На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Складалось враження, наче у нього не було інших клопотів. Ось-ось мав відбутися Турнір. Йому доведеться битися перед несамовитим натовпом, і там будуть його друзі і сім’я. Турнір міг зміцнити його репутацію… або згубити її. Йому слід було би лежати безсонними ночами, пітніючи та безкінечно хвилюючись про стійки, тренування та клинки. І все ж у ліжку його займали інші думки.

А ще насувалася війна. Тут, на сонячних вуличках Аґріонта, було легко забути про те, що Енґлію захопили орди скажених варварів. Скоро він вирушить на Північ, щоб вести свою роту в бій. Ось про що точно варто подумати. Хіба війна — не жах? Його могли поранити, пошрамувати, а то й навіть убити. Джезаль спробував уявити криве і перекошене обличчя розписаного велетня Фенріра Страховидла, легіони волаючих дикунів, що вриваються в Аґріонт. Війна, без сумніву, була жахливою справою. Жахливою і небезпечною.

Гм-м…

Арді була родом з Енґлії. А якби, скажімо, вона потрапила до рук північан? Джезаль би, звісно, кинувся на порятунок. Їй не нашкодять. Принаймні, сильно. Хіба тільки трохи порвуть одяг та й по всьому? Вона, безумовно, буде налякана, вдячна. Він, звісно, буде змушений її заспокоювати. Може, вона навіть знепритомніє? Можливо, йому доведеться її нести, і голова Арді уткнеться йому в плече. Можливо, йому доведеться вкласти її в ліжко й роздягти. Мабуть, їхні губи торкнуться, зовсім легенько, вона ледь-ледь розтулить вуста, і тоді…

Джезаль, спотикаючись, ішов по дорозі. Він відчув, як у паху почало приємно набухати. Приємно, але зовсім недоречно для швидкого бігу. Крім того, він майже дістався внутрішнього дворика, а такий стан не годився для фехтування. Джезаль почав нервово озиратись, шукаючи, на що відволіктись, і ледь не попирхнувся. Біля стіни стояв Майор Вест, одягнений для тренування, і спостерігав за ним із надзвичайно похмурим виразом обличчя. На мить Джезаль замислився, чи не міг його друг здогадатися, про що він думав. Джезаль винувато зглитнув слину і відчув, як до обличчя припливає кров. Вест не міг нічого знати. Але він однозначно був чимось невдоволений.

— Лютаре, — буркнув він.

— Весте.

Джезаль задивився на свої черевики. З того часу, як Веста призначили у штаб лорд-маршала Бурра, вони не надто добре ладнали. Джезаль намагався за нього радіти, але його не полишало відчуття, що він був кращим кандидатом. Зрештою, він мав чудову кров, і неважливо, був у нього досвід чи ні. Крім того, у повітрі досі витала тема Арді — те неприємне і безглузде попередження Веста. Всі знали, що Вест першим кинувся крізь пролом під час облоги Ульріока. Всі знали, що в нього важкий, диявольський характер. Це завжди захоплювало Джезаля, поки він не відчув цей характер на собі.

— Варуз чекає, — Вест опустив схрещені на грудях руки і рушив до арки, — і він сьогодні не один.

— Не один?

— Маршал вважає, що тобі пора звикати до глядачів.

Джезаль спохмурнів.

— Дивно, що при теперішніх обставинах, коли попереду війна і тому подібне, когось ще цікавить фехтування.

— Не дивуйся. Бої, фехтування і тому подібні військові заморочки зараз у великій пошані. У кожного тепер є шпага — навіть у тих, хто нею ні разу у житті не користався. Народ охопила справжня лихоманка через той Турнір, повір мені.

Джезаль закліпав, коли вони увійшли на осяяне сонцем подвір’я. Вздовж однієї стіни нашвидкуруч звели тимчасові трибуни, які від краю до краю займали люди — чоловік шістдесят, якщо не більше.

— А ось і він! — вигукнув маршал Варуз.

Серед глядачів пролунали стримані оплески. Джезаль відчув, що посміхається — серед юрби було кілька дуже важливих людей. Він побачив верховного суддю Маровію, який погладжував свою довгу бороду. Недалеко від нього сидів лорд Ішер, який уже почав нудитися. А в першому ряді світився у легкій кольчузі і завзято аплодував сам кронпринц Ладісла. Людям позаду нього доводилось витягувати шию, щоб побачити щось за пером, яке колихалось на його розкішному капелюсі.

Варуз вручив Джезалю клинки, продовжуючи радісно всміхатись.

— Не смій виставити мене дурнем! — прошипів він.

Джезаль нервово закашлявся, розглядаючи ряди нетерплячих глядачів. Його серце завмерло. З юрби виринула беззуба посмішка інквізитора Ґлокти, а за ним… сиділа Арді Вест. Вона мала вираз, який досі не з’являвся у фантазіях Джезаля: на третину похмурий, на третину докірливий і на третину просто знуджений. Він відвернувся, втупившись у стіну навпроти і подумки лаючи себе за боягузтво. Складалось враження, що він уже нікому не міг подивитись прямо в очі.

— Поєдинок напівзагостреними шпагами! — прогримів лорд-маршал. — Змагаємось до трьох уколів!

Вест вже оголив клинки і рухався до кола, яке було окреслене білою крейдою на акуратно викошеній траві. Серце Джезаля гучно гупало у грудях, коли він, гостро відчуваючи на собі погляди юрби, незграбно дістав з піхов власну зброю. Він зайняв своє місце навпроти Веста, ретельно вперши ноги в траву. Вест здійняв свої шпаги, Джезаль зробив те саме. Якусь мить вони непорушно дивились одне на одного.

— Почали! — вигукнув Варуз.

Невдовзі стало зрозуміло, що Вест не збирався піддаватися Джезалю. Він наступав із ще більшим запалом, ніж зазвичай, частуючи його шквалом важких випадів, тож їхні шпаги часто лунко схрещувались. Джезаль відступав, досі хвилюючись від пильних поглядів всіх тих людей, деякі з котрих були до біса важливими, але коли Вест підвів його до краю кола, емоції капітана притупились, а гору взяли рефлекси. Він відскочив, щоб мати місце для маневрів, і почав відбивати випади то лівою, то правою, вивертаючись та витанцьовуючи так, що його було не спіймати.

Люди розчинились, навіть Арді зникла. Шпаги рухались самі по собі — вперед-назад, вгору-вниз. Йому навіть не доводилось на них дивитись. Він звернув свою увагу на очі Веста, спостерігав, як він, намагаючись передбачити його наступні кроки, зиркав то на землю, то на зброю, то на танцюючі ноги Джезаля.

Джезаль заздалегідь відчув, що наближається випад. Вдавши, що кидається в один бік, він повернув у інший, спритно прослизнувши за спину Веста, саме тоді, коли той рвонувся вперед. Після цього йому просто залишалося прикласти ногу до заду супротивника і випхати його за межі кола.

— Укол! — вигукнув маршал Варуз.

Коли майор розпластався на землі, юрбою прокотилась хвиля сміху.

— Укол у сраку! — зареготав кронпринц, весело погойдуючи з боку в бік пером на капелюсі. — Одне очко на користь капітана Лютара!

Тепер, лежачи обличчям у бруді,