Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко
Головна проблема з пророцтвами, як відомо, полягає в тім, що по-справжньому уяснити собі їхній смисл можна тільки по тому, як вони справдяться. Нині, через 110 років, сумніватися не доводиться — Лесин сон був таки «віщим»: ціла її творчість стала, без перебільшення, великою культурною драмою, граною впродовж майже всього наступного століття при воістину «гучній тиші» (un silence sonore) порожнього залу.
І так само «кассандричного» звучання набувають тепер і останні її рядки, продиктовані на смертній постелі в липневому Кутаїсі 1913 p., — моління дітей до сонця над закопаними в пісок древніми манускриптами — «єретицькими», «поганськими»… Діти ще безіменні, голоси їхні в чернетці ще нерозрізняльні, це один голос — авторчин, це її «єретицька» молитва — української лицареси Святого Духа, вірної жриці того гнаного й репресованого жіночого божества, що під натиском єресей все ж увійшло в західнохристиянський канон під іменем, симетричним Божому, — Notre Dame, «Наша Пані»:
«Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайде ті скарби — і дізнається великої мудрости: „Геліосе! Врятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!“»
Це не «заповіт у нікуди», не «крик у порожнечу», як може видатися на «простий» монтаньярський розсуд. Це — «замовляння похованого», добре знаний і з українського фольклору ритуал з а п е ч а т у в а н н я с к а р б у (щоб не дістався негідних рук) — «замикання» його: сонцем і пустинею.
І наш шлях через пустиню тільки-тільки розпочався.
Епілог
«От і добре, — сказала вона тоді, — значить, і я свій обов'язок виповнила».
Леся Українка — К. Квітці, за його спогадами
У цій книжці я свідомо послуговувалася виключно о п у б л і к о в а н и м и матеріалами, — такими, до яких, теоретично беручи, міг би вдатися кожен інтеліґентний читач. Я не шукала за сенсаціями (навмисно не вносила в текст нічого, що знане мені з живих уст і в «писаному та дрюкованому» вигляді не існує!), не сиділа по архівах і не зверталася до бібліографічних раритетів (окрім хіба тих, якими завдячую своїй родині, що, попри всі тарапати XX ст., все ж потрапила лишити мені в спадок хоч і катастрофічно «проріджену», але, як на наші нинішні стандарти, не найгіршу домашню бібліотеку[928]). Мені не залежало на жодних закритих для широкої публіки джерелах.
Все, чого я хотіла, — це по-справжньому уважно п р о ч и т а т и, для тої частини української аудиторії, яка ще не втратила культури читання, на позір загальноприступні тексти одної з найвидатніших європейських письменниць XX ст., котрій випало бути українкою, а тому в посмерті не дочекатися від нащадків, за ціле століття, навіть повного зібрання творів із кваліфікованими коментарями. Не кажучи вже про більше, те, чого єдино й взискує письменник, за життя й по смерті, — розуміння.
Те, що за прочитаною Лесею Українкою відкривається «якась невідома культура», багато хто, як я тут не раз писала, здогадувався й до мене, а для покоління моїх батьків це була ще річ настільки самозрозуміла, — розчинена, як кисень у повітрі, в інтелектуальній атмосфері київських 1960-х, — що навіть не потребувала спеціальних пояснень (пояснення було єдине й вельми лаконічне: «Винищили інтеліґенцію!»). Гадаю, власне завдяки цій атмосфері «Лесин ювілей» 1971-го став культурною подією загальнонаціонального масштабу — на моїй пам'яті останньою такою в Україні. До Театру ім. Франка, де «франківці» давали «Кассандру», львів'яни — «Блакитну троянду» й «Камінного господаря», дніпропетровці — «У пущі» (і все це транслювалося по радіо й ТБ!), черга з благаннями «зайвого квиточка» вишиковувалася знизу, від Хрещатика, вздовж цілої тодішньої вул. Карла Маркса, нинішньої Городецького. Вистави закінчувалися оваціями, під час яких у залі кричали «Слава!» — як у 1918-му під час військового параду на Софійському майдані. Так що про «невідому культуру» мені пощастило взнати не лише з книжок (і таки справді пощастило, бо якби я народилася на кілька років пізніше, то нічого цього вже б не запам'ятала, та й просто б не повірила, що таке могло бути в Києві 1971-го!), — «мелодія і барва» тої культури, вже не стільки власне лицарство, скільки жагуча, інтонаційно злита з Лесиним карбованим білим віршем туга за лицарством, вбилися в мою десятилітню уяву назавжди. Тут я тільки спробувала розгорнути те, що для моїх попередників було здогадом, — радше відчуттям, ніж ясним баченням затраченої культурної альтернативи, — в історичну картину, зіткану з конкретних фактів, імен і цитат, і таким чином дати здогадові нове життя — вже у вигляді концепції.
І ще одне: я цілком свідома, що в мене були для цього ті можливості (чи маю назвати їх привілеями?), яких у моїх попередників, з огляду на обставини української історії XX ст., ніколи не бувало. А така свідомість зобов'язує.
Далі — то вже справа фахівців: істориків, релігієзнавців, літературознавців, яким і належиться піднімати з архівів на світло дня нашу «затоплену Атлантиду».
Втім, один архів я таки відвідала, влітку 2004-го, — відділ газетних фондів бібліотеки Віденського університету. Мені муляла незагоджена цікавість — які саме «дописі» (відомо, що була принаймні одна «статейка»[929]!) писала Леся Українка для віденського тижневика «Die Zeit», у 1894—1904 pp. найпопулярнішого друкованого органу австрійської (і не тільки!) інтеліґенції, — там друкувалися Рільке й Томас Манн, Іван Франко і Стефан Цвайг, Ремі де Ґурмон і Ґрація Деледда, і Лесю Українку редакція теж запросила до співробітництва [див.: 11, 367]. Одначе, на моє розчарування, нічого за підписом Лесі Українки, ані Лариси Косач на фотоплівках не виявилося, — чимало матеріалів «Die Zeit» містила під псевдонімами: К., Observator… Піди вгадай, за якою з цих масок може ховатися Леся Українка, коли не знаєш навіть, про що вона писала! Був би на моєму місці, — безпорадно думала
