Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

(безжальний світ завжди знайде спосіб помститися)

— У снах з’явилися люди. — Дівчина голосно ковтнула слину. — Ну, не зовсім люди. Якісь істоти. Схожі на близьких мені людей, але з очима, немовби вмоченими в нафту. І в кожному сні вони переслідують мене.

— Як довго це триває?

Рута подумки порахувала.

— Уже п’ять ночей. Але я не всі ночі спала.

— О-ох, — видихнула Анна.

Серцебиття посилилося так, що відлунювало на шкірі вилиць, зубах і навіть на кінчику язика.

— Що? — насторожилася Рута.

— Я довго вагалася, чи кликати тебе на цю зустріч, — заговорила Анна. — На похороні Якова я стояла й бачила тільки тебе. Я вже вирішила, що поверну його. Просто не могла інакше. Яків був хорошим чоловіком. — Вона сіпнулася, злякавшись власних слів. — Він є хорошим чоловіком. Він ідеальний. Ми стільки пережили разом, і я не змирилася б із такою безглуздою смертю. Я виявилася цілком неготовою відпустити його, я… — голос був такий, наче Анна плаче, проте очі залишалися сухими. — Тож я дивилася на тебе й міркувала, чи ти пам’ятатимеш його смерть. Я вже знала, що ти здатна змінювати минуле, і намагалася збагнути, чи тобі відомо, що породжені у твоїх сновидіннях зміни стають реальністю. Я силкувалася придумати, як діятиму, коли за кілька днів або тижнів ти зустрінеш мого чоловіка на вулиці, живого й неушкодженого, і згадаєш, як бачила його у труні.

У Рути від почутого на шкірі виступили пухирці. Анна відвела погляд і втупилась у вимкнений телевізор за спиною дівчини.

— Учора, коли Яків схвильовано переповідав мені, що трапилося перед «Златою Плазою», я попервах злякалася та вирішила не втручатися. Я приблизно уявляла, як ти почуваєшся, припускала, що ти вважаєш себе божевільною, і малодушно вирішила, що зачаїтися й удати, ніби нічого не відбувається, — це найліпше з того, що я можу зробити. Лише через кілька годин, заспокоївшись, я усвідомила, що це неправильно. Нечесно. Я мушу застерегти тебе. І це, безперечно, найважливіша причина, чому я тут.

— Застерегти від чого? — У Рути здибилися волосинки на передпліччях.

— Не роби цього.

Дівчина розтулила рота, щоб запитати, чого саме не робити, але так і стулила його, не видавши жодного звуку. Вона чудово розуміла. Вони обоє розуміли.

— Більше ніколи не роби цього, — із притиском повторила Анна. — Скасування вагітності — це серйозно. Обов’язково поїдь кудись. Протягом наступного місяця намагайся якомога менше спати, заводь будильник що дві години, тікай від них уві сні, а потім, коли темрява відступить, а істоти не з’являтимуться в снах, забудь про те, що накоїла. І більше ніколи — ніколи! — так не роби.

Рута подумала про матір, про Інді. Згадала Іллю Ісаєва.

— Але якщо я…

— Ні! — несподівано запекло вигукнула жінка. — Благаю тебе: не треба! Не грайся з вогнем! Це небезпечно!

— Звідки ви знаєте?

Аннині очі стали неживі.

— Облиш минуле, — владно наполягала вона. — Ніякі жертви не виправлять того, що вже сталося. Ти повинна навчитися жити, пам’ятаючи минуле, але не змінюючи його. Ти маєш навчитися жити з помилками — не відпускати їх, не шукати ефемерного полегшення, просто жити далі, давши спокій тому, що відбулося. — Жінка помовчала. — Нікому не буде діла до всього, що ти назмінювала, якщо не буде тебе.

— АЛЕ ЧОМУ?! — скрикнула Рута. Відлуння власного голосу вдарило її, дівчина втягнула шию між пліч і заговорила тихше, проте так само гаряче: — Ви ж робили те саме! Ви щойно розповіли мені, як одним махом обнулили аж два роки свого життя! І ви… ви повернули Якова Демидовича! Чому мені не можна?!

Анна засміялася сміхом людини, яку життя вже нічим не здивує.

— Послухай: людей, які під час сну прослизають між волокнами реальності, немало. Твоя унікальність у тому, що ти — одна з небагатьох, хто пам’ятає це. Тобто ти прослизаєш усвідомлено. Проблема в тому, що внаслідок таких твоїх дій у текстурі реальності утворюються парадоксальні вузли. Ти сама це збагнула, бо продукуєш ситуації, які суперечать логіці Всесвіту. Тому Всесвіт намагається тебе позбутися. Ти наче вірус, який ламає усталений порядок речей, а істоти, що переслідують тебе вві сні, — це агенти імунної системи Всесвіту. Якщо зумовлені тобою зміни незначні — скажімо, переписана контрольна, — наслідків не буде. Якщо ж ти змінила щось справді важливе, істоти не відчепляться і переслідуватимуть, і силкуватимуться знищити тебе, бо ти для них — лише груба помилка у структурі реальності.

Рута не зводила з неї погляду. Анна не зупинялася:

— Так, вісім років тому я повернулася до Якова, для цього скасувавши зовсім несуттєву деталь: я просто не подала документи до ординатури. І після цього почалося справжнє божевілля. Я не спала тижнями, а закунявши на мить, мусила втікати від потвор із маслянистими очима, що лізли до мене з усіх кутків. Я сказала Якову, що мене гнітить Київ, і ми перебралися до Рівного. Він улаштувалися на роботу в дванадцяту школу, я пішла на другу вищу в РДГУ й стала вчителем біології (працювати лікарем не хотіла). За кілька днів, мабуть, десь за тиждень, істоти дісталися Рівного. Я засинала, опинялась у зруйнованому Рівному й відчувала, як вони нишпорять, шукаючи мене. Істот було менше, ніж у Києві, і вони видавалися не такими ошалілими, та однаково дошкуляли й однієї ночі ледь не загнали мене в пастку. Після того я переконала Якова, що нам слід вирушити в подорож. Я ненавиджу автостоп, однак упродовж двох наступних місяців, аж до початку навчального року, ми вешталися Європою, начеб якісь волоцюги. Ночували в найдешевших хостелах, іноді в наметах при дорозі. Я тоді споживала більше кави й цигарок, аніж кисню, і зрештою ті потвори зникли. — Анна кахикнула. — Зрідка вони навідуються — здебільшого коли ночую в Києві, — але досі мені вдавалось уникати їх. Припускаю, що саме переїзд відіграв вирішальну роль: я вирвалась із середовища тих, на чиєму житті позначилися заподіяні мною зміни. Поволі здійняті брижі вляглися. Всесвіт угамувався та більше не вистежує мене ночами. Принаймні не так агресивно.

— Але ж Яків… — пошепки витиснула Рута.

Анна повільно покивала. Так, повернення Якова — це не скасування вступу до ординатури.

— Я вже пояснила: я не могла інакше. І добре знала, на що зважуюся. Я дочекалася кінця навчального року, перемістилася вві сні в той жахливий день і пішла на прогулянку з Данте замість Якова. — Жінка взялася до крові скушувати нижню губу. — Я підготувалася. Все продумала. Упродовж першого тижня не спала взагалі. Лише раз випадково задрімала, після чого десятки істот, і ти серед них, мерщій накинулися на мене. Темрява