За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська
– Все гаразд?
– Ні, не гаразд… Ми не мали допустити цього…
– Але чому?
– Ми ж родина, це неправильно…
– Поглянь на мене, – він взяв її за руку та розвернув до себе, – ми ж не кровні родичі, ти не маєш за це перейматись… І я думаю, якщо все взаємно, ми маємо право на щастя, родина нас підтримає. Лише прошу скажи, що це так… Скажи, що мені не здалось…
– А що це змінить? Я скоро їду, сестру не кину нізащо. Їй потрібна моя допомога.
– Я готовий чекати стільки, скільки потрібно, а ти? – він трохи наблизився. Він чекав відповіді, боючись почути її. Але…
– І я… – вона стала навшпиньки і легенько торкнулась його вуст своїми. Він, мабуть, засяяв яскравіше сонця і міцно обійняв дівчину, вдихаючи її солодкий, як мед, аромат.
– Ти мене так ощасливила! Я приїду, щойно знайдеться час, обіцяю.
Вона поклала свою голову йому на груди, і так вони стояли, обіймаючись, до самої темряви.
