Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— А Артур?

— Я бачився з ним. Одразу ж, побачивши запис, прийшов до нього. Знаєш, після усього, що сталось між нами усіма... все насправді втратило суть, коли ми побачили, як ти зникла. Я боявся, щоб Артур чогось собі не заподіяв. Він був в жахливому стані, хоча й намагався бути таким... трохи зверхнім і ну... аристократичним, чи що. Як завжди. Та було зрозуміло, що це не так. Він тижнями не виходив з дому. Але потім потроху почав, і я зрозумів, що він отямиться.

Я затулила обличчя долонями. Боже, що ж це таке? Я мертва для них? Я справді мертва для тих, кого так люблю і хто любить мене?

Але ж...

Але ж я — жива.

— Як Маргаритка? — спитала я, втираючи рясні сльози. Почула за ширмою стурбоване перешіптування, але не розрізнила слів.

— Нічого не змінилось. Але її не відключили від апаратів, і я знаю, кому за це дякувати. Якби не ви з Артуром, її б уже не було.

— Але якби не ми, то вона і не була б така.

Тарас похитав головою.

— Якби не я. Себе не звинувачуй.

— Не можу.

— Стожаре? — до ширми з того боку підійшов Тигран.

— Заходь, — мовила я і глибоко вдихнула, щоб відновити спокій.

Шукач увійшов і, побачивши моє заплакане обличчя, кинув неприязний погляд на Тараса. Той відреагував, на щастя, спокійно.

— Чому ти в сльозах? — спитав Тигран.

— Я потім тобі розповім. Гаразд? — я всміхнулась крізь сльози. — Бо ще й собі зараз заплачеш, кому це потрібно.

Друг не розділив мого гумору, а тільки похитав головою. Я витерла сльози рукавом сорочки.

— Воля щось вирішила?

— Так, вона має деякі міркування. Але розповість вже завтра, вранці. Після того вирушимо до Циркути.

— А чому б нам не поговорити сьогодні?

— Бо усім треба приготуватись до подорожі. А тобі — відпочити. І я маю на увазі сон, а не сидіння на стільці. Дарвенхардці почекають. Я впевнений, що їм теж є що обговорити.

Жителі Дикого краю та Стожар уже давно пішли, а я все сиділа на березі ріки і дивилась на ненажерливого велета, що застиг на її дні понад тисячоліття тому. Його темна паща, яка, здавалось, хоче всотати бурхливий потік, дуже красиво символізувала моє життя, яке вже давно поглиналось чимось темним і паскудним. І що найгірше — відбувалось це безупинно. Не було часу навіть на зітхання, не те щоб на вільний подих.

Я заплющила очі. А тоді відчула поряд рух — то вийшов на берег Всевлад. Не треба було дивитись на нього, аби впізнати тихі кроки. Ще один звук — дотику сталі до каміння. Отже, дикуни сказали правду, де залишили нашу зброю. Напарник повернув її.

Напарник?..

Дарвенхардець.

Белат.

Спадкоємець.

Я розплющила очі.

Всевлад стояв трохи попереду, спиною до мене, і дивився на річку. В своєму плащі з хутряним коміром він виглядав велетом. Поряд лежали наші луки та сагайдаки зі стрілами, а ще ножі. Все, що в нас перед тим забрали.

Я підвелась і підійшла до чоловіка. Зупинилась поряд. Він поглянув на мене. І я зробила те, що колись сказав зробити мені Ярий, якщо зустріну подібного: схилила голову в поклоні.

Хоча не зовсім так... Адже дарвенхардці не кланяються нікому, окрім Величних. Та я сама вирішила, що раз Всевлад незабаром ним стане, можна не зволікати. Почуття були розбурханими.

— Поглянь на мене.

Його голос пролунав лагідно. Я підвела очі. Не знала, що сказати. Всередині вирували злість і уражена віра в його слова. Як можна про таке змовчати? Та водночас я почувалась розгубленою.

— Пробач, що не розповів одразу. Треба було зробити це ще чотири роки тому. Більше не кланяйся мені. Ти ніколи мені не корилась, і я не хочу, аби тебе примушувало моє походження.

— Отже, ти — Спадкоємець престолу Метейського краю? — спитала я, нарешті знайшовши хоч якісь слова.

Всевлад кивнув.

— Так.

— І зійдеш на престол швидше, ніж за два роки.

Я поглянула на річку. Захотілося стрибнути в її холодні води з головою.