Бенкет (вид. 2-ге, випр., білінгва) - Платон

свідків. Ти, звичайно, не граєш на авлосі? Але яке це має значення? Заворожити /c/ вмієш так, що й Марсій такого не втне. Він зачаровував людей інструментом, вкладаючи в нього всю силу свого духу. Та й тепер ще заворожує, коли хтось грає на авлосі його мелодії (те, що виконував Олімп, я, до речі, теж приписую Марсієві, хто ж бо, як не Марсій, навчив його){124}. Тільки Марсієва музика — чи талановитий авлетист її виконує, чи бездарна авлетистка — зачаровує душу і виказує тих, хто, маючи в собі божу іскру, відчуває потребу в богах і священних обрядах. Ти ж відрізняєшся від нього хіба тим, що без інструментів, звичайними словами, твориш щось подібне. Бо коли ми слухаємо, як викладає свої /d/ думки інший, хай навіть дуже добрий промовець, то нікого з нас його слова, правду кажучи, не хвилюють. А коли слухаємо тебе чи когось іншого, хто виголошує твої промови, — це може бути навіть не дуже красномовний оратор, — всі ми, хто б то не був — жінка, зрілий муж чи зовсім юнак, — захоплюємося і буваємо вражені до глибини душі. Якби я не боявся, що ви подумаєте, ніби перед вами п'яний, то повів би вам, ще й заприсягнувся б, що не обманюю про свої відчуття, які раніше виникали та й тепер /e/ переповнюють мене під впливом його промов. Коли слухаю його, серце моє починає битися сильніше, ніж у корибантів, а з очей течуть сльози — така сила його промов. І з багатьма іншими, бачу, діється те ж саме{125}. Коли я слухав Перікла чи інших прекрасних ораторів, то їхні промови сприймав з повагою, але нічого подібного ніколи не відчував. Душа моя не хвилювалась і жаль не брав мене за те, що я живу так по-рабськи{126}. А Марсієві не раз вдавалося ввести мене в такий стан, коли з'являлася думка: годі, /216/ такому, як я, краще не жити. І ти, Сократе, не звинуватиш мене в брехні. Ще й тепер, знаю, якби випала нагода послухати його, то я не зумів би взяти себе в руки і пережив

ταὐτὰ ἂν πάσχοιμι· ἀναγκάζει γάρ με ὁμολογεῖν ὅτι πολλοῦ ἐνδεὴς ὢν αὐτὸς ἔτι ἐμαυτοῦ μὲν ἀμελῶ, τὰ δ᾽ Ἀθηναίων πράττω. βίᾳ οὖν ὥσπερ ἀπὸ τῶν Σειρήνων ἐπισχόμενος τὰ ὦτα οἴχομαι φεύγων, ἵνα μὴ αὐτοῦ /b/ καθήμενος παρὰ τούτῳ καταγηράσω. πέπονθα δὲ πρὸς τοῦτον μόνον ἀνθρώπων, ὃ οὐκ ἄν τις οἴοιτο ἐν ἐμοὶ ἐνεῖναι, τὸ αἰσχύνεσθαι ὁντινοῦν· ἐγὼ δὲ τοῦτον μόνον αἰσχύνομαι. ξύνοιδα γὰρ ἐμαυτῷ ἀντιλέγειν μὲν οὐ δυναμένῳ ὡς οὐ δεῖ ποιεῖν ἃ οὗτος κελεύει, ἐπειδὰν δὲ ἀπέλθω, ἡττημένῳ τῆς τιμῆς τῆς ὑπὸ τῶν πολλῶν. δραπετεύω οὖν αὐτὸν καὶ φεύγω, καὶ ὅταν /c/ ἴδω, αἰσχύνομαι τὰ ὡμολογημένα. καὶ πολλάκις μὲν ἡδέως ἂν ἴδοιμι αὐτὸν μὴ ὄντα ἐν ἀνθρώποις· εἰ δ᾽ αὖ τοῦτο γένοιτο, εὖ οἶδα ὅτι πολὺ μεῖζον ἂν ἀχθοίμην, ὥστε οὐκ ἔχω ὅ τι χρήσωμαι τούτῳ τῷ ἀνθρώπῳ.

Καὶ ὑπὸ μὲν δὴ τῶν αὐλημάτων καὶ ἐγὼ καὶ ἄλλοι πολλοὶ τοιαῦτα πεπόνθασιν ὑπὸ τοῦδε τοῦ σατύρου· ἄλλα δὲ ἐμοῦ ἀκούσατε ὡς ὅμοιός τ᾽ ἐστὶν οἷς ἐγὼ εἴκασα αὐτὸν καὶ τὴν δύναμιν ὡς θαυμασίαν ἔχει. εὖ γὰρ ἴστε ὅτι οὐδεὶς ὑμῶν τοῦτον γιγνώσκει· ἀλλὰ ἐγὼ /d/ δηλώσω, ἐπείπερ ἠρξάμην. ὁρᾶτε γὰρ ὅτι Σωκράτης ἐρωτικῶς διάκειται τῶν καλῶν καὶ ἀεὶ περὶ τούτους ἐστὶ καὶ ἐκπέπληκται, καὶ αὖ ἀγνοεῖ πάντα καὶ οὐδὲν οἶδεν. ὡς τὸ σχῆμα αὐτοῦ. τοῦτο οὐ σειληνῶδες; σφόδρα γε. τοῦτο γὰρ οὗτος ἔξωθεν περιβέβληται, ὥσπερ ὁ γεγλυμμένος σειληνός· ἔνδοθεν δὲ ἀνοιχθεὶς πόσης οἴεσθε γέμει, ὦ ἄνδρες συμπόται, σωφροσύνης; ἴστε ὅτι οὔτε εἴ τις καλός ἐστι μέλει αὐτῷ οὐδέν, ἀλλὰ /e/ καταφρονεῖ τοσοῦτον ὅσον οὐδ᾽ ἂν εἷς οἰηθείη, οὔτ᾽ εἴ τις πλούσιος, οὔτ᾽ εἰ ἄλλην τινὰ τιμὴν ἔχων τῶν ὑπὸ πλήθους μακαριζομένων· ἡγεῖται δὲ πάντα ταῦτα τὰ κτήματα οὐδενὸς ἄξια καὶ ἡμᾶς οὐδὲν εἶναι, λέγω ὑμῖν, εἰρωνευόμενος δὲ καὶ παίζων πάντα τὸν

би щось подібне. Бо він змушує мене визнати, що при стількох вадах, замість того, щоб дбати про їх усунення, я займаюся громадськими справами атенців{127}. Тому, навмисне затуливши вуха, я втікаю від нього, як від сирен{128}, /b/ щоб, бува, й не зістарітися, слухаючи його. І тільки перед ним, єдиним з усіх людей, — ніхто б не повірив, знаючи мене, — відчуваю сором. Його одного соромлюсь, бо добре знаю: неможливо переконати себе в тому, що не треба робити так, як він вчить. Коли ж відійду від нього, то не можу встояти перед почестями, що їх творить мені ця ж таки більшість. Уникаю зустрічі з ним, обминаючи його, /c/ а коли все-таки стріну — сором бере: я ж із ним погоджувався. Часто навіть таке подумаю: краще б його взагалі не було на світі. Але знову ж таки, якби так сталося — усвідомлюю, який би то був для мене удар. Я просто не знаю, як поводитися з цим чоловіком.

Він, як той сатир, звуками свого авлосу зачаровує не лише мене, а й багатьох інших. Послухайте, однак, далі, в чому я відчув подібність Сократа до отих [сатирів], що з ними я його порівняв, і яким чином я зрозумів, що то за потужний чоловік. Можете бути певні, що ніхто з вас його не знає. Але раз я за це взявся — відкрию вам очі. /d/ Ви бачите, що Сократ кохається у прекрасних тілах, завжди знайде спосіб, щоб бути з тими, хто наділений красою, захоплюється ними, і в той самий час він [як відомо] нічого не розуміє й не знає. Хіба всі ці видимі прикмети не зраджують у ньому силена? Ще й як! Бо він прийняв на себе такий вигляд і дуже нагадує на позір оті вирізьблені статуетки силенів. Якщо ж ви розкриєте його, дорогі мої /e/ гості, то переконаєтеся, скільки там усередині здорового глузду! І знайте: зовнішня краса цікавить його найменше. Ніхто навіть уявити собі не може, як байдуже ставиться він до подібних речей — багатства чи почесних посад, що їх так возвеличує і вшановує натовп. Всі ці вартості для нього не мають жодної ціни, і ми самі, говорить він, — ніщо.

βίον πρὸς τοὺς ἀνθρώπους διατελεῖ. σπουδάσαντος δὲ αὐτοῦ καὶ ἀνοιχθέντος