Додому - Мінович Олександр

Вже більше двадцяти років я живу в Канаді. Після того, як закінчилась Друга світова, довелось мені покинути рідну домівку та Батьківщину і втікати – сюди, за океан. Втікав я від найстрашнішої, найпідступнішої і найжорстокішої влади на землі – від радянщини. Коли в 1943 році до нас на Волинь прийшли "другі совєти" (перші були в 1939-му), вибір у мене, вісімнадцятирічного, був невеликий – або заберуть мене в радянську армію та поженуть на фронт, добивати німця, або йти треба було в ліс, в УПА, куди йшли тоді майже всі наші хлопці.

Радянська армія, як і влада, були нам чужими і ми вже знали, що вони несли з собою нечувані та небачені страхіття – голод, тюрми, Сибір, колгоспи, зруйновані та спаплюжені церкви. Всі ми пам'ятали, як совєти відступаючи в сорок першому, постріляли без суду і слідства майже всю інтелігенцію в наших краях.

Тож дорога була у мене одна.

В УПА мені воювати не прийшлося. За мою грамоту призначили мене в підпільну друкарню. Друкували листівки та розносили по селах. Для радянської влади ми були більшими ворогами, ніж ті, хто ходив з автоматом. Тож невдовзі нашу друкарню вистежили та оточили. Дали ми червоним переслідувачам останній бій, в якому майже всі мої побратими полягли. А мені пощастило втекти.

Побачив я, що спротив наш та боротьба з величезною радянською силою доходить до кінця, і вирішив іти подалі від небезпеки, яка чигала на кожному кроці.

Довгим-предовгим і дуже важким та небезпечним був мій шлях до Канади. Багато разів мені доводилось ризикувати життям, уникати кулі і катівень радянських спецслужб, які господарювали по всій Європі та виловлювали таких як я, неначе звірів.

Але з Божою поміччю я таки дістався сюди.

Обжився, знайшов роботу, потроху вивчив мову, і став тут своїм. Благо, таких як я було тут багато.

Навчився заробляти, з'явилися у мене непогані гроші, купив будинок, облаштувався. Багато став подорожувати, завів різні знайомства.

Проте з сім'єю не вийшло. Мабуть, я однолюб. Бо в серці моєму залишилася дівчина Юстина із сусіднього волинського села, до якої я ходив більше року. Хоч ми й не перейшли з нею до дорослих відносин, як чоловік і жінка, і далі поцілунків у нас не дійшло, але були ми зачаровані одне одним, і ця зачарованість залишилась в мені десь глибоко до цього дня.

І ніби все було добре.

Але туга, велика туга за всім мені рідним, за нашим селом, за батьками, братом і сестрами, за нашими ясенами не давала мені спокою, пекла під серцем. І так мені від цього боліло та щеміло, що аж дух забивало. Всередині мене поселився такий смуток і жаль, що жити не міг. Так уже мені хотілося хоча б на хвильку, хоча б одним оком глянути на наших і на все, чим дорожив і що міцно тримав у своїй пам'яті.

А тут ще пісня. Як почув: "Чуєш, брате мій, товаришу мій…кличуть кру-кру-кру, в чужині помру, заки море перелечу, крилонька зітру" – то вже місця собі не знаходив. І в решті-решт вирішив – поїду. Туди, прямо в радянське пекло, через всі перепони. Будь-що буде. Добрався сюди, то спробую й назад. Якщо мій ангел-охоронець ще буде зі мною – якось доберуся до рідної сторони.

Почав готуватися. Загриміти на Колиму я не хотів, тому мусив добре все продумати та організувати. Поміняв я двічі прізвище, зробив новий паспорт канадський, знайшов фірму, яка возить туристів в СРСР, відклав трохи грошей, отримав радянську візу, як бізнесмен, що хоче співпрацювати з Радянським Союзом.

Вирішив попрощатися на всяк випадок з друзями. Після цього подався в путь. Перед тим, правда, ще зустрівся з одним чоловіком, котрий працював якийсь час у совєтів та знав трохи їхні порядки. Що зміг – випитав у нього та заклав до пам'яті.

Літак приземлився в Ленінграді. Тут нас зустріли, поселили в готель у центрі міста, і водили гуртом, не відпускаючи жодного в сторону, по музеях і виставках. Двоє молодих чоловіків, коротко підстрижених, у темних костюмах з краватками та з явною військовою виправкою, не відставали від нас ні на мить. Навіть до вбиральні разом ходили.

Але я вже проходив не раз, як вода скрізь пальці, через таку охорону. Коли втікав за океан, не один раз оминав пастки таких наглядачів, тож був упевнений, що й тут якось зумію від них вислизнути.

Декілька днів придивлявся я до їхніх порядків та шукав для себе шпарину, через яку покину готель і моїх вартових. І видивився.

Посидів трохи в ресторані, і коли біля виходу з готелю скупчилася чергова група туристів-іноземців, вийшов разом з ними на вулицю до автобусу, а там шмигнув за газетний кіоск і причаївся.

В групі зробили перекличку. Всі були в наявності, тож посідали разом зі своїм супроводом до автобуса і поїхали. Мене залишили без догляду.

Коли перехожих побільшало, я влився у натовп, і покинув район готелю.

Російську я більш-менш знав. Любив читати їхню літературу, і в Канаді доводилось по роботі спілкуватись з одним росіянином, колишнім власівцем.

У центрі міста мій одяг та вигляд нікого не дивував. Тут теж траплялися люди в костюмах, і гарно одягнуті. Проте коли відійшов трохи далі, то побачив, що виглядаю білою вороною серед простого ленінградського люду. Ті були здебільшого вбрані в поношену робочу одежу.

Був кінець травня, і зранку бувало холодно, то ходили в куфайках та чоботях.

Треба було маскуватися.

Зайшов до невеликого магазину, купив там собі прості сірі радянські штани, чоботи, светра, куфайку. Подався з тим у напіврозвалений будинок, де переодягнувся. Нове вбрання пожмакав трохи та виваляв у пилюці, щоб не кидалося у вічі своєю новизною. Все своє, разом з паспортом загорнув у великий шматок руберойду, поклав до першої-ліпшої ями і засипав піском.

Все це тепер мені поки що ні до чого, воно тільки заважатиме. Тож буде чекати тут мого повернення.

Іноземцю пересуватися Радянським Союзом не дозволяється. Це мені ще в Канаді розповіли. Потрібно було набути вигляду радянської людини.

Я розумів, що мене могли вже шукати, тому треба було зробити все, щоб у мене не залишилося нічого спільного з тим, яким я виглядав ще годину назад.

Я зарання відпустив собі бороду, вуса, заріс добрим волоссям на голові, тому зайшов в першу ліпшу перукарню, де коротко підстригся і поголився. Старався майже не говорити, боявся своєї вимови або вставити якесь англійське словечко, що виходило в мене мимоволі, коли спілкувався із земляками до подорожі.

На всяк випадок запам'ятав прізвище та ім'я перукаря, яке було в нього вказане на робочому місці. Подумав, що може згодиться.

Переодягнений, поголений, коротко підстрижений, з насунутим на очі картузом, я став почувати себе впевненішим.

Тепер головне – постійно триматися натовпу і не попадатися на очі міліціонерам.

Радянських грошей я заздалегідь наміняв біля готелю у міняйл, що нишком підходили до кожного іноземця і пропонували щось у них купити або поміняти гроші. Вільного обміну грошей у радянській країні не було, але біля готелю, де селили іноземців, міняйли були, і їх чомусь ніхто не чіпав, хоча за валюту в кишені могли посадити надовго в тюрму. Напевно, ці спритники співпрацювали з міліцією. Частину грошей поміняли мені в банку по приїзді, то ж назбиралося в мене біля тисячі радянських рублів, яких повинно мені було хватити для досягнення мети.

Гроші я порозкладав у чоботи та зашив в різних місцях одягу.

Досвід мій говорив, що схованок повинно було бути чим більше – тим краще. Часом якщо одну знайдуть, то дальше не шукають.

Купивши їжі в дорогу, подався я на залізничний вокзал. Взяв квиток до Бреста, і вийшов назад у місто. На вокзалі було дуже багато міліції.

До вагона зайшов перед відправленням потягу.

Знову всіляко намагався мовчати або говорити коротко, часто показував пальцем на те, що хочу.

В поїзді трохи дав собі розслабитися, думав тоді, що головне позаду.

Тут було душно, стояв сильний запах поту, тютюну, онуч, часнику і самогону.

Виявилось, що я потрапив у так званий "загальний вагон", в якому їздили найбідніші радянські люди.

Коли я запитав у провідниці, яке моє місце, вона глянула на мене дуже здивовано, ніби знала звідки я приїхав.

— Ти нічого не переплутав? Ніяких місць тут немає. Це тобі не купе. Сідай де можеш, і де є вільне місце.

Вільних місць не було, і спочатку я трохи їхав стоячи, але потім якась бабуся потіснила своїх малих онуків, і я зміг присісти з краєчку коло них.

На якійсь проміжковій станції люди почали виходити, і звільнилось верхнє місце.

За прикладом інших я заліз туди просто в чоботях і зо всією своєю ношею.

Коли пізніше зняв чоботи, наразився на нову небезпеку. На ногах у мене були кольорові шкарпетки з латинськими літерами, які відразу привернули увагу всіх, хто проходив повз мене.

— Ого, які шкарпеточки! Ти де такі взяв? – раз-по-раз говорили мені пасажири.

Щоб не дочекатися, коли таке спитає міліціонер, я зняв шкарпетки, засунув їх в кишеню і спав з голими ногами, які через мій великий зріст витягнулися в прохід і заважали тим, хто ходив по вагону.

Відпочивши та заспокоївшись, я почав обдумувати своє становище.

Достеменно мене тепер розшукують, і мої фото, цілком імовірно, розвісили по різних місцях. Хоч я і змінив свій вигляд, але остерігатися досі потрібно. Небезпека чекала мене скрізь. Країна помінялася. Всюди багато міліції. На вулиці я бачив, що діти майже всі ходять зі значками, на яких красуються портрети Леніна, або з червоними галстуками.

У кіосках продають, я б сказав би, тільки пропагандистську пресу. В кожній газеті чи журналі на видному місці — комуністичні символи і вожді. Місто обклеєне та обвішане радянськими плакатами. Всі сприймають це як належне і спокійно на це реагують. Отже, всі вони тепер стали радянськими людьми, а мені – ворогами. І від кожного я можу чекати капостей на мою голову.

В поїзді я підслухав, що один із пасажирів їде з Ленінграда на Волинь і везе з собою приправи до їжі – перець, корицю, ваніль. Виявляється, в наших краях таких товарів бракує, то можна продати втридорога і виручити добрі гроші.

Розпитав його про все. Дізнався, що їде без паспорта, і що так робить переважна більшість людей. Паспорти чомусь із собою не возять, а в сільських людей, виявляється, їх і зовсім немає.

— Це добре, – подумав я, – отже і в мене ніхто не буде вимагати того паспорта.

На всяк випадок прикупив я у того чоловіка трохи краму, що він віз продавати, і вирішив, що буду мати хоч якесь прикриття для чого їду і куди.

В Бресті на залізничному вокзалі мене таки затримала міліція.