Приручити Дикого - Анна Лященко

- Вона може померти? - перелякано питаю я. На відміну від матусі, я люблю свою звірюгу, і наші польоти, і навіть її брикання.

Дарія сумно дивиться на мене, а потім вимовляє з важким зітханням:

- Так, може. І тоді з твого боку жодних проблем для вашої з принцом Істинності більше не буде. І твоя матінка буде задоволена...

Раян

«І навіщо ти мені такий потрібен? Мені, моїй дитині ... »

Ці слова Каради в моїй голові стукають як молотом по мізках, розбиваючи всі надії та мрії на дрібні уламки.

 «І. Навіщо? Ти. Мені. Такий. Потрібен? Мені. Моїй. Дитині...»

Кожне слово надрукувалося в моїй свідомості як вирок, і повторюється знову і знову.

Найбільше мені зараз хочеться злетіти в небо і летіти, доки не звалюся від втоми. Бажано впасти кудись на дно ущелини, щоб мене ніколи не знайшли. І я вже майже наважуюсь на це. Злітаю і махаю крилами у бік рятівних гір. Я завжди вдома так чинив, якщо виникали проблеми. Збігав?

Карада права, я боягуз… І зараз вкотре своєю поведінкою підтверджую це. Я знову втікаю від проблем та важких рішень. Від наставника та супровідників, підставляючи їх. Але хіба мене колись це зупиняло? Я звик, що за наслідки моїх вчинків сплачуються інші.

«Навіщо. Ти. Мені. Такий. Потрібен».

Справді. Кому я потрібен такий, що збігає від будь-яких неприємностей, щоб потім на самоті зализувати рани та переживати свої образи.

Що я творю? Саме зараз я не маю жодного права так чинити!

Я ж знаю, що наставнику та хлопцям не поздоровиться, якщо я приведу свій план у виконання. Зараз я повинен у які віки вчинити правильно і не втікати, як завжди, а спробувати хоч якось розрулити ситуацію.

Треба повернутись у Дикі Землі, постати перед ясні очі батька, вислухати все, що він мені висловить, а я підозрюю, що це буде не дуже приємно. І… потім… Все потім… Своїми переживаннями займуся пізніше, коли ніхто не відповідатиме своїм життям за наслідки моїх вчинків.

Прийнявши рішення, я, звичним кульбітом, який свого часу зачарував Караду, розвертаюсь і лечу назад. Досить втікати від своїх проблем, створюючи їх іншим.

Я повертаюся...

Я встиг уже досить далеко відлетіти, тож повертаюся до Академії пізно вночі. Намагаючись не шуміти, планую до саду нашої резиденції й приземляюся… прямо на сплячих братів!

- Ай! Чого зубами клацаєш не дивлячись? - ричу, потираючи укушений бік.

- Принц?

- А ви на кого чекали? Мого батька?

Сміюся, натякаючи на непривабливе майбутнє, яке на них чекало, якби я не повернувся.

- Ну, вже не тебе точно, — шипить Деян.

- Ображаєш... - Дивлюся Деяну в очі. Той витримує мій погляд без жодних емоцій, а потім посміхається і поплескує мене по плечу, та й інші кидаються до мене й обіймають. Соромлюся, я не звик до такого, але приємно.

За кілька хвилин з'являється наставник.

- Раян? Голодний?

- Так, трохи. Полювати не було настрою.

- Розумію. Ідемо, там пироги є.

- А я – за печінкою! – радісно повідомляє Соко.

- Я з тобою! – Брати злітають у небо і відлітають у бік лісу.