Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки

Підкрався Зносно, як плигне на кобилу, як учепиться в гриву руками, як здавить їй боки ногами!

Заіржала кобила та як скочить і собі, як побіжить! І що вона тільки не виробляла: і на дибки ставала, і по землі качалась — ніяк хлопця з себе не скине. І раптом розпустила крила та й полетіла над полями, над морями, над лісами, над горами…

До самого ранку хлопця носила, а скинути з себе не могла. Як стало сіріти, вернулась вона на морські луки та й каже Зноскові:

— Пусти мене, хлопче, на волю, а за сіно, що я з’їла, я тобі викуп дам. Маю сто одного сина; сто таких, як і я: великі, з золотими хвостами й гривами, з самоцвітними копитами. Ти їх віддай своїм братам. А сто перший маленький, і миршавий, і шерсть на ньому звичайна. Але ти візьмеш його собі: він уміє говорити і з усякої біди тебе визволить.

Заіржала кобила, море розступилось, і з нього вийшов сто один кінь. Всі такі, як вона казала. Пустив її Зноско, а коні до батькового двору погнав.

Ідуть коні, іржуть. Почули батько і брати, повибігали дивитись, що то діється. А Зноско й каже:

— Я того злодія впіймав, що наше сіно крав; а це викуп за сіно! — Та й загадав братам, щоб кожний собі коня до смаку вибрав.

Розібрали брати золотогривих коней, дивляться, а Зноскові миршавий дістався. Застидались вони; просять, щоб Зноско перший собі коня вибрав, а він і каже:

— Ви добре вибрали, братики: який я, такий і кінь; нас з ним якраз пара.

Та й не схотів іншого вибирати.

Минув якийсь час, і захотіли брати одружитись. Та не хотять собі молодих з різних родин брати, а хотять таку сім’ю знайти, щоб там сто одна дочка була.

— Щоб наші жінки рідні були і між собою не сварились! — кажуть.

Попрощались з батьком і поїхали. Довго їздили, може, рік, може, й два, а може, й три роки. Але скільки не питали, ніде про таку родину не чувано. І стали вони вже додому вертатися.

І довелося їм проїжджати диким лісом. Їдуть та їдуть, а лісові краю не видно. Потомились вони, і ніч уже надходить. Коли дивляться — на горі чималий дім стоїть, кругом служби всякі і сад, і те все муром обгороджене. Вони й радяться:

— Попросимось на ніч; тут, видно, люди заможні; може, й повечеряти дадуть.

Постукали у ворота, вийшли слуги, питають: хто вони і чого їм треба. Вони й кажуть:

— Нас сто один брат, і ми шукали, де б знайти таку родину, щоб сто одна дочка була і щоб ми з ними одружились. Але такої родини не знайшли і вже додому вертаєм: просимо пустити нас переночувати.

— Ох ти, — кажуть слуги, — а в нашої господині якраз сто одна дочка!

Одчинили їм ворота, запрошують до покою. Вийшла господиня з дочками: всі молоді й гарні дівчата були. Хлопці зараз вибрали собі кожний пару та й сіли за стіл заручини справляти. Носять слуги їсти й пити, а Зноско й каже:

— Піду я подивлюсь, чи дали нашим коням їсти.

Прийшов до стайні, дивиться, а його коник такий смутний стоїть і їсти не хоче.

— Чого ти, конику, зажурився? — питає хлопець.

— Того я журюсь, що сьогодні всім вам смерть буде, — каже коник. — Попали ми до лютої відьми-людоїдки. Як повпиваєтеся за вечерею, положить вас хазяйка спати разом зі своїми дочками; а як поснете — всіх хлопців поріже.

— Як же нам врятуватись? — питає Зноско.

— Треба, щоб хлопці не впились і, як полягають спати, щоб із сонних дівчат хустки познімали та самі позапинались. Тоді відьма замість хлопців своїх дівчат поріже, а ви вилазьте у вікна, біжіть на стайню, сідлайте коні, та будемо тікати. Ти ж щоб забіг ще до старої відьми в кімнату та щоб узяв гребінець, щітку, рушник і дзеркальце. Та гляди, щоб нічого додолу не впало!

Вернувся до столу Зноско, переказав усе потихеньку декому з братів, а ті другим переказали. Поки повечеряли, вже всі хлопці свою біду знали. Стали вони вино замість пити — непомітно під стіл виливати, а як полягали спати і дівчата поснули, познімали з них хустки й самі позапинались.

Опівночі прийшла відьма і в темряві почала всім голови обмацувати: хто без хустки був, усіх порізала. Тільки вона з хати вийшла, повискакували хлопці у вікна, кинулись до стайні коні сідлати — і за хвилину вже в дорозі були. А Зноско ще й до відьми в кімнату заскочив, узяв щітку, гребінець, рушник і дзеркальце.

Летять коні, як вітер; утікають хлопці щодуху. Останній Зноско їде. І каже йому кінь:

— Злізь та приложи вухо до землі, що почуєш?

Приклав хлопець вухо до землі, каже:

— Чую тупіт великий, ніби багато верхівців іде.

— То відьма зі слугами женеться! — каже кінь. — Кидай швидше щітку позад себе та гляди, щоб наперед не впала.

Кинув хлопець щітку назад себе, і де вона впала, там густий ліс до самого неба виріс. Доки відьма за пилками та сокирами вернулась, доки прорубали дорогу в лісі, хлопці вже далеко були.

Мчать вони далі, і каже знову кінь до Зноска:

— Ану, ще злізь та послухай, що земля скаже!

Притулив хлопець вухо до землі, каже:

— Знову чую тупіт великий, певне, знову за нами відьма женеться!

— А так, — каже кінь, — кидай швидше гребінець позад себе, та гляди, щоб наперед не впав.

Кинув хлопець гребінця — та й устали за ними гори високі, гостроверхі, ні пройти тими горами, ні проїхати. Добігла відьма зі своїми слугами до тих гір, аж дальше бігти нікуди. Мусила знову за лопатами вертатись. Доки ту гору слуги розкопали, де вже хлопці були!

А проте знову стала відьма їх наздоганяти. Втретє каже кінь до Зноска:

— Приклади вухо до землі, що почуєш?

Хлопець приклав і каже:

— Чую сильний тупіт, певно, відьма вже близько за нами.

— Кидай швидше дзеркальце, — каже кінь, — та гляди, щоб назад тебе впало.

Кинув Зноско дзеркальце назад, а вітер великий був і те дзеркальце наперед переніс. Розляглось перед ними безкрає озеро. Стали хлопці. Що робить, не знають: спереду озеро, ззаду вже на обрії відьма показалася.

— Стели швидше рушник на воду! — кричить до Зноска кінь.

Послав той рушника — і став через озеро міст. Помчали по ньому хлопці: з одного кінця вони з мосту на берег з’їжджають, а з