Обіцяна - Леля Карпатська

Ляна глянула на своє відображення у дзеркало. Такою вона ще ніколи себе не бачила. Темне кучеряве волосся контрастувало з білою домотканою сорочкою. Тінява під очима, світла шкіра та шрам на щоці робили її схожою на потопельницю. Влаславу сподобається.

— Де він взяв її? — з подивом запитала Дарина, роздивляючись вишивку на сорочці.

Витончене сплетіння гіллястих візерунків ніби оживало, відбиваючись сріблом від сонячних променів. Рукави були довгі, розширені біля зап’ясть, а поділ, оздоблений мереживом, сягав підлоги.

Ляна розглядала браслети, відчуваючи, як холод металу огортає її, мов пута. Намисто з гранатів — важке, темно-червоне, нагадувало застиглі краплі крові. Серед них мерехтіли невеликі пластини з міді, прикрашені тонким гравіюванням — старовинні знаки, які здавалися Ляні знайомими та якимось рідними.

Але найбільше її вразив вінок. Сплетений із сухого колосся, він мав вплетені темно-червоні стрічки, що спадали на плечі довгими хвилями. Поміж колосками виблискували тонкі бронзові підвіски у вигляді півмісяців — такі носили жінки ще в давнину, вірячи, що вони відганяють злих духів. Та чи віджене цей вінок те, що насувається? Ляна не була певна. Він здавався красивою пасткою, частиною ритуалу, в якому вона не хотіла брати участь.

Дарина пішла, залишивши її на самоті. Ляна нервово ходила по хаті, тисячу разів прокручуючи в голові можливі сценарії вечора. Десь далеко, у хащах, кричала зозуля. Раз, два, три… Вона збилася з ліку. Враз дівчина зупинилася, відчувши сильний запах воску та ладану у кімнаті, хоча свічок вона не запалювала. Дзеркало потемніло і її власне відображення здалося їй ніби у тумані.

Тривогу розітнув звук мотору. Приїхав. Ляна не змушувала чекати. Вона зустріла Власлава на порозі будинку.

— Готова?

— Так.