Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор невідомий - Народні казки

От вони і просять Бога, щоб Бог позволив йому хоч трохи ще прожити. Ублагався Господь та й каже до святих:

— Коли вам так хочеться, щоб Соломон прожив іще на світі, то ідіть ви на землю та просіть людей, щоб йому своїх літ уділили!

Ото святії і зійшли на землю. Ходять, просять — ніхто не уступає, аж приходять до їдної старої баби, що вже сто літ прожила, а ще сто літ прожити мала.

— Бабуню, — кажуть, — змилуйся над Соломоном, уділи йому хоч півкопи своїх літ.

Ото баба послухала їх та й уділила, а Соломон зачав жити бабиними літами.

Підріс уже Соломон порядно та й думає поїхати в гості до цариці. Вибрав такий час, що царя не було вдома, нарядився купцем та й їде до цариці.

Приїжджає, показує товари, але, мабуть, він сам цариці подобався, бо щойно тілько покаже, все то цариці до сподоби. Ото вона й питає:

— А що хочеш, купче молодий, за тії товари?

— Та нічого, царице, — каже купець, — хіба дівчину на нічку.

— Добре, купчику! — каже цариця. — Зоставайся ж ночувати!

Ото спить собі купець на царській перині, а цариця й посилає йому дівчину. Купець оглянув, відсилає назад та й каже:

— Велика!

Цариця посилає другу, купець подивився і ту відсилає: каже, що маленька. От цариця йде сама та й лягає коло нього. Догадався купець, кладе руку на груди та й говорить:

— Се тії дуди, що я в нії грав! — Потім на природу, та й промовив: — А се тії брами, що я ними виходив!

Більше для Соломона не треба було нічого. І тілько мати заснула, він устав та й виписав на стіні: «Правда, що жіночий розум не варт і жмені клоччя, коли рідная мати з своїм сином спала».

Написав — та й поїхав.

А тим часом приїхав і цар, прочитав та й пізнав, що то вже Соломонова справа, та задумує його відпитати. Ото робить він золотого плуга та й посилає його возити по всім світі і записувати, скілько хто буде за того плуга давати.

Повезли слути того плуга, возили та й возили, ніхто не цінив менше тисячі червоних. Ото вже вони повертаються додому, аж здибують пастуха, пастух сидить собі та й жвакує хліб. От вони його насмішки й запитали:

— Як думаєш, парубче, чи багато варт отсей плужок?

А парубок устав, подивився на того плуга та й каже:

— Гнівайтесь не гнівайтесь, а я вам правду скажу, що як в маю не буде ні краплі дощу, то він не варт і цього куска хліба, що я доїдаю!

Записали вони і сеє та й поїхали додому.

Цар їх і питає:

— А що, люди: як там цінили мого плуга?

— Та всі добре, Богу дякувати! Їден тілько, — кажуть, — убогий пастух не цінив його і за кавалок хліба, як тілько в маю дощу не буде.

— Правду ж він казав, добрії люди, і то не пастух: то син мій, Соломон… Шукайте його!

Пішли слуги шукати — шукали, шукали та й не знайшли.

Видумує Давид другу штуку. Видає баль і спрошує людей з цілого світу. Ото й позбирались люде, посідали за столи, страва то усе такая добірная, тілько б поживати, а тут не можна, бо у кожного ложка на два локті.

Сидять гості над тою стравою та й куняють. Вже й цареві докучило дивитися на них, і пішов він на часок до цариці, аж показався Соломон:

— А чом, — каже, — люде, не їсте?

— Та як же ж тут їсти, — заговорили люди, — коли ложки такії прокляті?

— То годуйтесь, як діти, ложками через стіл!

Послухали люди та й стали годуватись. Приходить цар, — усі їдять. Розпитався, — йому й кажуть, що так і так було. За Соломоном, — але його поминай як звали!

То так і умер Давид, а не відпитав Соломона. І як умер Давид, то Соломон став на його царство, і як став на царство, то і задумав ізміряти небо.

Зробив собі такого круга та й став підійматись до неба.

Ото вже піднявся у самую хмару, аж святий Петро ходить у хмарі та й до нього каже:

— Стань, Соломоне, тут твоя границя! А то далі як підеш, то й не вернешся. Повертайся назад та дивися добре! Під тобою буде синєє поле і чорнеє пятно, не спускайся на синє, а спускайся на чорне: чорне — то земля, а синє — то море!

Спустився Соломон та й думає собі: «Не зміряв я неба, — хоч зміряю море!» І ото зробив шкляную хату, сів у неї та й казав себе на мірянім ланцюгу опускати в море. Ото вже його спускають та й спускають, аж лізе морський рак: а морські раки такі-такі здорові, що два чоловіка на собі потягнуть. Ото і каже він до Соломона:

— Соломоне, Соломоне! Не зміряєш ти моря! Двадцять літ шукав я колись дна та й то не найшов, а тобі, Соломоне, його не видати! Повертайся ти назад, бо й то може бути, що який-небудь молодий рак клешнями тобі ланцюг перетне!

Послухав Соломон та й вийшов із моря. А тут йому уже й небагато жити оставалось.

Ото і думає Соломон, як би йому утекти від смерті. Дочувся він, що десь то є на білім світі безсмертная гора, та й став до неї доставатись.

А під тою горою жили черці та монастирі будували. Ото Господь і каже тим черцям:

— Покидайте живо всю роботу та робіте гріб і домовину! До вас іде премудрий Соломон умирати!

Ото вони й роблять і гріб, і домовину, аж надходить Соломон:

— А що ви, люди, робите? — питає.

А вони і кажуть:

— Гріб на Соломона.

Почув Соломон, — крути не верти, а треба вмерти.

— А маєте ж ви міру? — питає їх.

— Ні, не маєм! — кажуть черці.

— То беріть міру з мене: він такий, як я, — каже Соломон.

Взяли черці з нього міру, збили домовину, по домовині припустили й гріб, а Соломон і каже:

— Ану чекайте, я зміряю домовину!

Положився в домовину…

— Ну! — каже, — до міри!.. А впустіть в яму!

Впустили в яму.

— Тепер засипайте, — каже Соломон. — А Соломона вам не треба ждати, бо я сам Соломон…

Як Соломон море міряв

Премудрий Соломон хотів змірити море і зробив собі такий човен і казав чотирьом ковалям робити чотири роки ланцюг. Зробили вони йому той ланцюг, а він учепив його до того