Смерть Шекспіра - Первомайський Леонід

В бою убили ескадронного Хтокала, поранили Лукаша, веселого заспівувача, що на всю бриґаду вславився своєю вдачею і вмінням складати пісні; ескадрон пішов ховати Хтокала. Лукаш лежав у лазареті. До нього приходили заспівувачі з других частин учитись. Тепер він складав пісню про геройську смерть ескадронного Хтокала. Сестри —жалібниці хтиво дивилися на його молоде кавалерійське обличчя, крутили йому "гоголь — моголь" і він бундючився, слинив хемічного опівця, весь писок вишмарував фіолетовим, а пісня не виходила.

У полон денікінці забрали Дроботю й хтокалового коня.

Ескадрон водночас радів і плакав.

Дроботя був ескадронним каїном, нехлюєм і задавакою і кожний аж реготався, згадуючи, що більше не доведеться бачити його рябої пики.

Плакали за хтокалевим конем і не менш ніж за самим Хтокалом.

Кінь був норовистий, вороний, з лисиною на лобі, у білих панчішках. Ніхто не міг сісти на нього, крім ескадронного. Звали коня — Шекспір, бо в той день, коли Хтокало дістав його — на обідраній позаторішній афіші прочитав він це ім'я. Ім'я йому подобалося, як і сам кінь. Ім'я приросло до коня.

Тепер кінь був у полоні й за Хтокаловою труною нікому було йти, бо за кавалерійськими традиціями кінь мусить іти за труною свого господаря.

Саме про це й хотів написати в своїй пісні Лукаш, але сестри — жалібниці лізли до нього із своїм "гоголь — мого-лем* — і ьін не міг зосередитися.

Нарешті він кинув олівця, прислухався до жалібного маршу, що доносився з кладовища й звелів умити себе. Сестри — жалібниці принесли воду, якраз тоді, коли з кла-

лонища долетів відгомін трьох сальв, і Лукаш прогнав їх. Йому стало шкода ескадронного. Бідолага Хтокало! Чор-тові біляки забрали Шекспіра й нікому проводжати тебе до могили! Нещасний Хтокало, дорогоцінний ескадронний, ти вмер, а твій друг Лукаш лежить тяжко поранений і...

Лукаш хникав. Він зовсім не тяжко був поранений. Нін був поет і це так прийшлося сказати — до рими. Амінь. Рана на нозі тільки трошки свербить. Скоро його випишуть, не більше тижня чекати...

Повз лазарет вертався з кладовища ескадрон. Ескадрон співав мляво. Заспівував Васька Хмурий. Лукаш аж скри-пився од його голосу... Позорить ескадрон, маруда!

— Васько! — крикнув він у вікно, підвівшись на ліктеві.— Васько, перестань співати, не позор ескадрона, бо пийду з лазарета, все одно рішу...

Але Васька мабуть не чув його. Він навіть не повернув голови — так захоплений був своїм співом. Васька думав, що співає, як соловей, а хрипів, як сорокалітня галка.

Шекспіра в полоні прийняли краще ніж Дроботю.

З Дроботі стягли чоботи й ґаліфе, наклали повну пазуху бебехів, всипали кільканадцять шомполів й замкнули в каталажку.

Шекспіра забрав собі ротмістр Рюпа. Він звелів засипати йому вівса, сам приходив дивитися, як той себе почуває в штабній стайні й був вельми задоволений. Він навіть хотів потріпати Шекспіра за холку, але той дико повів на нього оком, заіржав, кинув задом і ротмістр Рюпа похитав зі стайні.

— Ну й коня мені пощастило дістати... — сказав ротмістр у штабі. — Дикун!..

Підполковник Пивоварів недовірливо чмихнув носом.

— У ротмістра Рюпи завжди новий кінь... Мабуть знов якась кляча? А покажіть но вашого Росінанта!

Ротмістр Рюпа з призирством подивився на сухе обличчя 133

134 Пивоварова. У підполковника мабуть геморой,—подумо ротмістр, — у нього негїриемний колір обличчя... — І СІ