Бідний думкою багатіє - Нечуй-Левицький Іван

Фантазія

Раз восени, дуже пізньою добою, принесли мені з пошти газети. Я роздягся, присунув до ліжка столик, поставив на столик лампу, ліг на ліжко й розгорнув газету. Мої очі поминули вісті за усякі царства й кинулись на вісті з слав'янських країв. Зажерливим оком я переглянув вісті з Сербії, з Боснії, з Герцеговини, і моя душа взрушилась: серби брали перевагу над турками. Газета випала з моїх рук, і я задумався про долю слав'ян, про долю людськості... Надворі гув страшний осінній вітер, то притихав, то знов так завивав, наче звір у полі, і, здається, силкувався роздавить вікна, поскидать віконниці й залить холодом та дощем мою теплу кімнату. Холодний дощ торохтів, як горох, об бляшану покрівлю, порощив, наче град, в вікна, а в моїй хатині було тепло, як у вусі, привітно, ясно. Страшна негода ще гірше ворушила мої мрії, моє серце; полинули мої думи за високі гори, за сині моря, в далекий край, де дзюрчала дзюрком людська кров од людських таки рук.

Саме тоді їхали з Києва "добровольці" в Сербію, щоб стать до помочі сербам в повстанні проти турків.

Світ од лампи лився просто на здоровий килим над моїм ліжком, і на килимі дуже ясно малювавсь здоровий лев з густою гривою, з вищиреними міцними зубами та витріщеними очима. Він роздирав пазурями серну, і з-під його пазурів лилася кров. Кругом лева на килимі вилась гірлянда з квіток і зеленого листу. На маленькому килимі коло ліжка виступав, мов живий, павич з розкішним блискучим хвостом. Я втирив очі в страшні щелепи лева, а думи мої літали десь далеко-далеко. От, здається мені, що лев скалить зуби, ворушить очима; очі в його блищать, неначе жар. Навкруги його заворушились квітки, ніби од тихесенького вітру, заколивався, заворушився зелений лист. Здорові рожі, червоний мак, настурції й астри ніби одста-ли од килима, закивали головками, і з їх полилися пахощі на моє лице. З-під листя вилетіли маленькі пташки й сіли на гілках; з помосту пурхнув павич, сів на стовпці мого ліжка й розпустив аж до помосту свій зелено-блискучий, розкішний хвіст. Глянув я на розірвану козу, а з неї цівкою бризнула тепла кров та просто мені в лице. Я прокинувся, протер очі. Всі дива счезли, і моя збуджена фантазія знов полетіла край синіх морів.

І здається мені, що я десь в якомусь здоровому й чудовому місті, в величезному домі, і стою на високому балконі. Передо мною дуже широкий майдан; кругом майдану розкішні, високі доми, церкви, палаци. Проти мене майдан іде до самого моря. Мені видко далеко-далеко на море. Море трохи ввігналося в землю, а півкругом з обох боків далеко вганяються в море високі скелисті гори з гострими верхами й шпичастими скелями. Високо, серед самого неба, над широким морем світить повний місяць, та такий здоровий та червоний, який він буває на підповні, тоді як викочується з-за лісу або з-за гори. Усе місто, море, високі гори й скелі були залиті якимсь дивним рожевим світом, але таким ясним, що видко було далеко на море й на гори, видко було білий сніг на верхах гір, на стрімких скелях; а через усе море до самого берега слалась широка червона смуга од місяця, де грав промінь на воді, наче пересипав червоними іскрами. Надворі було тепло, пишно; тепг ло було степове, сухе, південне: так і лащилось до лиця, так і зачіпало душу й серце й тихенько ворушило мрії. Глянув я наниз, аж увесь майдан став ніби залитий народом, як буває на здорових ярмарках на Україні. Всі покрівлі домів, церков, всі балкони й вікна були обсипані народом. Здавалось, ніби народ зібрався дивиться на якусь дивну сцену на морі, на горах. Народ гомонів, гув тихо, наче десь під землею, і неначе все чогось сподівавсь. Я придивляюсь на амфітеатр високих гір і бачу, що й ті гори обсипані, але не людьми, а якимись звірми. Звірі так і вкрили всі гори, щілини й долини, як комашня, і так само ворушились, бігали, перепиняли один одному стежку, перелазили один через одного, і од того ворушіння щось далеко гуло й шуміло, як хвиля на морі. Я придивився до того ворушіння і бачу, що звірі гризуться між собою. Одна ватага сходила з гори на долину, нападала на другу ватагу, вп'ялась у неї зубами, пазурями, ссала кров, загризала на смерть. Всі гори були наче живі, наче самі ворушились од верху до низу, і з їх текла патьоками кров і стікала в море. Береги моря почали червоніть. Мої очі вирячились на ті дикі ватаги. "Війна! Війна!" — загомонів натовп народу на майдані, і я бачу, що то войдуються й гризуться не звірі, а люди... і чорні, і білі, і жовті, а найбільше між ними білих... При ясному світі місяця я навіть углядів на їх усяке убрання. Тепер я догадавсь, чого то в тому місті зібрався народ дивиться на якусь сцену, на якесь диво... Але мене не цікавила та картина крові й смерті. Моя душа чогось страшенно була стривожена. Я ждав чогось надзвичайного, дуже дивного та страшного. Недурно ж почервонів місяць, як пожежа серед ночі, недурно ж почервоніла вода в морі, ніби кров. Коли гляну я на небо, а з неба покотилась одна зірка і впала в море, за нею друга... А далі посипались з неба усі зорі й почали падать у море, неначе огняний дощ. На морі вискакували огняні бризки й високо підскакували вгору. На найдальшій горі спалахнуло полум'я, неначе огняний сніп, а з полум'ям та димом полилася зверху огняна ріка й потекла в море. На другій горі з другого боку вогонь прорвав вершечок гори, і звідтіль так само потекла просто через гурт людей в море огняна річка. Потім заразом блиснув огонь на всіх горах, неначе хто поодтикав їх продухвини зверху. Огняні ріки потекли в море з усіх усюдів і понесли силу людських трупів. Все море стало червоне, наче розтоплене залізо; все море горіло й пашіло вогнем і полум'ям. А зорі падали в те огняне море дощем, і бризки летіли вище од мене, вище од домів. Одна гора страшно луснула, одірвалась од берега й перекинулась у море. За тією горою одломилась знов друга гора й покотилась, неначе грудка землі, в море, а далі третя. Затряслись церкви й доми в місті. Народ разом ойкнув, крикнув і застогнав, аж у мене душа заболіла. Я почував, що в природі настає якась велика зміна, велика катастрофа, і в мене в душі похололо, а серце ледве кидалось в грудях. Я чув, як під моїми ногами застугоніли стіни дому, застугоніла й ніби заревла земля, неначе страшний звір, котрого поранили дуже здорово. Вся земля, ввесь світ здавався мені якимсь живим звірем, якимсь дивом, котре животіло й дихало, котрому прийшла своя черга смерті й руїни. І я пам'ятаю, що я здавався сам собі таким маленьким, таким нікчемним на землі перед тим дивом в природі, що діялось перед моїми очима. А народ все стовбичив на домах, на церквах, обліпивши покрівлі.

Коли це разом так страшно загриміло, так залущало, що вся земля, здається, рушила з місця й загула, і заревла, і захилиталась, як тополя на вітрі. Народ посипався з домів, з церков додолу, як сиплеться пшениця з мішка. Місяць заворушився, захитавсь, став здоровий, як дім, розколовся натроє й розскочився на всі боки. Три шматки, червоні, як жар, помалесеньку спускались униз, осяяли небо й землю таким ярим, ніби пекельним світом, що в мене аж очі заболіли. Шматки тихо спускались униз, та все ставали більші, а кругом їх сяяв блиск на небі, як од сонця. Вони скотились і счезли десь за морем, тільки зоставили позад себе три смуги, іскряні та білі, як по заході сонця. Море заклекотіло, мов червоне, розтоплене залізо. Я бачив, як тряслась земля, як почали завалюваться доми, церкви, як падали здорові колони й стрімкі верхи готицьких церков. В мене заморочилась голова, замерло серце в грудях. Я почував, що вже гину в страшній всесвітній погибелі.

Оглядаюся навкруги і бачу тільки руїни та трупи. Дивлюсь на небо й бачу, що воно все чорне, ніби його будлі-хто встелив чорним оксамитом. Ніде не блимала ні одна зірка, тільки однизу, од моря, червоного, як кров, лився тихий кров'яний одлиск і трошки освічував навкруги небо невеликою смугою. Од того тихого й страшного світу небо здавалось ще темнішим і чорнішим. Я одвів очі од моря й глянув позад себе. За мертвим містом стояла висока й широка гора, уся вкрита густим лісом. Гора стояла, мов широка піраміда з дуже спадистими боками; а на самому вершечку гори, на чолопочку, високо над лісом, стояв дуже здоровий храм і такий високий, що його прозорі й шпичасті готицькі верхи пірнали в чорному небі. Він був увесь білий, увесь з білого мрамора, і на його широких та високих стінах, на прозорих легких верхах ледве миготів червонястий одлиск од клекочучого моря. Я попрямував широкою алеєю на гору до того храму. Все дерево, всі гілки пашіли жаром, ніби розпечене каміння. Листя сохло й обсипалось з дерева, наче восени. Жара й духота так стисла мене в грудях, що я ледве дихав. Але якась сила вела мене на гору дуже швидко, наче несла на крилах. Я вийшов на гору й побачив, що там дерево зеленіє, цвіте. Кругом храму цвіли купи розкішних пахучих квіток і напували пахощами тепле повітря, що пропахлось ними. Дуже високі й широкі двері в храмі були одчинені навстіж. Я ввійшов у храм, і мене облила й обхопила свіжість великого храму. Мені стало легше дихати; піт одразу висох і зсяк на моєму гарячому чолі. В храмі було ні темно, ні ясно: ні то ранній ранок, ні то пізній вечір. Але височінь, широкість і краса храму так мене вразила, що я став і роздивлявся на всі боки. Храм був готицький, з двома рядками рожевих прездорових колон по обидва боки. Рожеві колони з темними смужками дуже гарно й виразно виступали на чистих, білих мраморних стінах. На помості, мов мережки, миготіли чорні, білі й рожеві мраморні квадратні плитки. Золоті капітелі й золоті рубчики на гострих зводах ледве блищали в темряві в високості. Я пішов в глибину того храму й здивувався; над моєю головою розстелялась кругла, широка баня, наче безодня, а перед моїми очима була стіна, з трьома здоровими вікнами без шибок од верху храму аж до самого долу. Між вікнами стояли купи колон рожевих, білих, зелених, так чудово згармонізованих, що я не міг надивуваться високій естетиці архітектора. Колони йшли аж у баню й щезали в темряві. Через усю стіну, понад вікнами, впоперек колон, висіли рядками завіси чудового золотого кольору.