Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская

Випереджали автомашини і, тяжко ступаючи, пройшли екскаватори. І зовсім близько раптом виріс полігон вітростанції — на висоті 1200 метрів над рівнем моря.

Як віє вітер! Що вище, то він ставав буйніший, лютіший. Він свистів уже, як навіжений, і шарпав прапорець на машині.

А як же було там, угорі, на двістіметровій башті? Там вітер гуляв з ураганною швидкістю!

Катинський подивився на силует велетенського вітродвигуна. Вгорі ширяли над переплетенням рами три вітроколеса. Четверте розпласталося нижче, неначе готовий знизитися птах. Але ж замість мережаної й легкої башти, задуманої колись Катинським, тут підводилась незграбна й важка труба. Це було чужорідною плямою на високохудожній картині, фальшиво зіграною фразою в прекрасній симфонії. Уже зовні проект його був безжально знівечений. А всередині?..

Катинському стало так боляче, що на хвилину він заплющив очі. Машина м'яко спинилась перед ворітьми вітростанції. Звідси йшов підземний тунель у зал головного керування. Тут ще панував хаос незакінченого будівництва — всі допоміжні будівлі, за планом, мали піти під землю, ховаючись від дошкульного вітру.

— Що, красива? — сказав шофер. — Але скільки грошей з'їла! Чимало вже коштує нам оцей вітер, та не тільки грошей, а навіть і людей!

— Як? — скрикнув Катинський. — І людей?..

— Так, і людей… Хіба приїжджий товариш не чув про недавню катастрофу? Обвалилась частина тунелю… Шість чоловік загинуло, шестеро було поранених. Виконроб був відданий до суду, здається, його заслали, але тих уже не повернути…

— Мені треба знати все це докладно. Хто може розповісти про це?

Кусаючи губи, Катинський витяг олівець і записав прізвища.

Ходжаєва… Мати загиблого монтера. Юренко, працює на руднику біс, чоловік бетонниці Мані, тієї, що лежить тепер нерухомою. Мамбет — у цього задавило молоду дружину. У неї залишилось ще двійко дітей, близнята — хлопець і дівчинка…

Олівець спинився.

Це була несподіванка — цей жахливий рахунок. Може, це збіг, і «він» був абсолютно непричетний до цього? Але чорна башта стала ще непривітнішою й чужою. Тільки сріблясті орли тріпотіли над нею — орли-вітроколеса з велетенськими крилами.

Катинський подякував шоферові і спустився сходами вниз.

— Товариш старший інженер чекає вас у своєму кабінеті, — сказав вартовий, переглянувши документи. Двері відчинились.

— Нарешті ми зустрілися!

Погляд Гасіна був цілком одвертий. Здавалось, він тільки й чекав цього побачення. Що завгодно сподівався побачити на цьому обличчі Катинський, а тільки не таку привітну й спокійну усмішку.

Гасін мало змінився відтоді, як Катинський бачив його востаннє. Тільки у пригладжене блискуче волосся (так рано) вплелась сивина, обличчя покреслили десятки зморщок, зім'яли його, зробили неохайним, негарним.

— Вам дивно, що я дивлюсь вам в очі, — розпочав він. Правда? Ви думаєте, — як, мовляв, такий нахаба сміє мене так зустрічати? Розумію… Інакше і не могло бути! Але я хочу, щоб ви вислухали мене.

— Я вас слухаю, — сказав Анатолій Сергійович, сідаючи на стілець.

— Дякую, — сказав зворушено Гасін і вже цілком спокійно умостився в кріслі. — Ви вже, певно, знаєте, що я був у засланні. Там я зрозумів дещо. Як тяжко визнавати себе винним, переживати щире каяття! Я був би ладний виточити до останньої краплі свою кров, щоб спокутувати провини і повернути довір'я нашої прекрасної Батьківщини.

– І ви не знайшли нічого іншого, як украсти чужу роботу… — несподівано вставив Анатолій Сергійович.

— Ви погодились мене вислухати, — сумно відповів Гасін. — Дайте закінчити і тоді судіть мене… добре?

Анатолій Сергійович втомлено заплющив очі. Гаразд, поки що він мовчатиме… Адже він був готовий уже давно проковтнути цю гірку, як полин, розмову з Гасіним. І він обіцяв Гордієві Семеновичу зберігати найбільшу витримку…

— Так, ви не вірите, хоч ви й не маєте ніякого права не вірити моїй розповіді, — поважно продовжував Гасін. — Адже ви не були там, не знали тих тяжких ночей, коли я переоцінював усю свою роботу, відшукував у своєму житті все нові й нові провини!.. На другий рік заслання я виклопотав собі дозвіл знов розпочати наукову роботу. Я написав у Москву дружині і просив переслати мені мій творчий портфель — незакінчені задуми, проекти тощо.

Я взявся до роботи, думка була зробити щось цінне, чимсь загладити свої колишні помилки. І от поміж моїми паперами, які, до речі, були прислані в цілковитому безладді, я знайшов кілька копій проектів, що надійшли колись до мене на розгляд. Між ними був і забракований ваш. Якось я зацікавився цим вашим наземним велетнем. І тоді зрозумів, що, занадто впевнений у собі, я був неуважний до вас, справжнього, талановитого радянського винахідника.

«Ну, а далі, — тоскно подумав Катинський, — що він може сказати далі?»

— Я взявся вивчати вдруге вашу конструкцію. Зробив підрахунки і визнав, що колись помилився. З деякими змінами це міг би бути цінний витвір. Я тоді написав вам листа. Ви не відповіли, бо вже виїхали з М. Тоді я звернувся з листом до товаришів, питаючи, що з вами… Мені спочатку написали, що ви зовсім покинули працювати у вітротехніці і поїхали десь учителювати. Пізніше відповіли навіть таке, що ви померли.

— Чудесно! — не витримав Анатолій Сергійович. — Хто ж це мене поховав?

— Це написав інженер Гасін, до якого я