Зона покриття - Стівен Кінг

— Навіщо їм мова? — спитав Клай. — Вони ж телепати.

— Але й досі думають переважно словами, — нагадав Том. — Принаймні поки що. Хай там як, вони справді збираються нас стратити, Клаю. Так вважають Джордан і Ден, і я теж.

— І я, — похмурим голосом тихо додала Деніз, погладжуючи живіт.

— Латина — більш ніж просто лінгва-франка. Це мова правосуддя, і ми вже бачили її в дії.

Канонір і Гарольд. Так. Клай кивнув.

— У Джордана є інша ідея, — сказав Том. — Гадаю, тобі треба це почути, Клаю. Про всяк випадок. Розкажи, Джордане.

Джордан похитав головою.

— Не можу.

Том і Ден Гартвік перезирнулися.

— Ну тоді хтось із вас нехай мені розкаже, — нетерпеливився Клай. — Ну ж бо!

Врешті-решт погодився Джордан.

— Вони телепати, тому знають, хто для нас найдорожчий у світі. Клай намагався збагнути, що такого страшного в цих словах, і ніяк не міг.

— Ну?

— У мене є брат у Провіденс, — сказав Том. — Якщо він один із них, то стане моїм катом. Звісно, якщо Джордан має рацію.

— Моя сестра, — сказав Ден Гартвік.

— Наглядач мого поверху. — Джордан пополотнів. — Той, у якого був телефон «Нокіа» з мегапіксельною камерою, що завантажувала і показувала відеокліпи.

— Мій чоловік, — сказала Деніз і розридалася. — Якщо він не помер. Я молю Бога, щоб він був мертвий.

Якусь мить Клай не брав до тями. А потім подумав: «Джон?Мій Джонні?» Побачив Лахмітника, що тримає руку над його головою, почув, як він присуджує вирок: «Ось чоловік — божевільний». І бачив сина, який наближається до нього в бейсболці дитячої ліги, повернутої козирком назад, і улюбленій футболці «Ред Сокс» з ім'ям, прізвищем і номером Тіма Вейкфілда. Джонні, такий маленький, на виду в мільйонів, що дивляться цю передачу завдяки дивовижній кабельній мережі, створеній телепатією зграї.

Крихітка Джонні посміхається. У руках нічого немає.

Озброєний тільки власними зубами.

3

Мовчанку порушив Рей, хоча його з ними й не було.

— Ох, Господи, — донеслося з якогось віддаленого місця за похідною стежкою. — Чорт. — А тоді: — Агов, Клаю!

— Що там таке? — відгукнувся Клай.

— Ти ж у цих місцях все життя провів, правда? — Голос Рея звучав зовсім не так, як у щасливого туриста. Клай подивився на інших, але їхні погляди, крім подиву, не виражали нічого. Джордан знизав плечима і розвів руки, на якусь мить, що краяла серце, перетворившись із жертви «телефонної війни» на хлопчака майже підліткового віку.

— Ну... У центрі штату, але так. — Клай підвівся. — А в чому проблема?

— Тобто ти знаєш, які на вигляд отруйний плющ і отруйний дуб? Деніз страшенно розвеселилася й затулила рота обома руками.

— Так, — підтвердив Клай. Йому самому важко було втриматися від посмішки. Авжеж, він добре знав ці рослини, сам сотні разів попереджав про них Джонні та його ватагу.

— Тоді йди сюди і поглянь, — попросив Рей. — Тільки приходь сам. — І майже не роблячи паузи, додав: — Деніз, я і без телепатії добре знаю, що ти смієшся. Поводь себе стриманіше, дівчино.

Клай залишив за спиною місце для пікніка і, проминувши щит із написом «ІДУЧИ В ПОХІД, НЕ ЗАБУДЬТЕ КАРТУ!», пішов уздовж мальовничого струмка. Осінній ліс дихав красою. Спектр багряних тонів змішувався зі стійкою, вічною зеленню ялин, і Клаю вже не вперше в його житті спало на думку — якщо чоловіки й жінки заборгували Господу Богу смерть, то повертати борг можна було б і в інші пори року, гірші за цю.

Він очікував побачити Рея із розстебнутими або спущеними додолу штаньми, але той стояв на килимі хвої, і помітно було, що штанів не знімав. А навкруги не росло жодного куща, жодного натяку на отруйний плющ. Його обличчя було смертельно блідим. Так пополотніла Аліса, коли вибігла у вітальню Нікерсонів, бо її знудило. Тільки в очах ще залишалася іскра життя. Вони палахкотіли.

— Іди сюди, — пошепки покликав він, наче злочинець іншого злочинця на подвір'ї в'язниці. Струмок дзюркотів так сильно, що Клай ледве чув слова. — Швидко. У нас мало часу.

— Рею, що, чорт забирай...

— Просто слухай. Ден і твій приятель Том, вони надто розумні. Джорді теж. Іноді думки заважають. Деніз — краща кандидатура, але вона вагітна. Вагітній жінці довіряти не можна. Залишаєшся тільки ти, пан художник. Мені це не надто до вподоби, бо ти досі думаєш про свого сина, але твій малий пропав. У глибині душі ти це знаєш. Твій син загинув.

— Хлопці, у вас там все добре? — гукнула Деніз, і Клай, хоч який був спантеличений, вловив у її голосі сміх.

— Рею, я не знаю, про що...

— Не знаєш, і хай так і буде. Просто слухай. Те, чого хоче той недоумок у червоній «кенгурушці», не станеться, якщо ви цього не допустите. Ось і все, що тобі необхідно знати.

Рей засунув руку в кишеню своїх полотняних штанів і дістав мобільний телефон та клаптик паперу. Телефон був сірим від бруду, що вкривав його щільним шаром, наче ним з дня купівлі користувалися на будівельному майданчику.

— Поклади це в кишеню. Коли прийде час, подзвони за номером, записаним на тому клапті. Ти відчуєш, коли цей час настане. Мені залишається тільки сподіватися, що ти зрозумієш.

Клай узяв телефон. Вибору він не мав, хіба що впустити мобільний на землю. Клаптик паперу вислизнув з його пальців.

— Підніми його! — несамовито прошепотів Рей.

Клай нахилився і підняв папірець. На ньому було надряпано десять цифр, із них перші три означали телефонний код штату Мен.

— Рею, вони читають думки! Якщо у мене це буде... Рот Рея скривився у жахливій пародії на усмішку.

— Так! — так само пошепки тріумфував він. — Вони зазирнуть тобі у голову і що побачать? Що ти думаєш про довбаний мобільний телефон, от що! А про що ще всі думають з першого жовтня? Ті з нас, хто ще в змозі думати?

Клай дивився на брудний побитий мобільник. Корпус був заклеєний двома наліпками. На верхній Клай прочитав напис: ПАН ФОҐАРТІ. На нижній — ВЛАСНІСТЬ ҐЕРЛЕЙВІЛЬСЬКОЇ КАМЕНОЛОМНІ. НЕ ЗНІМАТИ.

— Негайно поклади це у свою довбану кишеню!

Він послухався не тому,