Місце для дракона - Юрій Павлович Винничук

і світ викладаєш отими словами,

в якому ніколи не мав навіть мами.

А світ цей жорстокий такий і шалений —

суть черви во чревію і гризь щоденна.

Мовчи і надійся, що смерть коли-небудь,

твій слід загубивши, пройде попри тебе.

Даремні надії — умийся сльозою! —

меча вже занесено над головою.

Набридло усім тої днини чекати,

коли ти посічений будеш конати.

Ніхто над тобою тоді не заплаче…

Умреш, проклинаючи долю собачу.

Коли дим густий моїх слів спопелілих,

ілюзій розтрачених, марень зотлілих

у душу сумну почина проникати,

чи можу я квітами, доле, співати?

— Ось маєте! І це не єретик? — князь потрусив у повітрі рукописом. — Це, я вам скажу, більше ніж єретизм! Він називає наш світ жорстоким, а во чревію нашого світу суть черви і гризь щоденна! Га? Чи це не мене часом і не моїх лицарів має він на увазі? Черви! Що ви на це? У нього, виявляється, ще були якісь ілюзії та марення. Щодо чого? Як мене круг пальця обвести?.. А «квітами співати»? Це вже чорт батька й зна що! Дракон співає квітами?! Дракон знає тільки одну пісню: вогонь, кров і руїна! Ось ваша пісня!.. Де це ви тільки подібних ідей набралися? Га?! Не дозволю!.. І де — на люботинській землі! Ну чому це чудо не явилося у туманному Альбіоні? Чому не десь на Сінайських горах, а в нас, у нашому богу душу винному Люботині?.. За що мені така кара, господи?! І чим я тебе прогнівив? І постив, і сповідався, а в нагороду — явлєніє пресвятого Григорія, в миру — дракона!

Князь вихилив рештки вина і остаточно розкис. Пустельник зі смутком дивився на порожню пляшку, відчуваючи, що розсмакувати як слід це вино йому так і не довелось. Але князь його журбу розвіяв одним рухом — з-за пазухи з’явилася ще одна плесканочка.

— Давай, старий, вріжемо з горя. Таки справді — гризь щоденна. А во чревію суть черви. Черви! Істинно глаголено. З цього Грицька, я тобі, старий, скажу, ще б люди були.

— Він талант, — погодився пустельник. — Справжній християнин.

— Ну, ти не той… — надувся князь. — Дракон-християнин! Ти такими словами не розкидайся. Сказано в писанії: «І пошлю на вас змія». А цей, з дозволу сказати, змій, — князь поплескав дракона по лапі, — викинув такий фортель!.. Слухай, скільки тобі, кажеш, літ?

— Вже вісім, — відповів дракон.

— Пити можна. Дай йому, старий. Хай дзьобне, їдять його мухи.

Дракон узяв пляшку, покрутив, понюхав і обережно перехилив.

— Ну-ну, ти не захоплюйся! — заметушився князь. — Такому, як ти, й діжки мало.

— Смачно, — облизався дракон.

— Ну от, посмакувало. Це мені кум з Волощини привіз… Ти от віршики тут пописуєш, книжечки почитуєш, а я мушу головою в стіни гупати. Гризь щоденна! У мене донька — курріпочка! Скоро двадцять стукне. А вона ще діва. Ти знаєш, що це таке? Куди тобі! Сказано — дракон. А я батько, я мучуся, переживаю. Одна в мене дитина… Ти от заліз у свою печеру та й у вус не дмеш. А лицарі глузують. Тут же понаїхало хто й зна звідки! У них же дракони не те що ти. Порядні… Вилізли, пережерли сотню-другу народу, потоптали села, ниви — все, як повинно бути. А ти… лінюх… ну, хіба ж так можна?

Дракон ликнув з пляшки і задоволено ремигнув.

— Не давайте йому більше, — сказав пустельник. — Ще бешкетувати почне.

— О! Та я тільки того й хочу! Хай бешкетує! Хай усе рознесе! Ну, Грицю! Давай!.. Е-ех, слабак!.. А хочеш, я тобі доньку свою привезу? Хай у тебе в печері сидить, а я всім оголошу, що ти її вкрав. От тоді закопошаться всі, як мурахи. Як у старі часи. Я вже не прошу, аби ти сам її викрадав, ні… Хай би сиділа собі десь у кутку й вишивала. Не бійся, вона дуже спокійна…

— Е-е, та він ще жінок не бачив. Чого йому боятися?

— От бачите! Як ви його вчили? — підвищив голос князь. — Біблію та Євангеліє він бачив, а жінок — ні! А може, якби побачив, то й розохотився! Може б, травичку свою закинув! Та якусь пухкеньку молодичку — га? Хе-хе-хе! — хрум! хрум! хрум!.. Ти ж повинен щось таке утнути. Бо як же з тобою битися? Думаєш, лицарі такі дурні? Вони одразу помітили, що з тобою щось не гаразд… Я б тобі під печеру й кісток понавозив, різних там черепів. А то в тебе як у білки в дуплі. Де ж таке видано?

— Не буду я ні з ким битися. Не хочу.

— От ти далі своєї. Горенько моє! А мені що — в петлю?

— Чому в петлю?

— Ну як? Тільки в петлю. Куди ж іще? Так мене зганьбити! Та що мене? Ціле князівство зганьбив. Люботин віднині у всіх на язиці буде… «Люботин? А-а, це там, де дракони як зайці?» Я собі уявляю, що мене чекає. А мою доньку? Їй уже двадцять скоро. Вона уже купу дітей повинна мати. А діва. Тобі цього не зрозуміти.

— А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не потикатиму.

— Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, гевала, ночей не сплю, вже третій день п’ю. Так і зіп’юсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що — патріотичні почуття притуплені?

— Та ні… але я ще такий молодий… не нажився ще…

— Шкода. Але що робити?

Князеве обличчя поволі набирало бурякового кольору. Пустельник теж нівроку захмелів і дивився вже зовсім посоловілими очима. Дракон тим часом вихилив пляшку до дна. Князь почав сміятися й плескати себе по боках, і той сміх передався його сусідам — спочатку зареготав пустельник, а тоді й дракон прогримів таким оглушливим сміхом, що луна покотилася далеко по горах.

— Оце так! — похвалив князь. — Ану ще, братку, зареви, га? Ну що тобі? Зареви, щоб аж…

І він почав штурхати змія під бік. Трохи покомизившись, дракон урешті здався і, задерши високо голову, заревів:

— ГХАААГХРРР!!!

Пустельник і князь попадали на землю, затуливши долонями вуха! Каміння покотилося з гір, а на сонце враз наповзла чорна хмара, і спохмурніло довкола, мов перед грозою. Дракон опустив голову на лапи й винувато подивився на гостей. Обоє трусили головами й ляскали себе по вухах.

— Фу-у, аж