Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

- Я? – з подивом перепитав незнайомець. – Анітрохи, Еммо. – він назвав моє ім’я, хоч я ще не встигла представитися. Я тут для того, щоб зустріти тебе, навчити всьому, а ще застерегти та оберігати цей готель та всіх його постояльців від зовнішнього впливу. А все для того, щоб жоден мешканець Гріфреда не постраждав… Це місце – небезпечне для них, чи не так, Тимуру Андрійовичу? – людина в каптурі (я хотіла вірити, що він – людина) глянув на мого супутника, і її очі на секунду блиснули зеленим вогнем.

- Так, – відповів Тимур. – І мені дуже цікаво, що тут відбувається, і куди поділися ті мандрівники, що випадково потрапляють на територію цього готелю. За останній місяць троє туристів пропали безвісти, – Тимур заговорив голосніше та твердіше.

- Але-но, – наш співрозмовник витягнув руку вперед. – Моя вам порада – не лізьте в це. Залишить свої розслідування, вони не принесуть вам нічого доброго, а таємницю зникнення цих необачних та цікавих особистостей ви все одно ніколи не дізнаєтеся. Ця інформація є секретною. Їй займаються особливі люди. Дивно, як вас, Тимуру Андрійовичу, взагалі впустило сюди. Я не бачу на вас мітки чи ви надто вміло її приховуєте? – Колючий погляд фігури в чорному я відчула сповна.

- Не ваша справа, – буркнув Тимур.

- Помиляєтеся, Тимуру Андрійовичу, помиляєтеся, – він поцокав язиком.- Втім, тепер це вже й справді вирішуватиме Армаріс. А тепер, прошу вас, сідайте. Я введу вас у курс справи, – він махнув рукою у бік м'якого куточка.

- Ріде! Зроби нам чай! – кинув він у бік барної стійки. І в той же час там з'явився симпатичний привид, який кивнув у відповідь, щось прошепотів, і тут же, немов з повітря, на стойці з'явилися три горнятка з чаєм, з яких здіймалася пара, піала з кубиками цукру й три вазочки малинового варення. Привид ляснув у долоні, і все це відразу перемістилося на наш столик.

- Чудово, Рід, дякую. Ти вільний.

Примара зникла. А я взяла в руки горнятко, все ще не вірячи, що напій справжній. Але він був гарячим, а аромат чаю дуже приємним – трав'яний з легким відтінком малини.

- Не бійтеся, це не отрута, – промимрив наш новий знайомий. – Що ж, дозвольте представитися – моє ім’я Вестор. Я маг Землі, житель Світу Темряви і, як я вже казав, Хранитель цього готелю, – він зняв каптур, і глянув на нас холодними зеленими очима. Він мав бліде обличчя з гострим носом і маленьким ротом.

Я поперхнулась чаєм.

- Хто? – прокашлявшись перепитала я.

- Маг я, – він поплескав мене по спині. – Що в цьому дивовижного?

- Я думала, їх не існує…

- Хто сказав тобі таку дурницю? – щиро здивувався Вестор і відкинув назад довге чорне волосся, зібране в кінський хвіст.

- Я, як і більшість мешканців Гріфреда, не вірю в магію...

- І дуже навіть дарма, – у голосі Вестора відчувалася образа. – До того ж, спадкоємиці відьми безглуздо заперечувати існування магії та потойбічних сил, хіба ні?

- Я нічого не знаю про відьом у моєму роді, – я схрестила пальці у замок і подивилася на Тимура, який лише плечима знизав. Зрозуміло. Навіть, якщо він що й знає, навряд чи скаже. Я перевела запитальний погляд на Вестора.

Він дивився на мене з докором та нерозумінням.

- Як таке можливо? – спитав він, через кілька нестерпних хвилин мовчання. – Я чітко бачу твою ауру – небесно-блакитна, чиста, як безхмарне небо, вона говорить про те, що ти – маг Вітра.

У твого приятеля аура – сіра, вона властива тим, у кому немає сил і здібностей до магії. Саме тому я не розумію, як він зміг потрапити сюди. Лише мешканці Світу Темряви можуть відвідувати це місце. Або ті, хто пов'язаний із цим світом. – Вестор знову глянув на Тимура. Той-таки не реагував. І це почало напружувати вже й мене.