Сіре каченя - Шиян Анатолій

СІРЕ КАЧЕНЯ

Оповідання

Тиша.

Сплять очерети, сплять надбережні трави, сплять і ситі квіти, напоєні ароматним нектаром.

Не гудуть над ними бджоли, не гойдає їх теплий вітер, не голубить ласкаве сонце. Як укуталось воно звечора в багряну хмару, та й лягло на спочинок за дальніми горами, за дрімучими лісами у сизуватій млі.

Згас день. Настала ніч, засвітивши в небі ясні зорі — ближні й дальні. З холодної височини вдивляються вони в замріяне озеро, вдивляються, мов у дзеркало, милуючись своєю красою, і мерехтять, мерехтять...

Здається, що в тому озері лягло ще одне таке ж бездонне, всіяне зорями небо — і тільки ступнеш з берега, як одразу ж потрапиш в його неосяжну глибочінь.

Ніщо не порушує тиші ночі. Все спить. І сплять спокійно під маминими крилами пухнасті каченята. Може, сняться їм дивовижні сни, тільки хто ж про це знає?

Так минула тепла весняна ніч.

Сонце ще не зійшло, та на сході легким багрянцем зайнялося небо. В ньому вже згасли зорі. Лише одна, вечорова зірка, тьмяно посилала у Всесвіт своє меркнуче світло.

Над озером плавали довгі коси туманів, а на траві, на квітах і на листочках лози, що схилила своє гілля до самісінької води, виблискували рясні й чисті-чисті краплинки роси.

Раптом під лозяним гіллям ударила щука, полюючи на малька. Завирувала вода, розійшлися на всі боки хвильки — аж до латаття, де солодко спала біла ніжна лілея.

"Не будіть мене... Не будіть! Я ще хочу трохи подрімати".

"Як можна дрімати, коли на сході вже засвітилася зоря,— озвалася поруч жовта лілея, розгортаючи вперше на світанні свої пелюстки в набряклому бутоні.— Я хочу бачити схід сонця. Хочу відчути його тепло".

І сонце, немовби підслухало бажання жовтої лілеї, визирнуло з-за обрію, щедро сипонувши багрянцем в запашні луги, у заводі дрімливі та в замріяні озера широкого й роздольного деснянського краю. Воно обцілувало кожну травинку і кожний листочок, омитий ранковою росою, на дихаючи їх своїм щедрим життєдайним теплом.

Прокинувся й вітер, розправив крила, війнув ними, і загойдалися від того подиху дерева, вклоняючись одне одному зеленими шапками.

"Доброго ранку! Доброго ранку!"

Не дрімали й каченята. Разом з мамою вони вже були на воді, слухаючи її повчання.

— Ках! Ках! Дивіться ж, дітки, не випливайте без мене на чисті плеса, щоб не стряслася з вами біда. Вас може схопити хижий коршак і нещадна щука... Можете й заблудитися. Бач, які тут високі та густі очерети.

Каченята обіцяли нікуди від мами не відпливати.

— От і любенькі! А тепер я покажу вам місце, де найбільше росте смачної ряски.

Всі рушили слідом за мамою, а сіреньке каченя, побачивши, як повз нього прошмигнула срібна верховодка, кинулось її наздоганяти, та спритна рибка несподівано зникла в рясних водоростях. Треба зачекати, мусить же вона звідти випливти.

Сіре каченя так захопилося полюванням, що й не помітило, як в голубому небі з'явився коршак. Зірким оком він уже обрав для себе жертву і каменем ринув униз.

Швидко по воді майнула тінь. І коли б каченя вчасно не сховалося в глибині, можливо, гострі кігті й сильний загнутий дзьоб хижака розривали б зараз на частки тепле тільце.

Опинившись в очеретах, каченя трохи отямилось. Але страх іще був таким відчутним, що воно почало благати:

— Ма-а! Мамочко, хороша моя, де ви? Озовіться, братики! Озовіться, сестриці!

Та ніхто на те благання не відгукнувся. Страх згодом минув, і каченяті знову захотілося випливти з очеретів.

Оглянувши небо й переконавшись, що в ньому не ширяє небезпечний ворог, воно рушило вздовж берега. У воді чітко відбивалася кожна травинка і густі зарості холодної м'яти, між якою наче хто навмисне рясно-рясно розсипав голубі зірочки незабудок.

Але хто це шарудить в очеретах, отам, попереду? Каченя зупинилось і почало стежити. На воді з'явився човен, а в ньому старий рибалка у приношеному одягу, в солом'яному брилі, з веслом у руках.

Помітивши каченя, він гукнув, підманюючи його до себе:

— Тась! Тась! Тась!..

Але воно лишалося на місці, тільки дуже пильно стежило очима за кожним дідовим рухом.

— Ну, підпливай же, підпливай ближче, не бійся.—

І дід витягнув з кишені окраєць хліба, відламав кілька дрібних шматочків, кинув на воду.

— їж!

Каченя схопило перший шматочок, проковтнуло.

— Що, смачно?

За хвилину жодного не лишилося на воді.

— Ну і досить. Це мені буде,— сказав рибалка і поклав решту окрайця знову до кишені.— А ти чого ж це тут блукаєш само? Де твоя мати? Заблудилося, мабуть? Ах ти, розбишако! Гляди, щоб тебе шуліка не вхопив! — І дід, взявши до рук весло, тихо погнав човна до найбільшого плеса.

Увагу каченяти привернув барвистий метелик. Він літав над прибережним різнотрав'ям, немовби вишукував найяскравішу квіточку, щоб сісти на ній і дати перепочинок своїм натрудженим крильцям. Потім несподівано шугонув угору, а тоді — вниз, пролетів над самісінькою водою й нарешті сів на білу, ніжну й духмяну лілею.

Сірому каченяті дуже захотілося зблизька глянути на того метелика. Але не встигло воно підпливти, як непосидячий пустун майнув у повітря і швидко зник з очей.

Довелось повертати назад...

Ой, що це? З-під латаття, блискаючи лускою, випливла й застигла здоровенна щука. Це була лише мить, але досить страшна. Широко розкрилася паща з дрібними й гострими зубами... Ривок — і, мов стріла, щука кинулась на свою здобич.

Сірому каченяті не жити, коли б воно блискавично не метнулося до густих заростів водяної кропивки. Поблизу знявся плескіт, вирування, і страхітлива щука хтозна-де поділася.

Серце пташеняти билося швидко й тривожно від тільки що пережитого страху. Лишатись на кропивці було небезпечно, бо тут його міг знову атакувати коршак і хтозна, чи цього разу пощастило б від нього втекти. Тому треба якнайшвидше потрапити до захисних очеретів і нікуди-нікуди звідти не вирушати.

Але як це перепливти через чисте плесо, де нещодавно був такий несподіваний напад? А що, коли хижа щука, причаївшись під лататтям, тільки й жде тієї хвилини, коли на прозоре розводдя знову випливе сіре каченя?

Тоді смерть, неминуча, страшна... Тоді взкє не бачити ні рідної мами, ні братиків, ні сестричок.

І все ж, хоч і дуже страшно, але гаяти часу не слід, потрібно звідси негайно втікати.

Ширяючи очима по небу і не менш зірко стежачи за водою, сіре каченя, швидко підгортаючи ніжками воду, поспішило до рятівних очеретів.

Ось уже недалеко заповітний берег з густими очеретами. І раптом в них з'являється водяний щур. Сіре каченя скам'яніло від жаху. Та небезпечний звір, мабуть, не помітив його, бо поплив собі на той бік озера і зник у густих заростях трав.

Так минув цей, сповнений несподіванок, тривог і жахів, день. А як сонце зникло за обрієм, додому повернулася мама, і братики, і сестрички.

Мама була дуже невдоволена сірим каченям і скубону-ла-таки його добре за крильце і за чубик, суворо наказавши ніколи більше не відлучатися.

А потім всі вони табунцем, як учора, і позавчора, і в попередні дні, вирушили на острівець, вмостилися під тепли* ми маминими крилами на спочинок.

Так минали дні і ночі.

Каченята підросли, вкрилися пір'ям. Вони вже вільно могли перелітати через найбільші розводдя рідного озера. І ось одного ранку мама сказала:

Ках! Ках! Сьогодні, діти мої, будемо гартувати крила.

А навіщо їх гартувати? — поцікавилось сіре каченя, і мама почала розповідати:

Скоро настане такий час, коли нам доведеться відлітати до теплих країв. Далекий то буде шлях і дуже важкий. Перед нами будуть ріки, і степи широкі, і моря глибокі... А на тих морях, можливо, бушуватимуть могутні шторми, здійматимуть хвилі, мов гори. Не сядеш на них і не нап'єшся прісної води, бо вода в морях солона. Отож, дітки мої, щоб перелетіти через всі перепони, треба мати дужі крила.

Ой мамочко! — закричало сіре каченя.— І навіщо нам так далеко відлітати?

Ках! Ках! — і мама усміхнулася.— Ви ще не знаєте. Ви ніколи не бачили снігу. А промине літо, почнеться холод з дощами осінніми... А там ударять морози, скують кригою ріки й озера... Що будемо їсти? Ні, таки пора нам гартувати крила.

І цього дня не забути довіку, бо перед очима в сірого каченяти розкрився небачений досі, дивний і такий широкий простір, якому, здається, нема кінця-краю.

Внизу пропливали луги з голубими озерами, з копицями сіна. Паслася на тих лугах худоба, виднілися села й селища, синіли смугами ліси, зеленіли гаї, а поміж ними, звиваючись у берегах, блискала під сонцем річка, і їй теж, здавалося, не було кінця-краю.

Цілий день з невеличкими перепочинками качиний виводок літав над деснянським краєм і тільки надвечір, добре притомившись, повернувся до рідного острівця.

Тепер уже ніхто з каченят не лаштувався під мамині крила, а всі розміщувались у траві й по черзі вартували, щоб не потрапити часом під нищівну зброю мисливця.

І все ж така зустріч незабаром відбулася. Ще не зійшло сонце, тільки горіла на сході багряна зоря, а над водою плавали пасма туманів, коли це раптом в очереті почувся тривожний мамин крик:

— Ках! Ках! Мисливець!..

Сіре каченя помітило чоловіка у високих гумових чоботях, у піджаці, підперезаному шкіряним поясом, на якому звисали ремінні петельки, а в них гойдалися почеплені за шию, підстрелені крижні й качки. Це було страшне видовище. Сіре каченя пильно стежило за найменшим рухом мисливця.

І стежив за ним так само пильно старший братик, але необережно він зачепив крилами очеретинку... В ту ж мить мисливець зупинився. З чорного ствола блиснув вогонь. Повисла в повітрі хмарка диму.

Скрикнув від болю братик і скрикнула сестричка. Закружляли вони обоє на воді, б'ючи по ній крилами. А трохи осторонь знявся в повітря качиний табунець. Пролунав ще один постріл, і все стихло.

Сіре каченя перелякалося, але йому кортіло дізнатись, чому скрикнули братик з сестричкою, чому не полетіли разом з мамою?

Воно обережно наближалось, хоч і не випливало з густих очеретів, аби не потрапити на очі нещадному мисливцеві.

Нерухомо лежав братик, а сестриця ще ледь ворушила крилом. Та ось те крило здригнулося востаннє й заклякло навіки.

І вже зовсім несподівано з надбережної осоки кинувся в озеро капловухий собака й поплив до очеретів.

Заметалось сіре каченя, шугонуло в повітря. Услід йому пролунав трохи запізнілий постріл.