Українське письменство - Микола Зеров

найчільніший із харківських аматорів українського слова професор Ізмаїл Срезневський. Нарешті, дуже докладний і для харківських настроїв характерний некролог містить в «Москвитянине» К. Сементовський, етнограф і молодий зброєносця Квітчиної слави. Для Сементовського смерть Квітки — «потеря горестная и незаменимая». Це втрата центральної фігури, живого доказу творчої сили українського художнього слова. «Еще так недавно он очаровывал нас обычной своей приветливостью, еще так недавно красовался меж нами, как спелый зернистый колос, радующий светлою надеждою обильного урожая. И теперь все связи порваны навсегда». І далі: «Грустно думать, что русской литературе суждено, по-видимому, лишаться одного за другим лучших своих делателей. Еще грустнее становится, когда спросишь самого себя: чем и скоро ли вознаградятся эти потери?.. Печальным гулом погребального звона раздастся скорбная весть о смерти Основьяненка по Украине, которую он так пламенно любил и которая, в свою очередь, платила ему тем же задушевным, преданным чувством; на этот потрясающий гул найдутся, конечно, в душе малороссийских поэтов отзывные грустно-гармонические звуки, достойные того, чье имя — драгоценное украшение страниц истории малороссийской литературы — перейдет в лучезарном ореоле славы к далекому потомству, как переходит от поколения к поколению заветное сокровище, драгоценный перл»[202].

Що ж саме в літературному доробку Квітки визнається за найбільший скарб, за найціннішу перлину? Одним словом на те не відповісти: думки і оцінки далеко не спадаються. Для романтично настроєного Шевченка, що «в тени роскошной мастерской» Брюллова марить про «замучені тіні наших бідних гетьманів», Основ’яненко відкривається найперше, як автор історичних начерків, як автор «Головатого». «Б’ють пороги, місяць сходить»; сумують по степах могили; нема ні Січі, ні тих, хто її зруйнував, розвіялась козаччина, — але Запорожжя і старий Головатий усе ще живуть і житимуть довіку в безсмертній пісні народній. Для Костомарова (Ієремії Галки) Квітка є щонайперше автор чотирьох чутливих повістей — «Марусі», «Козир-дівки», «Сердешної Оксани» та «Щирої любові», поет жіночого серця, автор «буколічних» повістей, що вмів малювати почуття без сентиментальності, що виблискував невимушеним комізмом, без силуваності і претензій, і раз у раз був далекий від того, щоб «принимать язык малороссийский за орудие к возбуждению смеха». Квітка є перший провідник належного тону в літературні образи українського життя: «живость и естественность характеров приобрели ему любовь соотечественников, увидевших в первый раз свое собственное в литературе, изображенное по-своему, своим тоном»[203].

Характеристики Шевченка та Костомарова не вичерпують тогочасних поглядів на Квітку. Люди старшого покоління дивляться на нього по-іншому. «Многие поставляли главнейшим достоинством сочинений Основьяненка — комизм», — пише Ієремія Галка, видимо, натякаючи цією фразою не тільки на російську критику, що була штовхнула Квітку «на путь смехотворного рассказа»[204], але і на І. Мастака-Бодянського, що в своїм огляді назвав «Марусю» повістю, перевантаженою описовим матеріалом, воліючи не так її, як «Салдатський патрет» та «Мертвецький Великдень». Бодянському, що й у власних писаннях не переступив від «котляревщини» до плекання народно-поетичного стилю, найважнішим у творчості Квітки видавалося «простодушие и замысловатость, быстрота и бойкость в рассказе». На його думку, найбільший у «пана Грицька» хист для повістей «в духе веселом, насмешливом, комическом». «Хвала, — виголошує Мастак-Бодянський, — хвала пану Грицьку, первому так смело и так живописно ворвавшемуся на лихом украинском коне в область ныне всеми любимого повествовательного рода, первому, решившемуся рассказать на родном языке (oratione soluta[205]) несколько былей из народного быта».

Ця незгода двох ґенерацій, що намітилася в 30—40-х рр., вибилась наверх у 50-х полемікою межи новими чемпіонами — Кулішем, з одного боку, і Максимовичем — з другого. Ініціатива належала Кулішеві. Початок полеміці поклали дві його статті: «Взгляд на малороссийскую словесность» в зв’язку з появою повістей Марка Вовчка — в «Русском вестнике»[206] та «Об отношении малороссийской словесности к общерусской», т. зв. «Эпилог к «Черной раде». Підхопивши думки харків’ян 40-х рр., Куліш надав їм найрізкішого, парадоксального вислову. Р. 1842—43, полемізуючи з Основ’яненком у «Маяку», Тихорський закидав старому письменникові його данину гумористичному змалюванню українського життя, його данину «ложной школе малороссийских повестей», «начатой Нарежным и развитой теперь с таким успехом», і кінчав свого листа такою фразою: «Бувай здоров. Пиши більше «Марусь», тільки не «Халявських». Дай Господи, щоб твої діти були всі «Божі діти», або хоть трохи на них похожі». Тепер цю лінію повів Куліш. В своєму «Взгляді» він без застережень поставив Квітку поряд Шевченка (як і Костомаров р. 1844), «на первом месте», на друге місце відсунувши Котляревського, Гулака і Гребінку. «Великий дар рассмешить читателя (як Котляревський), еще больший — заставить его призадуматься над смешным, но самый высокий — уменье овладеть сердцем ближнего (як Квітка) и говорить прямо от сердца к сердцу, как говорит любовь, великая двигательница рода человеческого». В цій ґрадації Квітці відведене найвище місце.

Уже ця сентиментальна декламація віщує нам в Кулішеві великого прихильника чутливих Квітчиних повістей. Найціннішою він визнає «Марусю», дорогу йому споминами про новгород-сіверські часи та про сльози, пролиті над книжкою[207]. «Обійшла нас чарами Квітчина Маруся. З нею почали ми жити ідеальним щастям чистого серця, котрого ніхто з нас не дознав самим ділом», — так пише Куліш в своєму «Слові на новий вихід Квітчиних повістей», задуманому як передмова до власного їх видання.

Куліш, як видавець Квітчиних повістей, освітлений у статтях В. Міяківського та А. Шамрая[208], схарактеризований