Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор невідомий - Народні казки

їхали, це не був битий шлях, ані навіть добре протоптана стежка. Ніяк було б пізнати, що ходили тут деколи люди, коли б не кості в’ючних тварин чи й людей, що колись тут загинули. Стирчали вони з-під навіяних вітром піскових курганів, додаючи пустелі ще більшої дикости. А пустеля простягалася, як далеко глянути оком. Цілі дні мандрували наші подорожні, не стрічаючи ні дернини, ні зісохлої травички, ні води. Уночі розкладав Йосиф ватру, при якій засипали. А ослик тулився коло них, важко дихаючи по цілоденнім труді. Копита його підбилися, ноги кривавили, а голод і спрага гірко дошкулювали. Не раз теж дрижав зі страху перед дикими звірами, що з ревом проходили повз ватру, ставали і зі здивування гляділи на Святу Родину. Часто шаліли бурі-громовиці. Тоді подорожні шукали захисту під якоюсь скелею, а віслюк відпочивав і покріплявся листками якого куща.

Одного разу розшаліла буря, якої досі ще не було. Небо вкрили олив’яні хмари, громи гуркотіли без упину. Вкінці прийшла злива, що, здавалося, все затопить. Як надходила буря, проходили вони саме руслом річки, що зовсім висохла. Йосиф забрав Марію з Дитятком та сховався з ними під скелею, що стирчала над руслом. Ослик лишився по другому боці висохлої річки і жадібно скубав вогке гілля. Довго, довго шаліла злива. Втихати стала аж під вечір. Небо прояснилося, а останнє проміння сонця осяяло змочені піскові кургани та скелі. На місці висохлого русла котились жовті буруни, шаліла розбурхана річка. На протилежному березі бігав віслюк, жалібно іржучи. Розглядався, шукав своїх господарів.

Щоб заспокоїти бідну тварину, гукнув Йосиф до нього. Вгледівши своїх, кинувся осел стрімголов у розбурхані хвилі ріки, бажаючи дістатися на другий берег. Аж охнули Марія та Йосиф. Чорні буруни поглинули нещасну тварину. Та заки прохололи з першого жаху, побачили вухату голову свого вірного віслюка. Змагаючись із хвилями-бурунами, вибивався він над воду і пробував добитися до своїх господарів. Але рвучі хвилі били в нього, несли все далі, далі. Він то потопав, то знов показувався. Довго та далеко несла його річка. Та все-таки зносила ближче до берега, де стояла Свята Родина. Вкінці добився, виліз на берег. Аж сплеснули з радости Йосиф та Марія. А він підбіг до них, струшуючи з себе воду, обтер об них голову, а опісля почав лизати простягнені до нього рученята Ісусика, що Його Марія держала на руках.

Три тижні мандрувала Свята Родина. Бувало так, що ослик падав з виснаженням, мов мертвий. З жалем дивилися Йосиф та Марія на бідну втомлену тварину. Підшукували для неї смачної трави, холодної води, змивали покалічені ноги. Але вже ранком, по нічнім відпочинку, зривався віслюк бадьорий і дріботав далі, несучи дорогий тягар.

Врешті прибули до Єгипту. Скінчились труди. Марія-Мати взяла годувати Ісусика, а Йосиф знімав з осла клунки. Зняв і…

— Що це? — здивувався. — Маріє, — закликав, — ходи, глянь у нашого ослика на хребті хрест.

Здивовані, приглядалися знамені хреста, що видніло на хребті віслюка. Від шиї здовж хребта і поперек крижів коло передніх лопаток зчорніла смуга шерсті, творячи в той спосіб знам’я хреста.

Це в нагороду за тяжку та вірну службу Ісусикові відзначив Господь ослика хрестом, ніби лицарським орденом.

З тої пори ослики цієї породи носять це знам’я. А люди звуть їх теж христоносцями.

Зозуля

Вечоріло. Серед безкрайої пустелі воліклася важко втомлена Свята Родина, що втікала перед лютим Іродом до Єгипту. Прямувала до громадки дерев, що, ніби острів серед океану, зеленіли серед пісків.

Ще перед заходом сонця бажали добитися до цього затишного місця. Бажали відпочити по тяжкій дорозі серед спеки. Найбільше журилися Немовлятком. Воно змарніло, личко запалося, а оченята гляділи втомлено.

Добилися. З полегшою зітхнули. Ісусик начеб зчудований дивився на високі дерева, на зелені кущі, прислухувався тихому дзюрчанню джерела. Від якогось часу мучила його безсонність. Засинав аж над ранком, як починало світати, і спав недовго. Марія-Мати, в якої серце боліло від муки Дитини, теж цілими ночами не спала. Страждала, як ніколи.

— Треба тут опочити хоч два, три дні, — заговорив Йосиф, знімаючи з віслюка клунки. — І ти, Маріє, і Дитина такі виснажені, що далі йти годі. Може, тут серед дерев, де провіває холодний легіт, Мале заспокоїться, може, минеться Його безсонність.

Примістилися серед кущів, під високою пальмою. Марія уложила Ісусика, надіючись, що Цей засне. Але Він і далі не засинав. Непорушно сиділа Пречиста біля Нього, молилась, щоб Господь зіслав Йому сон.

Вкінці заснув Ісусик. Заснув, але знову аж над ранком. Дніло. Кругом було тихо, тихо. Навіть пташки, які вітають все ранок своїм щебетом, мовчали. Мовчали, бо побачили, що спить якесь неземне Дитятко з золотим сяйвом довкола кучерявої голівки. Мовчали, щоб не збудити Його. Одне одному давало тихим цвіріньканням знати, щоб не співали.

Та нараз залунало, майже над самою голівкою Дитяти, голосне «ку-ку, ку-ку». Від гомону прокинулась Божа Мати. Вона з перевтоми теж задрімала. Прокинулась і аж охнула. Стривожилася, бо ж гомін зозулиного «ку-ку» може збудити Її бідну Дитину. Глянула на Неї. Так, Воно вже не спало. Здивованими оченятами гляділо в той бік, відкіля йшов гомін. А зозуля не вгавала. «Ку-ку, ку-ку», — голосила на все горло. Аж заплакала Богомати. З тихим докором звернулася до зозулі:

— Пташино люба, покинь кувати. Моя Дитина хвора. Пожалій Її.

Старенький Йосиф почав відганяти вперту птицю. Та вона злетіла на другий кущ і відти далі голосила своє «ку-ку, ку-ку». Пташки, що скакали по гілках, кинулися до неї і стали їй начеб щось роз’яснювати, але без успіху. Вкінці відлетіла. Але що ж, коли Ісусик вже не спав і не було надії, щоб скоро заснув.

Ніжний легіт, тінь дерев та свіжість, що йшла від потічка, зробили своє. Десь коло полудня Ісусик заснув. Заснув міцним, здоровим сном. Але з полудня, начеб навмисне, злетіла зозуля і знов збудила Його своїм «ку-ку». Марія пригорнула Дитя до себе, немовби хотіла захистити перед нестерпним криком птиці, і зі сльозами в очах промовила до зозулі:

— Чи ж не знаєш, не розумієш, пташино, як дуже болить серце матері, коли її дитинка страждає?

Підійшов до зозулі й дрозд, що з іншими пташками сидів на кущі, і став їй дорікати:

— Не бачиш, погана, що тут Дитя спить і то хворе Дитя? Йому треба б відпочити, покріпитися сном, а ти вже другий день знімаєшся саме над Його голівку і кричиш своє «ку-ку». Де в тебе серце? Господь покарає тебе за цю безсердечність.

Але зозуля,