіти?!                                 — Нема... — відповідають тобі.
               А куди?! А де шукати тую правду? Жирно, на голодний шлунок, облизавшись, ідеш до суду. А хто в суді? Правильно, судді.  А судді хто?.. Ой, скажу я вам, а які там чесні народні судді, — серце кров'ю обливається, коли бачиш, — які там чесні народні судді!.. Ну, думаєш, визовуть вони, чесні народні судді, того, того самого, хто зажулив твою, горбом зароблену, цукерку-зарплату та й скажуть, як між людьми водиться, ну, пo-совісті як:                                                                           — А що ж це ти, сучий ти сину такий-то, — (прізвище, ім'я та           пo-батькові, а то й по матері!),— зажулив цукерку-зарплату, га?!.                                                                                                                    — Та я... Та то...Та це... Та вийшло так...
Дивіться такожВолодимир Нагорняк — Несамовитий цвинтарВолодимир Нагорняк — Вишня на болотіВолодимир Нагорняк — Білоголовий сірничокЩе 24 твори →Біографія Володимира Нагорняка—  Вийшло так?.. Не повинно так виходити у правовій державі Україна, не повинно!!! Машину, дачу, квартиру, врешті-решт, продай, а щоб з чоловіком,— мається на увазі ти, — було по Конституції, по закону! – та кулачком зверху.
 
…Ну, значиться, визивають вас: і його, і тебе, і вогорять-вогорять, та не йому, не йому, — куди ти дивишся?! — тобі вогорять:
— А що ж це ти, сучий ти сину, (прізвище, ім'я та пo-батькові, а то  й по-матері!), — та не звертався до суду протягом трьох місяців після свого звільнення з роботи, га?!
—  Та обіцяв же, клявся — я й повірив...
— Повірив він... Це — не причина! — відповідає народний суддя, чим красномовно дає зрозуміти, що не бачити тобі цукерки-зарплати, як своїх вух без дзеркала. На цьому і попрощалися. Правда, я не забув, не забув-таки запитати чи невинен я їм за роботу суду. Сказали: не винен. Бачиш, які чесні там народні судді, — серце кров'ю обливається, коли бачиш, — які чесні там народні судді!
        Одного, признаюся, не второпав, так і не второпав. Ось кум буде на днях позиватися, попрошу, запитає. Якщо вони судді народні, а я – той же народ (майже, родичі!), чого ж це вони так ревно мене та від моєї ж, горбом заробленої, зарплати захищають?!
                  Дивно, їй-богу, дивно, га?
2. КАБІНЕТНИЙ ПЛАЦ                                                             — То були ви в суді, Іване Івановичу?                                                                                    — Та був...                                                                                                                                                — І що?                                                                                       — Армію пригадав.                                                                               — Тю-ю, при чому тут баба Параска, коли порося громом убило?   При чому тут армія?!                                                                    — Звідки мені знати?.. Заходжу в кабінет, шапку ще в коридорі зняв, привітався. Дві молодички, у внучки нам, Федоровичу, годяться. Що впосередині — це народний суддя, збоку — секретар суду. Навпроти другої — директор, ну, в якого зарплату-цукерку висуджую. Два роки на нього горбатився, а якби не суд, то й ніколи не бачив би. Інкогніто, ага, так?.. Та так — я  це слово ще взимку вивчив! На колінцях в інкогніто дипломат — чорний такий тонкий квадратний ящик з ручкою і двома, замочками. Мале, худе та прилизане, як теля з-під корови — це я про того директора; очиці — туди-сюди, туди-сюди... Як спілі вишні на вітрі: скільки в них не дивися — себе не побачиш. Молодичка, це  суддя, а ввічливо ж так, як твоя внучка, Федоровичу, коли в тебе на ту (ну, як її-), а, жувачку, циганить:                                                                                                     — Сідайте, будь ласка! — сів. Щось дописує. Чекаю.                                         — Ваше прізвище?                                                                             — Перелазенко, — кажу, а сам продовжую сидіти.                                                     — Вставайте, коли відповідаєте — ви в суді! Ім'я та по-батькові?                                                     — Іван Іванович, — уже піднявся: в суді ж.                                                 — Сідайте! — і знову щось пише
Потім продовжила, як батюшка молитву, монотонно продовжила:
— Народний суд у складі судді такої-то — ("Встаньте, встаньте!!!") — та секретаря суду такої-то розглянув вашу справу.  Ваші права...  Ваші обов'язки....  Сідайте! —  знову щось там черкає, скінчила і, як удав на зайця: — Ви нам довіряєте?
— Ти що, Іване Івановичу, знав їх?                                                                              — Звідки— Перший раз бачив! Та так і кажу: "Я ж вас перший раз бачу!"