У царство свободи - Шиян Анатолій

Наче це було вчора, так яскраво постає в пам'яті невеличка хатина з палісадником, де весною буйно розцвітають кущі жовтої акації, де зеленіє першими листочками молодий берест, де білим цвітом, наче густою памороззю, вкривається кожна гілочка рясної вишні.

Та не весна пригадалась мені, а зима, люта, холодна, з буйними вітрами, з непроглядними завірюхами.

Ми стоїмо біля вікна. Крізь незаморожену цяточку в шибці дивимось на вулицю. Повз двір, наче вихор, пролітають вершники і зникають у куряві снігу, збитій кінськими копитами.

— Хто вони, хто? — запитую в батька, а сам ні на мить не відриваюся од вікна.

Саме проти нашої хати зупиняється пара гарячих коней, запряжених у сани-гринджоли. На санях невідомі люди в лахма-тих шапках, оперезані навхрест патронними стрічками, спритно розвертають коней. Один з бійців припадає до кулемета.

Жалібно задзвеніли шибки, закричала з печі вкрай перелякана мати:

— Одійдіть од вікон, одійдіть, ховайтеся!

Мені страшно отих пострілів, але непереборна сила примушує залишатися на місці. Я бачу, як одлітають жовтенькі гільзи, рясно вкриваючи сніг.

— Та одійдіть же од вікна,— благає мати.

Іще кілька черг, і кулемет затихає. Коні мчать засніженою дорогою далі.

— Ну, мабуть, уже годі панувати в нашій слободі гайдамакам. Нагрянула Червона Армія.

— То це вони... червоні? — перепитую я, намагаючись розглянути небачених досі воїнів, але мою увагу приковують хлоп-ці-підлітки, що, мов табунець горобців, злетілися на те місце, де нещодавно стояли сани, і спритно визбирують гільзи.

Я метнувся до скрині, щоб схопити пальтечко й шапку, але окрик "Не смій!" зупинив мене на місці.

— Хлопці ж на вулиці... Я теж до них...

У цю хвилину знову знялась стрілянина, і хлопчики розбіглися хто куди.

Я лишаюсь біля вікна.

— Гляньте! — скрикую мимоволі, побачивши у вулиці сани, щедро намощені сіном. На сіні, розкинувши руки, лежить матрос, оперезаний навхрест патронними стрічками; лежить з непокритою головою. Чорний чуб припорошений снігом. Очі хоч

і розплющені, але вже невидющі, а на скроні багряніє цяточка... .

Не думав я тоді, що проминуть роки і образ цього забитого матроса з'явиться в моєму романі "Гроза".

Настало нове життя. У школі найбіднішим дітям видавалися пальта, чобітки, мануфактура на штани та сорочки. Приніс і я додому такої мануфактури і незабаром хизувався перед товаришами обновою.

Події в слободі змінювались, наче візерунки у калейдоскопі. Пригадується широкий слобідський майдан. Тисячі людей зійшлися сюди на мітинг. Один за одним виступають на трибуні промовці, посилаючи прокляття всесвітньому капіталізмові, царям та королям і особливо лютій гідрі — контрреволюції. А на них, немов живий, дивиться з гранітного п'єдесталу "Царь-осво-бодитель Александр II". У царській руці грамота з печаткою, а з-під величної царської накидки, з усіх заглибин, зборок і щілин, визирають солома й пір'я гороб'ячих гнізд. Та зараз не гнізда привертають увагу присутніх на мітингові слободян.

До постаменту ставлять драбину. Наперед виходить місце-ний багатій Давидеико... з сокирою в руках. І ця сокира викликає подив у людей. Адже вони всі бачили не раз, як в особливі свята царської династії Романових до цього пам'ятника сходились на молебень слободяни. З усіх п'яти церков прибували сюди духовенство та віруючі з корогвами, хрестами, іконами. Всі бачили й чули, як патлаті диякони на всю міць своїх дужих горлянок славили "царствуючий дім", бажаючи йому "многая лє-та". І це "многая лєта", підхоплене церковними хорами, линуло над залюдненим майданом.

А після молебня завжди оцей огрядний, одягнутий у святковий одяг Давиденко побожно брав до рук освячений попами вінок і урочисто прикрашував ним царський постамент.

Вийшов Давиденко й зараз. На ньому благенька одежина — навмисне таку одягнув, щоб здаватися бідняком. Та його достатки відомі всім. Отож вийшов він зараз не з вінком живих квітів, а із сокирою.

Навіщо вона йому? Що має він робити? Завмирають люди, стежать за кожним його рухом. Давиденко обережно переставляє з бильця па бильце йоги з товстими литками, що ледь уміщаються в халявах, незграбно видирається на п'єдестал і, од-водячи від людей свої очі, оглядає царя, а потім несподівано б'є його по лобі обушком.

Глухо задзвеніла бронза. Покотився майданом регіт тисяч людей, загукали з трибуни веселі заохочувальні голоси:

— Що ти його, кровопивця, ката, душителя народного, гупаєш помаленьку! Наотмаш його бий!

Замахнувся Давиденко дужче і мало сам не звалився звідти. Випала з рук сокира.

Знайшлися тут і спритніші молодці, обв'язали вони "царя-освободителя" міцними вірьовками, кинули кінці людям:

— Тягніть його звідси!

Були на майдані ковалі, теслярі, був робочий люд. Дружно взявся він до діла незвичайного. Напружились м'язи, здригнула, нахилилась і глухо гепнула з п'єдесталу царська туша.

Ми, малеча, з цікавістю обмацували царський ніс і дірочки в очах і тут же нещадно видирали гороб'ячі гнізда.

Цар лежав отак десь років зо два. Замітали його метелиці, обмивали дощі, висушувало сонце.

А потім... потім було його відправлено на якийсь ливарний завод.

Пригадуються ще й такі картинки з життя тих далеких буремних років. Найповажніші багатії відбувають трудоповин-ність, а на них дивиться слобідська біднота, глузує, сміється:

— Що, пани-буржуазія, довелося й вам за чорну роботу братися? Нічого, не злиняєте.

— Веселіше працюйте, веселіше!

Багатії підмітали базарний майдан, засипали піском калюжі, вивозили тачками сміття, чистили оті місця, де доводиться затуляти носа.

Злоба і ненависть накипала в їхніх серцях проти "товаришів" з місцевої Ради солдатських та селянських депутатів "Заждіть,— здавалося, нахвалялись їхні погляди.— Ми ще свого діждемось. Ми вам помстимося за отаку ганьбу і приниження".

І дійсно, вони свого діждалися. Помста була нещадною. Гинули депутати, які не встигли евакуюватись, гинули їхні родини. І кожну смерть, і кожну кривду запам'ятав трудовий народ. І коли знову замайорів у слободі червоний прапор, нагадали багатіям тоді про все...

Пригадується один епізод.

Слобідською вулицею йде великий натовп жінок. Деякі з них несуть немовлят. Попереду — молодиця, років тридцяти, тримає в руках червоний прапор. Він майорить і тріпоче під вітром.

Хто вона? Звідки? Навіщо зібрала жінок? Куди їх веде?

Запам'яталось високе чоло, обрамлене кашеміровою хусткою, чорні іскристі очі, чорні, суворо зведені на переніссі брови. Щось орлине в погляді її очей і в гордо підведеній голові. Часом мені ще й досі вчувається голос її — грудний, закликаючий:

...В царство свободи дорогу Грудью проложим себе...

Так і лишилась вона в моїй пам'яті — незнана і небачена потім ніколи в житті.

Постає ще і такий спогад з дитячих літ. Під вранішнім сонцем так сліпуче іскриться сніг, що на нього боляче дивитися. Стоять запушені в густий іній верби. Мороз. Такий мороз, що іноді замертво падає пташина. Пройде а чи проїде хтось вулицею — і скрипіння снігу лине хтозна й куди.

Наближаються хрещенські празники. Кожного року за тиждень перед ними на засніжену Ворсклу виходить гурт чоловіків, і ми, хлоп'ята, вже знали — споруджуватимуть Йордань.

Для цього вибиралося найглибше місце, розчищався сніг, прорубувались канави, і з-під гострих сокир, граючи у променях сонця, розсипалися бризками голубі крижинки.

Старший з майстрів подавав знак. Двоє найспритніших ставали на одрубану крижину, били по ній ломами, з глухим гулом одколювали глиби, зачіплювали залізним гаком, і пара коней витягала їх з води. Вправні руки майстрів витесували сокирами, випилювали ножовками різні деталі для майбутньої крижаної церкви-йордані.

І ось наступало славнозвісне свято. Ворота, двері, хатні речі, вікна, ікони — все помічалося крейдяними хрестиками.

Наша хата поблизу Ворскли. З хати видно Йордань, прикрашену молодими сосонками. Прибувають люди з сусідніх сіл та хуторів, розпалюють на березі багаття, гріються. Дітей матері заводять до хат — гріються й самі, і ніхто в цьому людям не відмовляє.

Чуються святкові передзвони. З п'яти слобідських церков ідуть процесії. Гойдаються корогви, переливаючись на сонці позолотою, коливаються від ходи перев'язані рушниками хрести, виблискують ікони.

Людей тисячі. Чути хори. Видно святкові попівські та дияко-нівські ризи.

Правиться служба божа. Освячується потім вода. І в ту ж хвилину в повітря зринають голуби з барвистими паперовими стрічками. Сотні голубів. Вони в'ються в морозяному небі, мов казкові жар-птиці, а навколо гримлять постріли з мисливських рушниць.

Біля освяченої ополонки несусвітна давка. Гримлять відра, чайники, пляшки, глечики. Віруючі штурхають одне одного, обливають мимоволі водою, і вона одразу зашерхає на одязі. Хтось необережно ступає чоботом, густо намащеним дьогтем, і по освяченій воді розпливаються райдужні кола. Православні на це не зважають. Мелькають червоні руки, мелькають рукавиці, похапливо занурюється в ополонку різноманітний посуд.

Обламується зелене й пахуче гілля на сосонках. І тільки одна споруда стоїть незаймана і величава—це витвір слобідських майстрів — крижана Йордань.

Від згадки про оцих простих робочих людей сповнюється теплом і ніжністю моя душа.

На жаль, багатьох із тих майстрів уже давно немає в живих. Та живими лишаються у пам'яті моїй їхні образи, їхнє життя, їхні діла.

Я радий з того, що жив серед них, бачив їх, ділив з ними горе і радість. Але ж ніколи не думав я тоді, що пролинуть роки, і я, син слобідського маляра, виходячи у "великий світ" з тринадцятьма карбованцями у кишені, які дали мені мати та родичі, стану колись письменником. Не думав я тоді, що згодом на сторінках мого роману "Гроза" оживуть прообрази близьких, рідних, дорогих мені людей, таких як Андрій Македон, його син Яків, Пимон Базалій, Поля, Терень, дід Михей, Олімпіада, жін-ки-солдатки і багато інших слободян, що про них я писав з великою ніжністю і любов'ю.

Та не раз закипало моє серце гнівом, коли я пригадував людей іншого, ворожого мені табору. Вони, ці люди, стали прообразами Трохима Безсалого, його брата Лук'яна та сина Олександра, попа Віталія і, нарешті, багачки Ізарової.

У смертельному двобої зіткнулися ці два табори, два світи. Старий світ прагнув відстояти поневолення, злидні й темряву.