Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Та Еммеліна й очей не підвела, навіть коли я начепила оту марлю їй на голову. Вона просто відкинула її рукою і знову заходилася тріпати свої блискітки.

Я полишила спроби привернути увагу сестри і натомість глянула на її скриньку зі скарбами. У ній і досі лежали вичищені до блиску ключі, що їх лишила Естер, хоча Еммеліна, схоже, вже встигла забути їхню колишню хазяйку. Там були шматочки біжутерії Ізабель, кольорові обгортки від цукерок, якими колись частувала мою сестру гувернантка, небезпечно гострий осколок зеленої скляної пляшки, золотиста з країв стрічка, яка колись належала мені: її подарувала мені Хазяйка так давно, що я й не пам’ятала, коли саме. А під усім цим і досі лежали сріблясті нитки, які Еммеліна повисмикувала зі штор того самого дня, коли приїхала Естер.

А на самому дні, наполовину присипане мішаниною напівкоштовних камінців, скла та іншого непотребу, ховалося щось таке, чого там раніше не було.

Щось шкіряне.

Я нахилила голову, щоб краще придивитися. Ага! Он чому сестричка забажала мати в себе цю річ! Тиснені золотом літери. ЕНН. Що таке ЕНН? Або хто такий ЕНН? Нахиливши голову в інший бік, я узріла ще дещо. Малесенький замочок. Із малесеньким ключем. Недивно, що все це потрапило до Еммеліниної скарбнички. Золоті літери, та ще й ключик! Напевне, то були найцінніші з її надбань.

І раптом до мене дійшло: ЕНН! Та це ж ЩОДЕННИК!

Я простягла руку.

Блискавично швидко — інколи вигляд моєї сестри може бути оманливим — рука Еммеліни наче лещатами стисла моє зап’ястя, не давши мені доторкнутися до скарбу. Еммеліна навіть не глянула на мене. Твердим і впевненим рухом відвела мою руку вбік і закрила скриньку.

У тому місці, де Еммеліна схопила мене за руку, ще довго було знати білі плями від її пальців.

— Що ж, я піду, — сказала я про всяк випадок, перевіряючи її реакцію. Але голос мій прозвучав не надто переконливо. — Ось побачиш — піду. Покину тебе отут, виросту і житиму без тебе, сама.

Із цими словами я підвелася і, сповнившись почуттям власної гідності та жалю до себе, вийшла з кімнати.

Уже вечоріло, коли сестра знайшла мене на підвіконні у бібліотеці. Я заховалася за штору, але вона підійшла до вікна й зазирнула за неї. Я почула її кроки, відчула, як вона відсунула штору. Я стояла, притиснувшись лобом до скла, і спостерігала за краплинами дощу на шибці. Краплини тремтіли від вітру, готові ось-ось пуститися за хитромудрою траєкторією вниз, на своєму шляху вбираючи в себе інші краплини і залишаючи по собі короткі сріблясті сліди. Сестра підійшла й поклала голову мені на плече. Я сердито висмикнулася. Не повернулася й нічого їй не сказала. Я не бажала з нею розмовляти.

Вона ж узяла мою руку і щось насунула мені на палець.

Дочекавшись, поки вона піде, я придивилася.

Перстень. Еммеліна подарувала мені перстень.

Я перекрутила камінець усередину, на внутрішній бік пальця. Потім піднесла його до вікна. Світло потрапило на камінчик — і він ожив. Зелений, під колір моїх очей. Під колір очей Еммеліни. Вона подарувала мені перстень!.. І я стисла пальці в кулачок, усередині якого був отой камінчик.

Джон тягав відрами воду; приносив городину і чистив її; ходив на ферму і повертався звідти з молоком та маслом. Усі ці справи, схоже, виснажували його. Щоразу я боялася, що його ослаблому, худому тілу забракне сил підвестися з-за столу, щоб узятися до чергової роботи.

— Ходімо до класичного парку, Джоне, — запропонувала якось я. — Покажеш мені, що там треба зробити.

Джон нічого не сказав. Мабуть, він мене просто не почув.

Кілька днів я нічого не казала, а потім знову спиталася. А потім знову і знову.

Нарешті ми з ним пішли до сараю, де він неквапливими вправними рухами нагострив секатори. Потім узяв довгу драбину і виніс її надвір.

— Ось дивись, — сказав, показуючи мені запобіжну клямку на драбині, після чого приставив драбину до надійної стіни у парку, а я, кілька разів спробувавши, як користуватися запобіжником, вилізла на кілька футів угору, а потім злізла. І знову — вилізла і злізла. — Звичайно, коли приставити драбину до тисового стовбура, такого відчуття надійності не буде, — зазначив Джон. — Але якщо закріпити її як слід, то теж буде досить безпечно.

І ми вирушили до класичного парку. Джон підвів мене до тисової фігури середніх розмірів, яка розрослася і стала неохайно кошлатою. Я вже була піднесла до неї драбину, як садівник зупинив мене:

— Не поспішай! — вигукнув він. — Диви, яка нетерпляча! — Садівник тричі неквапливо обійшов дерево. Потім усівся на землю і запалив цигарку. Я сіла поруч, і він запалив ще одну — для мене. — Ніколи не ліз проти сонця, — попередив Джон. — І ніколи не залізай у власну тінь. — Він зробив кілька затяжок і продовжив: — Остерігайся хмар. Коли вони напливають, ти можеш втратити орієнтир. Тож треба знайти щось незмінне у себе перед очима. Дах або ж паркан. Він і буде твоїм якорем. За нього ти й триматимешся. І ніколи не поспішай. Тричі відміряй, а раз відріж. — Поки Джон говорив, він жодного разу не відвів очей від дерева. І я теж. — Треба навчитися відчувати задній бік дерева, поки обробляєш передній, і навпаки. І не працюй самими лише п’ястями рук, натискаючи на ножиці. Використовуй руку на всю довжину.

Докуривши цигарки, ми загасили недопалки об підбори черевиків.

— А тепер запам’ятай, який вигляд дерево має на відстані, і тримай цю картину в голові, коли працюватимеш з ним упритул.

Я приготувалася.

Тричі приставляла я драбину до дерева, аж поки Джон не переконався, що вона стоїть надійно.

Я працювала три години. Спочатку боялася висоти, все поглядала додолу, примушувала себе зійти ще на одну сходинку. І щоразу, коли я переставляла драбину, мені доводилося робити кілька спроб, доки вона не встановлювалась надійно. Але мало-помалу робота цілком заволоділа мною. Думки про форму, якої слід було надати дереву, так захопили мене, що я вже майже не відчувала, на якій висоті перебувала. Джон стояв унизу і здебільшого мовчав, лише зрідка роблячи зауваження на кшталт: «Слідкуй за своєю тінню!» або «Не забувай про зворотний бік!»

І тільки злізши нарешті додолу, клацнувши клямкою і склавши висувну драбину, відчула я, як сильно болять руки після тривалої роботи з важкими садовими ножицями. Але мені було байдуже.

Я