Українська література » Інше » Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская

Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская

Читаємо онлайн Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская
тріповська рідня, і син куркуля Довбні, що знову забрав собі млин. Тихий, суворий Гордій знов залишився мірошником — куркульський рід дивився на нього, як на безсловесну деталь млина.

І от якось, одної осінньої ночі, Гордій лежав горілиць на «балконі», на трав'яному матраці, і радів із спокою. Вітру кілька день не було. Але перед тим була гарячка: карні загони денікінців, що розташувалися в селі, вимагали хліба. Хазяїн млина пообіцяв полковникові поставити певну кількість борошна, відібравши зерно в покараних селян, але млин зіпсувався.


Даремно лютував і кричав хазяїн на мовчазного мірошника, похваляючись викинути геть, як колись Тріпов — Семена.


— Будь ласка, — спокійно відповів Гордій, — я і сам можу піти. Тільки тоді ніхто не дасть тут ладу. Вітер і дощ розмивають крила роками, а ви хочете, щоб я полагодив умить.


Більше нічого, не почув розлючений хазяїн від механіка. Та раптом затишшя стало несподіваним спільником тих, хто не хотів постачати хліба білим хижакам.


Гордій, втомлений, лежав на «балконі». Сузір'я Великої Ведмедиці яскраво красувалося в небі. Падали осінні зорі — тремтливі й ніжні. У поміщицькому маєтку на краю села спалахнула й погасла кривава ракета — там стояв штаб білих, і поміщик, повернувшись, відзначав народження своєї доньки. Звідти віяло святом, але недалекий ліс сутулився мороком.


Дві постаті обережно підійшли до млина. Чуйне вухо Гордія вловило тиху розмову,


— Хто там? — запитав він з «балкона».


— Я, — відповів молодий голос. — Я, дядю Гордій.


Бензинова запальничка на хвилину освітила обличчя людини, що закурювала цигарку. Щось надзвичайно знайоме побачив Гордій у маленькій, але добре збудованій постаті, в задерикуватому чубі.


— Только! — скрикнув він. — Невже ти?


— Тихше, — зашепотіли йому знизу. — Можна до вас нагору?


Через хвилину кімнатка мірошника вітала таємничих гостей — Толю Катинського, що з'явився в рідних місцях після довгої відсутності, і товариша Федора — робітника з міського цегельного заводу.


— Який же парубок! — сказав дядько Гордій, оглядаючи зовсім нового Тольку. — Орел!


Катинський хитро примружив очі і запитав:


— Млин усе псується, кажуть. Млин не хоче молоти?


— Не меле, стоїть, як потороча, — відповів Гордій.


І обидва засміялись. Вони зрозуміли один одного. Але Толя раптом сказав:


— Треба полагодити. Хай меле!


— Хіба… — розгублено сказав Гордій. — Хіба ти… ви… у них? Хіба ви хочете, щоб вони забрали весь наш хліб?


— Ви нічого не розумієте, дядю Гордій, — відповів хлопець. І Гордій відчув, що це був уже інший — дорослий і серйозний Толька. — Ваш млин, як човник на морі. Все хвилюється, щоб вигнати катів і збудувати краще життя. А ви тільки кидаєте весла, щоб хвилі їх не ламали. Може, ви хочете бути капітаном і рушити з нами в бій на вашому кораблі?


— Не поетизуй, Толю, — сказав його супутник. — Поговоримо по суті. Скажіть… у вас дуже весело… зараз на селі?


На млині пошепки пішла таємнича розмова. Ніхто не чув її, ніхто не знав, чи заходив хто-небудь уночі до старого млина.


Тільки вранці-рано, щось насвистуючи, почав поратись біля нескладних механізмів повеселілий мірошник.


Минуло затишшя. Подув вітер. І млин цього разу ожив. Хазяїн був цілком задоволений.


Одного вечора, в розпалі роботи, коли куркуль засипав для білих десятки пудів пшениці, приїхав з сусіднього хутора віз, навантажений мішками зерна.


Парубок привіз записку від сусідньої волості: там зіпсувався млин, а треба було змолоти борошно для прибулої роти білих.


Гордій сказав хазяїнові, що він не спатиме цілу ніч, а таки змеле привезене зерно.


Спав хазяїн. Повівав добрий вітер, і невтомно працювали крила млина. На високі сходи, у «терем-теремок», попливли мішки з привезеним зерном.


Мірошник був веселий, як ніколи. Він знав таємницю. У зерні на млин прибували бойові патрони для лісових партизанських загонів.


 






ОБЛОГА «ТЕРЕМКА»

 



У зерні — патрони, під мішками в сіні — зброя… Такий подарунок посилав підпільний більшовицький комітет міста партизанському загонові.


Командиром його був товариш Золотий, або інакше — Толька Катинський. Золотистий хлоп'ячий чуб з-під сірої пелехатої шапки, рум'янці на засмаглих щоках, маленька юнацька постать у величезних чоботях. Цей портрет за короткий час став ненависним білогвардійцям.


Бурею несподівано налітав із своїми хлопцями Катинський — із степів, з лісів, з глибоких ярів, розкидав, розвіював білі загони, забирав патрони, припаси і зникав невідомо куди, грізний, невловимий.


Комсомолець Толя, залишений червоними для зв'язку в зайнятій білими місцевості, став талановитим вожаком відважної купки партизанів, яка щодень більшала.


Невідомо, чи впливало те, що Толька був свій, рідний, улюбленець села (а в загоні було багато хлопців — товаришів його дитячих ігор), чи була особлива сила й щирість у всій молодій істоті, тільки дуже любили партизани свого молодого командира.


Густий ліс у темнім яру, землянка в його гущавині були притулком тісної партизанської сім'ї.


Лише теплими осінніми ночами відживали таємні нитки зв'язку між лісом і полями. З села до лісу переправляли харчі й одіж. З лісу до села переказувалися турботи й надії, якими жили лісові люди.


У Тольки нікого рідного, крім старої

Відгуки про книгу Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: