Малий Мирон - Франко Іван

І

Малий Мирон — дивна дитина. Батько втiшається ним i каже, що вiн чудово розумна дитина, але батько, звiсна рiч, сторонничий суддя. Та й ще Миронiв батько — чоловiк уже в лiтах, ледве дочекався дитини, i, значиться, яка там будь собi дитина, все вона у нього золота, i розумна, i гарна. Сусiди тихо шептали собi, що Мирон "якесь не таке, як люди": iде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, вiзьме прутик, швякає по повiтрi або стинав головки з будякiв та ластiв'ячого зiлля. Серед iнших дiтей вiн несмiлий i непроворний, а коли часом i вiдiзветься з чим-будь, то говорить таке, що старшi як почують, то тiльки плечима стискають.

— Василю, — говорить малий Мирон до малого Василя, — ти доки вмiєш рахувати?

— Я? А доки маю вмiти? П'ять, сiм, парканацять.

— Парканацять! Ха, ха, ха! А то скiльки парканацять?

— Ну, скiльки ж має бути? Я не знаю!

— Та то нiскiльки. От сядь лишень, будемо рахувати!

Василь сiдає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком* (* Б у ч о к — паличка.) об землю: один, два, три, чотири...

Василь слухає, слухає, а далi встав i побiг. Мирон i не замiтив: сидить, цюкає i рахує далi й далi. Надiйшов старий Рябина, кахикає, харкотить i охає, — Мирон не чує, все своє. Старий зупинився близ нього, слухає, слухає... Мирон дорахував уже до чотириста.

— А ти, невiтцiвська дитино, є! — сказав старий своїм звичайним, трохи носовим голосом. — А ти що робиш?

Малий Мирон аж звергся * (* Звергтися — здригнутися.) i обернув заляканi оченята на старого Рябину.

— Та ти землицю святу б'єш, е? Ти не знаєш, що землиця — наша мама? Дай сюди той бучок!

Мирон дав, не розумiючи майже, чого хоче вiд нього старий. Рябина шпурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав йому рахунок.

— Iди додому та "Отче наш" говори, е-е-е, анiж маєш такi збитки робити! — сказав старий з суворим видом i пошкандибав далi. Мирон довго глядiв за ним, усе ще не можучи зрозумiти, за що се старий прогнiвався i чого хоче вiд нього.

II

Малий Мирон над усе любить бiгати сам по зелених, цвiтастих лугах, помiж широколистi лопухи та пахучий ромен, любить упиватися солодким запахом росистої конюшини та квiтчатися прилипчастими лопуховими гудзиками, яких так i насиляе * (* Насиляти — начiпляти.) на себе вiд нiг до голови. А ще рiчка, через котру з городу треба йти на пастiвник, невеличка супокiйна пiдгiрська рiчечка, з глибокими, стрiмкими та обривистими берегами, з глинистим дном, з журчачими бродами, котрих дно покрите дрiбними плиточками, оброслими м'яким зеленим водоростом, довгим, мов зеленi шовковi пасма, — ота рiчка — то правдива розкiш, то сильна принада для Мирона. Там вiн цiлими годинами любить сидiти, запхавшися в високий зелений косiтник або мiж густе лапасте листя надбережного пiдбiлу. Сидить i вдивляється у плюскiтливу воду, в мигаючу пiд напором хвилi траву, в ковбликiв * (* Ковблик — дрiбна рiчкова риба.), що час вiд часу вилазять зi своїх печер або випливають iз глибшого плеса, нипають по днi, шниряючи за водяним хробацтвом, то знов вистобурчують свою тупу вусату мордочку аж над воду, хапнуть раз повiтря та й утiкають чимборше в свою криївку * (* Криївка — захисток, схованка.), немовби закоштували не знати якої присмаки. А тим часом сонце жарить iз безхмарного темно-блакитного неба, грiє Мироновi плечi i все тiло, але не пече його за широким листом. Любо йому. Невеличкi його сiрi оченята живо бiгають, дитиняче чоло стягається, — думка починає рушатися.

— От сонечко, — чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике? То певно, в небi лиш така невеличка дiрка прорiзана, що його лиш стiльки видно!

Але зараз же в його головi заворушилася й друга думка.

— Ба, а як же воно? Сходить, там дiрка мала; заходить, то й там дiрка. Хiба ж дiрка разом iз сонцем по небi ходить?

Се не може йому помiститися в головi, i вiн обiцяє собi, що скоро додому, то зараз запитається татуня, яка то в небi на сонце дiрка прорiзана?

— Мироне! Мироне! — чути здалека крик. То мати кличе. Мирон почув i схопився, збiг iз берiжка над бродок, аби перейти через рiчку, та й нараз зупинився. Багато разiв уже вiн переходив через рiчку, та й нiчого, а тепер нараз нова поява впала йому в очi. Вiн стояв якраз проти сонця i, дивлячися в воду, побачив нараз замiсть плиткого * (* Плиткий — мiлкий, неглибокий.) дна, камiнчикiв i м'яких зелених пачосiв водоросту — одну бездонне глибоку синяву. Вiн не знав iще, що се небо з води всмiхається до нього, i зупинився. Як же тут iти в таку глибiнь? I вiдки вона взялася нараз? Вiн став i почав уважно розглядати глибiнь. Усе однаково. Вiн присiв. Однаково, — тiльки при берiжку видно знайомi камiнчики та й чути звичайний любий журкiт води на бродi. Вiн повернувся лицем у другий бiк, за сонцем: глибiнь щезла, брiд плиткий, як був. Се вiдкриття i втiшило, i здивувало його. Вiн почав повертатися на всi боки, пробуючи i втiшаючись дивним явищем. А про мамин клик i зовсiм забув!

I довго так стояв малий Мирон, то схиляючись, то повертаючись над бродом, але лiзти в воду все якось не смiв. Усе здавалося йому, що ось-ось серед плиткого камiнчастого броду земля розскочиться, i зiне бездонна блакитна глибiнь пiд рiчкою, мiж високими берегами, i полетить вiн у ту глибiнь далеко-далеко, щезне в нiй, мов трiсочка, кинена в глибоку, темну криницю. I хто знає, як довго був би вiн стояв над бродом, якби не був надiйшов сусiд Мартин, що з вилами й граблями квапився до сiна.

— А ти чого тут стоїш? Он там мати кличе тебе. Чому не йдеш додому?

— Та я хочу йти, але боюся.

— Чого?

— Та от, адiть! — I вiн показав бездонну синяву в водi.

Мартин не порозумiв.

— Ну, та чого тут боятися? Адже плитко.

— Плитко? — спитав недовiрливо Мирон. — А от яка глибiнь!

— Глибiнь? Ади, що не глибiнь, — сказав Мартин i, як був у ходаках * (* Ходаки — постоли, м'яке селянське взуття iз шкiри.), так i перейшов через брiд, мало й замочивши їх. Той перехiд Мартина осмiлив i Мирона, i вiн перейшов через воду i побiг горi огородом додому.

— Який се дурний хлопець! П'ять лiт має, а ще броду боїться, — пробовкнув сусiд i пiшов до сiна.

III

А коли лiтом усi старшi з хати пiдуть у поле, Мирон лишається сам, але не в хатi. В хатi вiн боїться. Боїться "дiдiв у кутах", тобто тiней, боїться череватого комина, чорного внутрi вiд сажi, боїться грубої дерев'яної клюки, вбитої в вiконце, що в повалi * (* Повала — стеля.) для пропускання диму вiд скiпок, якими свiтять зимою. Мирон лишається надворi. Там вiн може собi гуляти, рвати зiллячко i розщипувати на кусники, будувати хатки з трiсок i патичкiв, що на дровiтнi, або й так собi лежати на приспi,та грiтися на сонцi, та слухати цвiркоту горобцiв на яблуньках, та глядiти на синє небо. Любо йому, i на дитиняче чоло знов немов хмарка набiгає — се думка надходить.

— А чим то воно чоловiк усе видить? I небо, i зiлля, i тата з мамою? — таке питання насувається йому нi звiдси, нi звiдти. — Або чим чує? Он каня * (* Каня — шулiка.) кевкає, кури кудкудачуть... Що то таке, що я тото чую?

Йому здається, що все те чоловiк дiє ротом, i видить, i слухає. Рознiмає рот: так i є, видно все, чути все...

— А може, нi! Може, очима?

Зажмурює очi. Ов, не видно нiчого. Рознiмає: видно й чути. Зажмурює знов — не видно, але чути.

— Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути? — Знов рознiмає i затуляє рот — чути! Далi очi — все чути. Аж ось прийшла думка — заткати пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум, але не чути нi кудкудакання курей, нi кевкання канi. Вiднiмає пальцi — чути кудкудакання, а шуму нема. Другий раз — те саме.

"Що се таке? — мiркує сам собi Мирон. — Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудакання, а пальцями чую шум! Аякже, аякже".

Пробує раз i другий — так, зовсiм так!

А коли поприходили женцi на полуднє, вiн, пiдскакуючи, бiжить до батька.

— Татуню, татуню! Я щось знаю!

— Та що таке, моя дитино?

— Я знаю, що чоловiк очима видить. По батьковiм лицi перебiг усмiх.

— А вухами чує кудкудакання, а пальцями шум.

— Як, як?

— Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тiльки шум.

Батько зареготався, а мати, остро позирнувши на Мирона, сказала, намахуючи йому ложкою:

— Iди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далi женився, а такi дурницi говорить? Чому ти нiколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопатi вивiз?.. Таже чоловiк усе чує вухами! — i шум, i кудкудакання.

— А чому ж не чує разом! Тiльки як не затикати вух, то чує кудкудакання, а як заткати, то чує шум? — запитав малий. — От потрiбуйте самi! — I вiн справдi для перекони заткав свої вуха пальцями.

Мати проворкотiла ще щось, але вiдповiдi на те питання не знайшла.

IV

А вже найбiльша була бiда Мироновi з тим мисленням! Не вмiв мислити, та й годi. Що тiльки, бувало, скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто-будь другий каже йому:

— Та чому ти, тумане вiсiмнацятий, не помислиш уперед, що маєш казати, а так бовтаєш, як той рибак бовтом бовтає!

I що вже бiдний Мирон не намучився, щоб вимислити, а потiм сказати щось розумного, — нi, не можна, та й годi. Бiдний Мирон прийшов до того переконання, що вiн не вмiє мислити!

Ото раз сидить уся родина при обiдi довкола великого стiльця насеред хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й крупами засипана. Всi їдять її мовчки. Малий Мирон укусив разiв зо два, а далi задивився на те, що так тихо стало в хатi, нiхто й слова не скаже. Нi вiдси нi вiдти здається йому, що власне тепер йому випадає щось сказати. Але що би тут такого? Треба наперед розмислити, а то всi будуть смiятися, ще й мама насварять. Що би тут сказати? I малий Мирон зачинає мислити.

Ложка, як нiс її вiд рота до миски, так-таки застигла в повiтрi враз iз рукою. Очi недвижне вперлися в пустий простiр, а далi мимовiльно зупинилися на образi матерi божої, що висiв на стiнi; губи тiльки рушаються, мов щось шепчуть.

Слуги побачили се, ззирнулися помiж собою, трунули одно друге лiктями, а дiвка-служниця шепнула навiть до старого Iвана.

— Ану, вiн зараз якусь дурницю вистрiлить.

— Ба, не знати, — почав звiльна Мирон, — чому тото свята матiнка дивиться, дивиться, а капусти не їсть?..

Бiдний Мирон, хоть i як мучився, не мiг нiчого лiпшого придумати, може, для того, що його насилу заставляли думати "так, як люди".

Смiх, регiт, звичайна нагана матерi враз iз "туманом вiсiмнацятим" — бiдний Мирон заплакав.

— Та що ж, коли я не вмiю мислити так, як люди! — сказав вiн, обтираючи сльози.

V

Що з нього буде? Який цвiт розiв'ється з того пуп'янка? Се й проповiсти не тяжко.