Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

Отож сумніватись не доводиться — за минуле століття ми дійсно зробилися «плебейською нацією», в усіх смислах цього слова, — українська «масова людина» перемогла. А її «природне обурення всім, чого вона не може зрозуміти», породжує так само «природну» впевненість, що все незрозуміле — то лиш політтехнологічний хід, призначений замаскувати те, що їй єдино зрозуміле, — корисливий інтерес. Саме за цією логікою «викриває» Христа й Українчин Юда: «Все ж він про себе дбав! Бо він збирався / царем голоті всій юдейській стати, / як обдере маючих та дурних, / а їх добром наділить ту голоту. / Він не казав про те виразним словом <…>, — / та згодом я ті заміри збагнув», — тобто, тут ще й привід пишатися власною прозорливістю, мовляв, «мене не обдуриш»[886]! Це вже настільки «наше», що й коментарів не потребує, — можна з місця нанизувати в разок, як намисто, незліченні «ехолалії» як «із літератури» (і зовсім не тільки марксистсько-ленінської!), так і «з життя», — від солженіцинського «Мільйонам наших співвітчизників невмістимо уявити, щоб людиною <…> могло рухати що-небудь, крім зиску»[887] (по-Юдиному, «жадоби і пихи», по-Геленовому — «користи і почести»), і аж до широко дискутованого у вітчизняних медіях (хоча будь-яка дискусія тут так само безглузда, як у Христа з Юдою) непохитного «глибокохамського» переконання, що «на Майдані стояли за гроші».

Час переходити до підсумків. Як бачимо, у міфі Лесі Українки представлено — вже в готовому вигляді — ту «матрицю», на яку взоруватиметься вся «глибокохамська» чуттєвість «масової людини» XX ст. Для красномовнішої ілюстрації я використала тут цитати з В. Леніна — найбільш «багатотиражного», отже, комерційно «найуспішнішого» в тому столітті автора, чий усепроникний вплив на українську ментальність і чуттєвість наразі чомусь ніхто не квапиться вивчати (при тім, що три покоління нашої інтеліґенції поспіль, як-не-як, мусили студіювати його тексти як культові, — невже ж це пройшло для них безслідно?), — однак це зовсім не означає, ніби хамократію можна з легким серцем списати на «комунізм». Комунізм, як і всякий тоталітаризм, — це, повторюю, тільки частковий випадок хамократії, і для ілюстрації незгірше можна було б використати й тексти Ленінового «конкурента», другого за читомістю автора XX ст., — 3. Фройда. Своїм сцієнтифікованим «культом „я“» той виконав для Заходу на свій спосіб не менш серйозну культурно «опрощенську» місію, ніж Ленін — «по цей бік» «залізної завіси»: за точною характеристикою Юнґа, саме Фройд остаточно розвіяв європейські «мрії про шляхетну людину»[888] (sic! — взагалі, той факт, що головними «владарями умів» у XX ст. виявилися два «практики» par excellence — політик і «лікар з нервових хвороб»[889], — уже сам собою чимало про те століття говорить). Різниця між цими двома «духовними вождями» не культурна, а виключно освітня: Ленін «простіший», стилістично ближчий до Юди й Служебки, а Фройд — до Монтаньяра і Гелена. Сцена, в якій Кассандра й Гелен з'ясовують свої позиції щодо існування Абсолюту («К а с с а н д р а:  Невже ніколи ти того не бачиш, / що  б у д е,  неминуче, невблаганне? / Невже тобі не каже в серці голос: „Так буде, так! Так буде, не інакше!“ —  Г е л е н:  По щирості сказавши, — ні, ніколи. —  К а с с а н д р а:  То нам порозумітись дуже тяжко» і т. д.), через яких двадцять років, у 1927—1930 pp., майже дослівно повториться в дискусії 3. Фройда з Р. Ролланом, — коли Роллан-«Кассандра» пробуватиме зауважити Фройдові, що людині можуть бути притаманні не лише біологічні інстинкти, а й метафізичне, «океанічне» «почуття вічности», і з нього-то й бере початок усяка релігія, — а Фройд-«Гелен» відказуватиме без тіні збентеження: «У себе я не знаходжу цього «океанічного» почуття («по щирості сказавши — ні, ніколи»! — О. З.); науковому підходу почуття взагалі створюють невигоди»[890] (sic! — а ось це вже хамство чистої води: коли «незрозуміле» трактується як таке, що заважає), — і подібних прикладів вдумливий читач може, аби хіть, навишукувати на добрячу брошуру. В тім-то й річ, що Українчина «хамська матриця» універсальна, і прив'язувати її до тієї чи тієї ідеології було б грубою помилкою. Насправді, як свідчить увесь повищий аналіз, війна «Гори» з «Жірондою»,  х а м о к р а т і ї  з  д е м о к р а т і є ю  (у первісному «українському» значенні цих слів), — це не що інше, як конкретно-історична, притаманна новітній секулярній добі версія великої релігійної війни — релігії власного «я» проти релігії Абсолюту.

Україна пішла хамократичним шляхом. Від 1920-х pp. «глибокохамська матриця» уже цілком тоталітарно, за допомогою тоталітарної-таки держави, утверджувала себе в нас як культурно  б е з а л ь т е р н а т и в н у,  — простіше сказавши, паношилась як хотіла. Це вже тема для окремої книжки (і не для одної!), але до такої книжки наша гуманітарна думка ще навіть не почала всерйоз збирати матеріалу (знов дається взнаки та сама закономірність: не можна витягти себе з болота за волосся — не можна аналізувати «хамську культуру» зсередини неї самої, як не вийшло це російській думці і в значно ліпших умовах сто років тому!). Навіть Авгієві стайні українського «соціалістичного реалізму» досі стоять запечатані, а скільки-небудь системні спроби їх хоч трохи прочинити (не кажу вже, почистити!) здійснюються, знов-таки, за російськими (так і хочеться сказати лексиконом 20-літньої давнини — «общесоюзними») зразками[891]. Найцінніший, поки що, «спільний знаменник», на якому сходяться «з різних кінців» — з різних поколінь, різних шкіл, різних методологій — порізнені часткові спостереження над українською культурною катастрофою XX ст., можна підсумувати сказаними ще 1953 р. словами Ю. Шевельова — сказаними про літературу, але справедливими й щодо культури в цілому: «Сталося величезне  р о з і н т е л і ґ е н ч е н н я  української літератури, її повернено в часи Панаса Мирного або Нечуя-Левицького, викреслено не тільки етап двадцятих років, але і етап Лесі Українки й Коцюбинського. Офіційне радянське народництво сперлося на питомі українській духовості рецидиви власного народництва, і вони завернули літературу на 70 років назад»[892] (тобто в 1860-ті — поч. 1870-х — у добу російського народництва й Валуєвського циркуляру).

Цей діагноз — наш  к у л ь т у р н и й  «в і д к а т  н а з а д»  п о  і с т о р и ч н і й  ш к а л і  на рівень 1860-х pp., — було, повторюю, багато разів потверджено емпіричним шляхом, на різному матеріалі. Якби зібрати всі ці спостереження під одною обкладинкою, — почавши від обуреного листа 73-літньої Ірини Стешенко, котра так точно була впізнала у фільмі Мащенка—Драча 1971 р. естетику сто літ перед тим розбудовуваного її рідним дідом «театру корифеїв»[893] (а після розгрому «Березоля» саме «театр корифеїв» і було в нас законсервовано на добрих піввіку