Українське письменство - Микола Зеров

Внаслідок усіх тих змін літературне обличчя повісті значно посірішало; відпала низка колоритних слів, форм зворотів («женитва» замінена «женитьба», «прейма» замінена то на «хоча й», то на «принаймні»); випав ряд сцен, нехай і грубих часами, може, і перевантажених деталями, але яскравих і мальовничих, словом, все те, що перечило розповсюдженому поглядові на літературу, як на «школу панського виховання і добрих манер».

В такому вигляді повість оберталася в Галичині (в українськім письменстві Наддніпрянщини зовсім не знана), аж поки десь коло р. 1900-го не заходилося біля неї в-во «Вік». Виявилося, що у Франка, якому так дорікали непоправним, занадто поблажливим до міщанського ґусту виданням, збереглася не зіпсована редакторською рукою копія авторського тексту. Ця копія і лягла в основу видання 1901 року: через тридцять років по смерті Свидницького його твір «побачив світ таким, яким вийшов з-під руки автора, може, й грубуватий, нецеремонний, необроблений, але самою грубуватістю своєю цінний, цінний своєю чутливістю до нових артистичних тенденцій 60-х рр., молодістю та свіжістю реалістичної манери. З’явившися через 40 років після написання, він не здався і надто перестарілим: по суті, не так далеко зайшли од нього вперед перші оповідання Винниченка, що незабаром по тому були видрукувані на сторінках «Киевской старины» і з якими носились, як з найсучаснішим словом української белетристики. І, певно, не так випадково в «Обзоре малорусских изданий» за р. 1901-й згадано про «Люборацьких», як про повість, що поставлена була «выше всего, что появилось в украинской литературе минувшего года»[494].

Це було вже безперечне перебільшення. Повість могла справляти враження колоритністю мови, яскравістю тем, окремими здобутками натуралістичного письма, але в цілому літературна її манера була вже в минулому. Її пора перебігла з 80—90-ми рр. Повість могла б увійти корисним чинником у літературну практику попередніх поколінь, послужити зразком для багатьох авторів, що починали з поверховнішого і не такого яскравого Нечуя, — але в свій час вона в належному вигляді і належній кількості примірників не з’явилась, а через те належної їй ролі в літературному процесі не відіграла. Залишилась в літературі XIX віку з'явищем блискучим, але самотнім, без виразного по собі сліду в художній методології «нащадків».

1931

Завдання нашої книжки — зібрати головніші матеріали, що стосуються до розвитку української байки XIX—XX вв., дати невелику хрестоматію байкової літератури і разом з тим намітити найбезперечніші етапи в еволюції цього без перебоїв популярного у нас жанру[495]. Починаємо ми добою Котляревського, коли народне просторіччя потужно увійшло до літературного вжитку; закінчуємо сучасними спробами застосувати стару форму до потреб революційної сатири. Таким чином з нашого поля зору випадають найдавніші зразки жанру: «Байка про Мравія й Коника», наведена в підручнику піїтики — «Praecepta de arte poëtica» проф. Київської академії Т. Александровича[496], а також ті зразки байки, які подав Сковорода. «30 №№ Басен Харьковских», окрім звертання до цієї форми в діалогах і fabulae, уміщені серед його поезій у вид. 1894 р. Написані старою слов’яно-українською мовою, інколи досить розладженою, з численними русизмами, складені силабічним віршем або й прозові, як, напр., «Басни Харьковские» Сковороди, — вони досить сильно розходяться з характеристичними зразками пізнішого українського байкарства: з його ритмічним побудуванням («вольные», як любили говорити рос. теоретики XIX в. «стихи» — тобто наявність різностопових ямбічних рядків у межах одного твору), з його пониженою лексикою та своєрідною розмовного типу синтаксою. Натомість українська байка революційної доби знаходить собі місце в нашій хрестоматії. Не вважаючи на інше практичне спрямування (як про те говоритимем далі), підказана літературним успіхом російської байки-сатири Дем’яна Бєдного, — наша пореволюційна байка, хоч і підкреслює потребу шукати нових стежок, усвідомлює також минулий розвиток жанру, колишні його здобутки, коротко сказати, розвивається якоюсь мірою на ґрунті Гребінчино-глібовської традиції[497].

В книжнім набутку останніх років знаходимо одну спробу, на перший погляд, аналогічну нашій, — маємо на увазі книжку І. Степаненка «Українські байкарі XIX в.»[498], — але аналогічну тільки на перший погляд. Як видко уже з самої назви, книжка І. Степаненка 1) не притягає матеріалів пореволюційного байкарства, 2) вона спиняється на фабулістській роботі шести головніших канонізованих його представників — Гулака-Артемовського, Боровиковського, Гребінки, Глібова, Старицького та Грінченка. Отже, упорядника цікавлять нібито показніші тільки здобутки жанру, але не ідеологічна та формальна його еволюція, — хоч і при такому припущенні лишається нез’ясованою відсутність Самійленка, що перекладав байки, як і Старицький, не надто їх на свій кшталт переробляючи, але робив те з більшим успіхом художнім. Тим часом нас обходить саме питання розвитку байки, її розуміння та застосування, а це вимагає конче притягнення другорядних, забутих, випадкових, навіть безславних авторів. Так, забігаючи вперед, скажемо, що для з’ясування раннього Глібова треба узгляднити байкарську практику провінціальних перекладачів Крилова. Так, своєрідну