і який вийшов із кирило-мефодіївських кругів, принаймні з тих, що признавалися до слов’янської ідеї найперше, лишили в українській поезії певну традицію. Драгоманов з своїм віршем, Старицький з своїм «До слов’ян» немов нав’язуються до неї[397]. Подібно як у братчиків, братолюбна Україна мислиться в центрі всього слов’янського світу: Ми всіх пригорнули б до серця охоче У власній та вільній господі.
Подібно як у Шевченка в вірші «Ляхам», змальовується корінь та походження українсько-польської звади. До розмир’я межи народами спричинилися єзуїти та їх унітарні заходи:
Якби єзуїти не стали між нами, Не знали б ми вкупі недолі.
Так само як у братчиків в їх «Книгах бытия», дається висока оцінка козацького устрою, як «істого братства»; те саме ідеалізоване поняття про соціально-політичні тенденції козацької верстви:
Бо ми не кували других кайданами, Чужої не нищили волі.
Подібні ж формули та настрої і у Кониського в його вірші на п’ятнадцятилітні роковини Шевченка («Правда», 1876, ч. 5) та в «Моїм бажанні»:
Я даром сліз не проливаю: Слов’ян усіх в одній сім’ї Побачить хочеться мені, — Ось, бачте, я чого бажаю[398].
Не зразу відходять від традиції ці поети і формально. Орієнтація на народно-поетичну скарбницю дуже помітна у Чубинського, у Мови, навіть у Кониського та Олександрова. Навіть знаменитий «Козачий кістяк» В. Мови, видрукуваний у «Правді» ніби правильними чотири-стоповими амфібрахіями, був написаний розміром, що в авторовій свідомості нав’язувався до народного вірша: 6 + 5, без правильної тонізації. В пізніше видрукуваному варіанті (див. у примітках) ми бачимо іншу графіку і цілу низку віршових рядків, що не даються на амфібрахічне читання. Напр.:
Через їх в Україні Була метушня, Міжусобні боїІ ворохобня… І під царським берлом, За короткий час Ввесь реймент козацький Знівечивсь і згас.
