Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

– В шию!

Судячи з виразу його обличчя, особливої проблеми в цьому він не бачив.

– Туди, де вени! Своїми зубами! Це тобі не голки нічних, а справжні зуби, і крововтрата була б величезною. Може, ти забув, але люди від такого зазвичай помирають! – я зірвалася на крик.

– Люди? – задумливо промовив не-людь. – О, люди… Але він же…

– Уб’ю!

Всупереч моїм побоюванням, бійка не повторилася. Лан, немислимо викрутившись, опинився позаду гартонця. Кілька невловимих рухів – і він, ледь не торкаючись губами шиї Гента, прошепотів:

– Випустив пару – і досить, інакше я можу тебе покусати, і тоді ти помреш, правда? Ми ж не хочемо, щоб лялечка думала інакше, чи не так? Тому ми поводитимемося пристойно, не кидатимемося з криком: «Як ти міг розповісти?!» і чітко пояснюватимемо претензії. Домовились? А тепер спокійно обтрушуємось і йдемо на свято, тому що змушувати дівчину чекати – ознака поганого виховання.

Гартонець сіпнувся як від удару. Напевно, тільки зараз зрозумів, що я бачила його поразку. Немислимий удар по самолюбству… Але чому мені не хотілося з нього знущатися?

– Допомогти?

Міцний ельфійський одяг, недарма за нього просять таку ціну, що можна самій у Стариліс вирушати і вирощувати тамтешні сорти льону! Навіть комір не надірвався, та й ґудзики на місці. Гарний, до того ж! Золото і блакить, кольори короля. Як же вони пасували Генту! Просто красунчик, мешканки Мелосу очей не відведуть.

Я глянула на сумне обличчя гартонця і повторила останні фрази вголос. Немов на власні очі побачила, як стрілка на шкалі його самооцінки різко стрибнула вгору. Схоже, я все частіше поводжуся як відьма… говорю те, що люди хочуть почути… Але це ж не брехня!

– А де Арголін? – зненацька озвучив питання, що терзало і мене, Лан. – В його кімнаті порожньо.

Ми перезирнулися.

– Він був у себе. Я розпорядився, щоб мені доповідали про його переміщення, – не надто впевнено промовив Гент. – Та й за ворота його б не випустили. Може, десь ховається? Вдає ображеного? Або намагається змусити нас хвилюватися?

Мені теж спало на думку щось таке. Принц охоче просидів би в запиленій комірчині кілька діб, якби знав, що його шукатимуть як прокляті. Але тут не стара добра Влая, яка звикла носитися зі спадкоємцем імперії як із кришталевою вазою. Ні я, ні гартонець няньками служити не наймалися. Арголін це прекрасно розумів, і з його боку було б нерозумно витрачати час на комбінації, які не дадуть бажаного результату. Нехай Його Високість і славився своїми каверзами, він би не робив їх там, де ніхто не оцінить.

Я почала хвилюватися. Вільне місто – не те місце, де губляться діти. До речі…

– В якому сенсі розпорядився?

– Наказав, – гартонець начебто щиро не розумів, що мене цікавить.

– Кому?!

– Слузі, кому ж іще?

– Якому? Тобто одному з цих… Зі створених?!

– Хіба тут є інші, Рено?

Взагалі прекрасно. Я доклала чимало зусиль, щоб не зірватися і не наговорити гидот, про які пізніше обов’язково пошкодувала б. Хто ж винен, що в Гартоні міркувати не прийнято? Чи мій, так би мовити, чоловік настільки звик до прислуги, що користується нею, не замислюючись?

– Створіння нічних слухаються тільки господарів. Гості теж можуть давати вказівки, – моя злість проявила себе в холодному, неймовірно спокійному тоні, – та проблема в тому, що гості для тутешніх слуг рівнозначні. Якщо Арголін відправив твого спостерігача геть, той підкорився. Наш принц міг піти в будь-якому напрямку. А якщо він зрозумів, що за ним намагаються стежити… Він напевно вліз у таку діру, звідки його доведеться виколупувати кліщами!