Крилаті слова - Васильченко Степан
ВИТРІШКИ
Щоп'ятниці бував у нашому селі базар. Несуть мама продавати молоко, прошуся і я з ними.
— Що ти будеш там робити,— кажуть мені мама,— витрішки продавати?
А мені що б не продавати — все одно, аби взяли.
— Добре,— кажу,— буду продавати витрішки.
Тато засміялись, кажуть до мами;
— Хай іде, буде гладишок дивитися, щоб часом не вкрав який біс.
Пішли.
По дорозі я все сіпаю маму за полу та розпитую про ті витрішки.
Мама вже й говорити не хочуть про них, а я все допитуюсь.
Набридло мамі слухати мене, вони й кажуть:
— Прийдеш на базар, витріщиш очі,— ото й будуть витрішки.
Не зрозумів я цього, а далі вже не розпитую, бачу — сердитимуться.
Прийшли на базар, стали в тому ряду, де молоко продають, і собі розташувалися.
Людей на базарі — тиск: те продає, те купує— кожний заклопотаний.
Коли це з шаблюкою при боці стражник іде (за царів були такі посіпаки — стражниками звалися), руки за спину позакладав, козирок ізсунув на потилицю, никає по ряду та зазирає, позіхаючи, бабам у кошики. Так ніби мене хто штовхнув іззаду.
— Мамо! — гукаю на весь базар.— Оце той, що витрішки продає?
Мама сіп мене за руку, кив на мене оком:
— Мовчи, вража дитино!
А жінка, що в ряду стояла поруч, ззирнулася з мамою, осміхнулась, далі нагнулась до мене та нишком і каже:
— Оце він самий, сину...
НЕСЛУХНЯНИЙ ГЛЕЧИК
Був у нас мальований глечик для води, спозадавня був та й іще, може, жив би та й жив, коли трапилось таке.
Раз мама топила в печі, я пустував: зачепив ключкою той глечик за вушко та й тягаю по полу. Мама насварилися:
— Грай, глечику, грай, підеш без вушка!
Я почув теє, сам собі дивуюся, чого це мама не на мене гримають, а на глечика, та й радий тому, "аби не на мене",— думаю, далі граюся з глечиком, як і раніше грався. Коли це глечик — хрясь! — з полу додолу — розлетівся в черепки.
"Угадали мама — розбився-таки вражий глечик",— думаю собі.
Побачивши теє мати, та мовчки за віника.
А я бачу це та й думаю:
"Ну, ну, що буде далі? Невже ж оце мама будуть бити неслухняного глечика, що розбився?"
А про себе й байдуже. Мама підійшли ближче, та не глечика, а мене — віником по руках, по руках!
— А не я ж тобі казала — не грайся з глечиком, бо розіб'єш! Бо розіб'єш!
— Мамо! Ви ж не мені, то ви глечикові казали! — репетую.
— Глечик глухий, а ти ж із вухами, сякий-такий сину. Не тебе ж глечик, а ти його по полу волочив!
Та й знову, та й знову.
"От тобі й маєш,— думаю,— на кого сварилися, —а кому досталося".
ЧИ ВСЕ ОДНО?
Сиділи за обідом.
Мама розповідали, що в однієї жінки помер чоловік і покинув багато малих дітей.
Великі розмовляли про ту вдову, про діти, жаліли їх, а менші слухали. А мені теж хочеться сказати і своє слово.
— А цитьте,— пожартував дід,— Андрійко наш надумався, говорити буде.
Я проковтнув, що було в роті, й почав казати:
— Дядина казали, що ті діти такі малюсінькі, як пшоно.
Хто був за столом — в регіт.
— Їй-богу ж, так казали,— божуся.
Всі ще дужче сміються. Я в сльози:
— Мамо, чого вони сміються з мене?
— О, а ти вже й плакати,— ти не так кажеш, то вони й сміються.
— Може, дядина казали, що ті діти дрібні, як каша, н не як пшоно.
— А хіба ж... не все одно... що каша, що пшоно...— крізь плач вимовляю.
Вийшло якось це до прикладу. Стало ще смішніше. Наш Максим, що підо мною, був дуже смішливий, то мусив вже під стіл лізти.
Довго не забували мені того пшона. Знали вже про це й дядьки, й тітки.
А діти, що я з ними гуляв на вулиці, як посердимося, то й починають дражнити:
— Андрійку, чи все одно, що каша, що пшоно?
ДЕ ТАКІ ЯТКИ?..
Занедужала наша тітка Марина. Думали, що вмре. Пішли ми з мамою одвідувати недужої.
Лежить тітка на полу, губи смагою взялися, голова білою пов'язана хусткою. Коло неї сидять дві жінки, кладуть до голови лід, потихеньку розмовляють.
Тітчина дочка, дівка Маруся, стоїть, схилившись на стіл, зажурилась, а малий хлопчик, Матвійко, що був у своєї мами дуже мазаний,— тому байдуже, жирує на подушках та вигукує, аж у вухах лящить.
Кілька разів йому казали:
— Не пустуй, Матвійку, бо в мами головка болить!
Матвійко й вухом не веде.
— Годі, Матвійку,— вже кажуть йому з серцем,— бо як будеш жартувати, то мама вмре.
— То що? Хай умирають,— озивається Матвійко.
— А як же будеш жити без мами: хто тобі випере сорочку, їсти наварить?
— Ми собі другу купимо.
Тоді друга жінка, та, що доглядала недужої, зітхнула, похитала головою та й каже:
— Ні, сину, не купиш: немає тих яток, щоб продавали рідних маток.
— І на базарі немає?
— Немає, сину.
— І на ярмарку?
— І на базарі, і на ярмарку, і на всьому світі не знайдеш рідної мами, як цю втеряєш.
Почувши цеє, дочка Маруся припала головою до столу й почала гірко плакати.
Примовк і Матвійко, задумався, а далі підійшов до матері, дав того бублика, що дали йому за гостинця:
— Нате, мамо, та не вмирайте.
Недужа мати звела на нього стражденні очі і ніби осміхнулась.
ДОБРІ ОЧІ
На нашому кутку був хлопець Архип. З ним нам не веліли товаришувати, бо він був злодійкуватий дуже й брехливий.
Пішов той Архип до своєї бабусі — кликати в гості, а бабусі вдома нема. Він тоді знайшов ключа, одімкнув комору, нагибав у скрині глечик із медом і впорав його мало не ввесь. На другий день бабуся зустріла його серед вулиці, питає:
— Нащо ти, Архипе, виїв мій мед?
— Їй-богу, я не їв! Їй-богу, я не їв! — божиться Архип, а в самого очі так і бігають то сюди, то туди.
— Хоч би ж ти не божився вже даром,— каже йому бабуся,— дивись, он у тебе й досі рукава в меду.
Архип зирк: справді рукава його вимазані медом. Нема вже чого йому казати, то він стоїть мовчки та тільки очима лупає.
— Оце й не сором тобі у вічі мені дивитись? — соромить його бабуся.
А старий Кутувенко городив лісу коло свого двору, чує те та й каже:
— Добрі очі все перелупають.
Побіг після того Архип на майдан, знайшов хлопців, хвалиться:
— От у мене очі, так очі. Все перелупають!
Хлопці, почувши теє, та в регіт:
— То ж на злодія тільки кажуть так, дурний ти. То ж так із злодія сміються.
СИРІТСЬКЕ СОНЦЕ
Поніс я колись сокиру до нашої сусідки, що осталась того року з малими дітьми вдовою,— кригу треба було їй коло криниці обрубати. Увіходжу в хату — сидить на лавці якась жінка, а сусідки немає, у льох пішла по картоплю. Сів і я на лавці, дожидаюсь.
В хаті холодно: вікна понамерзали, стіни змокріли, з рота йде пара. Двоє менших дітей — Катруся й Гриць сидять в одних сорочечках на полу. Од холоду аж посиніли, мох на їх устав, а зуби аж бринять. Понапинали вони сорочки на колінця, позгиналися, боязко в щось граються. Прислухаюсь: одно заплющить очі, підійме головку, а друге питається:
— А тепер що ти бачиш?
— Бачу квітки, а по квітках літають метелики, рожеві, сині, золотенькі.
— Тепер — я! Тепер — я! — перебиває першого друге. Далі також заплющує очі і підводить головку вгору.
— А я бачу літо, ростуть яблучка рясно-рясно, та такі червоні, та солодкі-солодкі...
— Тепер тобі тепло? — питається більшеньке.
— Те-епленько...— одказує друге, а само аж цокотить зубами.
А та жінка, що сиділа на лавці, зітхнула, повернулась до мене та й каже:
— Ой леле! Правду ото кажуть: сироті сонечко мріється, а воно й справді гріється...
ЗОЛОТА ДІЖА
Про нашого діда казали, що він уміє злодіям одводити очі. Ніби й справді він щось таке мав.
Їдемо оце до схід сонця в поле. У полі скрізь лежить іще клубками густий туман. Покаже він батогом у поле й гукає:
— А глянь, глянь, скільки ото сивих кабанів понаганяв він у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже.)
Глянеш туди, очам своїм віри не доймаєш — той туман уже не туман: все поле, скільки його очами зведеш, забито чередами сивих кабанів. І вже поки не розійдеться він, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сиві кабани.
Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.
А далі:
— Біжи сюди, я тобі загадку загадаю.
Прибіжиш.
— Яку?
— А ось яку: біжать коні вороні, на них узди порвані.
Одгадую і так і сяк — не виходить.
— Ні,— каже,— так ти не вгадаєш, глянь краще вгору.
Глянеш.
— Ну, що ти побачив там?
— Хмари, а більш нічого.
— Подивись краще, може, то й не хмари.
Тільки він скаже, так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вітрі порозпускавши. Летять кудись, летять, і краю їм немає.
Дід же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, і про все на світі забудеш — ніби справді заворожений.
Було це якось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка.
А я кругом двору, ніби той об'їждчик, хвицаючись і тоненько іржучи, ганяю безперестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ромашами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно, м'якою, галасують, геть-геть луна ходите". У дворі стоїть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують.
— Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться! — тільки й чути раз по раз з колодок.
— Та й чого це вони дуріють так сьогодні?
Далі до діда:
— Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.
— Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю,— жартує дід.
А нам ще веселіше од того.
На подвір'ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.
— Андрійку, гов! — гукає дід.
— Чого-о? — одгукуюсь десь за повіткою.
— Скачи сюди, покажу диво!
— Дурите! (Ми з дідом товаришували.)
— Далебі, ні.
Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда:
— Ви, діду, кликали мене?
— Іди сюди! — Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить.