Просвітяни - Антоненко-Давидович Борис
Карпо Хведорович Наумець, з фаху — полтавський булочник, нотар Базилевський, земський діловод Панько Коськин, Юрко Брень (цей так собі, без фаху) і, нарешті, Стасик Мірошниченко — це рада охтирської "Просвіти". Це місцеві стовпи українського руху. Це піонери українства ще за часів царату.
Знавець Охтирського повіту і його старовини, придуркуватий від старості дідок Твердохлібов, що й досі плутає—"Малоросія, Україна", чим компрометує всю "Просвіту", мировий суддя Вареник, два писарчуки з пошти, Ксана Коротенко, один студент, чотири пузаті дядьки, до сотні—худих, парубки та дівчата — це другорядний елемент.
Це нічого, що в Карпа Хведоровича є на бульварі Шевченка найкраща після "турка" цукерня та кілька добрячих будиночків по різних кутках міста, нічого так само й те, що писарчуки з пошти світять зеленими латками на задах чорних штанів, не важно й те, що Базилевський шукає прибутковішого місця, або Стасик Мірошниченко шиє на батьківські гроші червоні чоботи, жупан та шапку а ла Мазепа.
Це все — нічого.
Важно й головне, щоб була Україна. Бо—1917 рік. Її люблять першим коханням, за неї борються й приймають страждання всі члени ради.
Карпо Хведорович поїде в неділю на Ворсклу з родичами та компанією, попливе на човні (йому тоді стає сумно, пригадаються запорожці, байдаки, турецькі галери, й неодмінно хочеться співати або "Стоїть гора високая", або "Ворскла річка невеличка"), покупається гарненько собі в Шиманівці, а далі вже гуртом почнуть варити кашу. А як закипить та каша, як запарує навісна, тоді блисне булавою в руках Карпа Хведоровича жовта пляшка самогону власної продукції.
Затремтить тоді щось у грудях, заманеться Карпові Хведоровичу козацької волі та слави.
Ех! Всі брати Наумці були здавна свідомими українцями!
А як усі розберуть ложки, присунуть ближче ковбасу з оселедцями та візьмуть по першій, Карпо Хведорович зворушеним голосом розкаже про гетьмана Полуботка.
— ...Отак знущались над ним за наш рідний край, за нашу неньку Україну кляті вороги!..
Після третьої запропонує всім проспівати "Заповіта" і щирий захлипає рясними сльозами...
— За неньку Україну!..
Базилевського, як зустріне хтось із околиці Гусинки, де він виступав на мітинзі з промовою, ще й досі дратують:
— Так як? "Допірочку", кажете, "прапор"? Ги-ги-ги... Зрусифікована Слобожанщина! Не втне вона часом тієї
"мови".
— На якому язиці батьки говорили—на тому й ми будемо балакати. Що вони там вигадують! Аби язика ламати!..
Це, розуміється, так, але для того ж і "Просвіта", щоб боротися з народною темрявою та прищеплювати національну свідомість.
Але Базилевському після промов на зборах та сходах дістається чимало.
— І що то ви крутите? Повигадували ж! "Клюб", "фльота" чи як? Ги-ги-ги...
Але це також — нічого. Це—за Українську республіку!
Стасеві Мірошниченку навіть уві сні ввижається, наче його, "борця молодої України", як він себе називає, на зборах, коли Стасик долонею вниз протягне до голови зборів руку, насупиться й кине з-під брів стрілу, а далі удаваним, артистичним голосом:
— Прошу... (тут пауза)... слово,— йому здається, ніби студентський кашкет Семенченка вже смієтьея, повний отрути.
Панько Коськин — жонатий (двоє дітей і проектується третє), але закоханий у Марусю; ну так що ж? Стасик теж не може спокійно дивитись на здорові, тугі, що мов не луснуть від жаги, Ксани Коротенкової груди. Але це теж —нічого. Зате ж на обличчях усіх просвітян, навіть у "другорядного елемента", немов витавровано:
— За Україну!
І тільки старе,зморщене в дулю лице пана Твердохлібо-ва ще вимовляє:
— І за мать Малоросію!
Але ж у сім'ї не без виродка.
Загальні збори "Просвіти". Душно й накурено. Посередині стіл, за столом — рада. На столі розплескує світло гасова лампочка, що її Карпо Хведорович приніс із пекарні. На ослонах уздовж і впоперек куняють дядьки, біля стін та на вікнах вилискує молодь. Важливі справи:
І. Національний фонд. 2. Національне свято. 3. Націо: нальний концертний вечір.
Все національне; сорочка в Карпа Хведоровича — вишивана, національна, вуса в Базилевського, хоч і руді трохи, але довгі—національні; і навіть прізвище в недавнього перевертня, мирового судді — національне: Вареник!
Відроджується Україна!
Довго радились-міркували. Стасик робив "прошу", серйозно кахикав і брав слово, Ксана Коротенкова розправила стьожку на керсетці й подивилась на Семенчен-ка,— Семенченко не втерпів, пирснув і тихенько захіхікав; з кінцем, усе обійшлось гаразд, бо не прийшов чомусь пан Твердохлібов, з яким завжди розпочинались дискусії, де згадували Сковороду та Квітку:
— Так Україна чи Малоросія?
(А Твердохлібов, старий і упертий: "сестра Україна, як казав Сковорода, і мать Малоросія").
Карпо Хведорович щира душа! У запалі розстебнув коміра, погладив козацького вуса, мотнув енергійно чубом і запропонував, що він сам, своїм власним коштом спече на продаж у театрі пиріжки та пряники. Пиріжки й пряники можна легко продати, а надто, якщо панночки будуть розторопні, і це теж дасть неабияку копійчину на "Національний фонд". Збори радо ухвалили пропозицію і дякували Карпові Хведоровичу. Базилевському та Ста-сикові доручили виступити на вічі. Брень мав керувати художньою частиною. Наостанку ухвалено одправити мо-лебня з панахидою й запросити соборного настоятеля. Вареник мусив переконати попа говорити казань по-українському.
У біжучих справах Вареникові спало ще на думку освятити "Просвіту", після чого можна буде на Ворсклі — "по легкой рюмочке и огурцу" (він іще говорив, на жаль, по-російському), але цього тим часом у протокол не записали.
Під кінець, коли Стасик перевів стомлений погляд на Ксану й на хвилину оком спочив на червоному ґудзику, що в Ксани на грудях, прийшли електротехнік Павленко й корнет —а-ріБІоп Мурзинський. Павленко зробить у театрі ілюмінацію, Мурзинський у місцевому духовому оркестрі —"привідця",— і через те буде конче потрібний для концерту.
Перетомлені просвітяни, мокрі й червоні від поту, розходилися. Дівчата з парубками лишились готувати на продаж прапорці й плести вінки.
Стасик провів Ксану додому й тричі поцілувався, збрехавши, ніби розбита верхня губа в нього була ранена шпагою під час "герцю". Насправді — він просто упав колись малим із груші. Але — це нічого. Зате кравець Хацкелевич, що його серйозно налякав Стасик позавчора давньою гуманською різаниною, вже дошивав жупана, а Хацкелевичка встромила в мазепинку гусяче перо й випрасувала сині шаровари.
Писарчук із пошти, розглядаючи під срібними липами плями на місяці, декламував повний млості:
— Тиха украинская ночь...
Свято затьмарилось від самого ранку базарною провокацією. Ну, треба ж було Хацкелевичеві кінчити роботу ще в п'ятницю й самому принести її Стасеві додому! Червоні чоботи від шевця Стасик приволік на своїх ногах сам.
— А що це ти, сину, вигадав? Батьківські гроші на жупани та шаровари переводити? — став посеред хати й уперся в боки Стасів батько. (Стасик, як письменний, вів у нього листування та рахунки з покупцями конопель).— А камилавка з пером — на чорта?..
Покрутив у руках "мазепинку" й перевів суворі очі на Стася. Батькові видалось це все дуже непевним і просто підозрілим.
Становище було, власне кажучи, йолопське. Хацкелевич сів на ослона, витер з лисої голови піт червоною, сопливою хусткою й блимав маленькими в жиру очима, вельми здивований і навіть трохи спантеличений і стурбований. Стасик почервонів, далі встав і зробив лицем кислицю:
— Е-е-е... Та це, тату, розуміється... це... це мені "Просвіта" пошила... я, бачите, добре граю в п'єсах, так це вони... до театру зробили. Це—"Просвіта", тату, розумієте?..
— А-а!.. Ну, як "Просвіта" — це друге діло... Що ж ти в них там дослужився, чи як?
— Ну-да, ну-да! Це, розумієте, до театру...
— А чобітки добрі пошили! Любо й подивитись, аж очі вбирають...
Батько був задоволений. Ще з суботи йому кортіло похвалитись на базарі успіхами Стася; а в неділю, коли ще тільки з'їздились хуторяни та котелевці, він був уже на базарі.
Гарна штука ото базар! І хто його тільки вигадав. Тут тобі й спродатись, тут побалакати про новини, про врожай, про Бондаренкову леваду — чи не надумали її продавати, порадитись... Без базару — що б і робили! Біля воз|в шикувались миски, полумиски, глечики, волоцюгою на віхті соломи розляглась торба, десь виглянули свіжі, зелені, мов жабенята, огірки. По ятках розкладали хліб, до м'ясниць звільна їхали скривавлені вози. Коло ніг на землі поралась баба біля сметани. Стасів батько підійшов до копи яєць.
— А почім, тітко? — ліньки спитав, аби спитати, потім подивився на купу ще раз і подумав: "Ото, коли б червінців стільки, га?" — Він ще трохи помилувався з яєць і тоді вже підійшов до своїх односотенців.
— Ну, як воно, Григорію Кондратовичу, живеться? Привітали його легкою посмішкою (завидки, завидки
шарпаків беруть!).
— Та як вам сказати...— відповів, не поспішаючись, поважно.— Щось коноплі не того... Добре, що "Просвіта" оце справила Тихонові чоботи та жупана, а то не знати б за що і вдягти парубка. Сутужно було б зовсім...
— Які це чоботи?
— Еге-е! Та не тільки чоботи, ще й сині штани та камилавку з пером! Тільки вже не знаю — на чорта йому та камилавка?..
— Та не може бути, що "Просвіта"! Це якась, Григорію Кондратовичу, брехня!
— Як брехня? — схопило його за самісіньке серце: — Кажу ж, що "Просвіта"! Дослужився, значить, хлопець, от і пошили на празники в киятри ходити.
— Ах, вони ж падлюки! Так це за наші копійки, що на книжки давали, вони чоботи та камилавки шиють! — спалахнула враз половина гурту.
— Моєму Іванові так не пошили!
— Та де там!—уплутався хтось свіжий.— Там уся рада на маніхестаціях буде в червоних чоботях. А камилавку — так то для голови пошили.
Стасів батько переконував, що й камилавка — синові, та його вже ніхто не слухав.
— От же сучі сини!
— Стерви, й більш нічого!
— Камилавки та жупани носити їм! Га?
— Так ото аж уся рада буде в червоних чоботях?
— Та, як тільки побачимо, з ногами зірвемо! Свіжа чутка дзигою облетіла базар і докотилась аж до
"Просвіти". Становище зовсім несподівано стало досить напруженим і навіть загрозливим. На базарі стихійно розпочався мітинг.
Рада збилась у "Просвіті" в куток і обмірковувала.
