Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами - Юрій Ігорович Андрухович

— Якщо вже говорити про Солженіцина, то цікаво спостерігати, як, незважаючи на його світогляд, в його творах проривається життєва правда, яка іде всупереч цьому світогляду.

А: — А що значить «його світогляд»? Якщо ми беремо його світогляд в «Одному дні Івана Денисовича» і в тому же «Архіпелазі», то це зовсім…

— У будь-якому разі, завжди він був проімперський…

А: — Ні.

— Тобто ти бачиш еволюцію його поглядів?

А: — Ще й яку. Але для нас не дуже приємну. У той період, коли писав «Архіпелаг», він не те що не проімперський, він… Я думаю, він русодемократ. Такий собі новий Герцен. Ну, але в нього ж періодами це все змінюється і змінюється. Ще в тому ж Літінституті я застав момент, коли надрукували якимось мільйонним накладом його брошуру «Как нам обустроить Россию» — і там уже — Боже, твоя воля! — вся імперська беліберда у сконцентрованому вигляді. Тобто я щойно ще оперував у наших гуртожитських сварках, при пляшці або й без, оперував цитатами з «Архіпелагу», де він риторичні запитання ставить: «Чому б нам ту Україну не відпустити? Чого нам забракне, якщо українці стануть незалежними й вільними?». Або тими, де він описує, як гідно і правильно поводяться саме українські націоналісти в ГУЛАГу. А тут отакий свіжак від нього! Уже з протилежним змістом.

— Вертаючись до стилю: для тебе особисто є якісь зразки добрих стилістів в українській літературі? На кого орієнтуватися, скажімо так, пересічному письменнику, який ще виробляє стиль, який прагне до кращого висвітлення своїх думок?

А: — Я не хотів би тепер залучати до цієї орбіти ще живих авторів. Але серед них для мене є — й цілком очевидні. А от серед класиків — не знаю, складно.

— Цікава, мушу сказати, позиція.

А: — Але для мене є певні орієнтири саме в сучасній українській літературі, актуальній. Хоч, повторюю, я не називав би їх поіменно.

Б: — Якщо ми вже домовилися, що стиль — це не просто вміння писати по-школярськи гладенько, а засіб максимально ефективно виразити художню ідею, то логічно, що мої улюблені письменники є водночас для мене і найкращими стилістами. Тому з українських першим назву Стефаника. У Коцюбинського теж часто стиль добре працює. У поезії… Можу назвати сучасників, але вони вже відійшли. Наприклад, Ігор Римарук і Олег Лишега, хоч вони абсолютно різні. А з живих — у прозі — дуже стильний, скажімо, Іздрик. У сенсі «Воццек». І цілком інакшу, але теж важливу стилістичну роботу виконує Юрко Винничук, реанімуючи вживані колись — досовкові — слова, про які мільйони наших співвітчизників думають, що їх нема. А ще ж буває, що демонстрація стилістичних можливостей сама собою є одним із головних художніх завдань, як в «Уліссі», де Джойс послідовно показує, на що він здатний. І з цього погляду, якби Юрко тут не сидів, я би назвав «Перверзію».

— Ми не можемо тобі цього дозволити!

Б: — Та я й так не назву, бо сам собі не дозволяю хвалити людей в очі. Тільки позаочі. А з іншого погляду, цікаво порівняти, коли знаєш автора особисто, його стиль із ним самим: наскільки ти впізнаєш у стилі людину? Це не обов’язково, просто цікаво. Тарас Прохасько — впізнаваний з першого речення. Чи ти його читаєш, чи слухаєш при столі — ефект подібний. Жадан, зрештою, теж із першого рядка впізнаваний, але це радше впізнаваність його поетичної риторики, а не його як людини. Ну, це не аргумент за чи проти когось, а лиш таке спостереження.

— Часто чую, що найкращі стилісти в українській літературі — це Рильський і Коцюбинський. Зокрема, зустрічав такі погляди серед практиків цього ремесла, серед літредакторів.

Б: — Про Коцюбинського я вже сказав, так. А Рильський… Важко говорити про тих, хто публікувався в часи найсуворішої радянської цензури. Як би вони писали за інших умов? Рильський, Тичина, Бажан — ясно, що все це величезні таланти. Ранній Тичина демонструє чудеса — звукові, лексичні, ритмічні. А потім з усією своєю майстерністю співає пісню трактористки…

А: — Гаразд, я назву двох, обидва поети: Чубай Грицько і Калинець Ігор. Другий взагалі вироблений стилістично із найперших збірок, але теж таку свою полістилістичність демонструє кожною наступною збіркою. Тобто зрозуміло від першого вірша і до останнього, що — так, як і він сам це коментує, — що він не пише окремих віршів, а пише збірками й окремими циклами, і дуже пильнує, щоб у цьому була стилістична однорідність і навіть пуризм, абсолютна стилістична чистота. Натомість Чубай різне задемонстрував. Від такого пафосного доволі, доволі публіцистичного «Вертепу», й до зовсім герметичних поем… І його «Марія», зовсім якась вільна, така нізвідки раптом виникла в українській поезії. А потім «Говорити, мовчати і говорити знову» — цілковита вершина, top of the world.

— А Антонич?

А: — Ну так, само собою. Власне, Антонич і Калинець — це ж афинні фігури. Тому, говорячи «Калинець», ми маємо на увазі й Антонича, який також писав циклами і збірками.

— Але цікаво ж: Антонич писав — певною мірою — набутою мовою…

А: — Неорганічною, можна сказати. Набутою, так.