На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Ґлокта стенув плечима.
— Усі ми іноді помиляємось.
Магістр скривився у глузливій посмішці.
— Іноді? Та ти тільки те й робиш, що помиляєшся, довбню! Світ і близько не такий, яким ти його уявляєш! Ти навіть не знаєш, на чиїй стороні воюєш! Ба, ти й не відаєш, що то за сторони!
— Я на стороні короля, а ось ти — ні. Це все, що мені треба знати.
Фрост дістався шафи і притиснувся до неї, не відводячи пильних рожевих очей і намагаючись виглянути так, щоб його не помітили.
«Ще трохи, ледь-ледь далі…»
— Ти нічого не знаєш, каліко! Що ми такого скоїли? Дрібна несплата податків, незначне хабарництво — тільки й усього!
— Ну, і ще якісь там дев’ять вбивств.
— У нас не було вибору! — закричав Каулт. — Ніколи не було вибору! Ми мали заплатити банкірам! Вони позичили нам гроші, тож ми змушені були повернути позику! Ми платили їм роками! Цим кровопивцям — Валінту і Балку! Ми віддали все, але їм завжди було мало!
«Валінт і Балк? Банкіри?»
Ґлокта окинув поглядом розкішний кабінет.
— Тобі ніби вдається ще триматись на поверхні.
— Ніби! Ніби! Все, що ти бачиш — мана і брехня! Все це належить банкірам! Ми самі належимо банкірам! Ми винні їм тисячі! Мільйони!
Каулт загиготів про себе.
— Але навряд чи вони їх тепер отримають, еге ж?
— Так, навряд чи.
Каулт перехилився через стіл — мотузка звисала з його шиї і терлася об шкіряну оббивку стільниці.
— Тобі потрібні злочинці, Ґлокто? Потрібні зрадники? Вороги короля і держави? Шукай у Закритій Раді. Шукай у Будинку питань. Шукай в Університеті. Шукай у банках, Ґлокто!
Він помітив Фроста, котрий підступав із-за шафи — їх розділяло всього чотири кроки. Очі Каулта зробилися круглими і він зірвався з крісла.
— Хапай його! — заволав Ґлокта. Фрост зірвався з місця, перелетів через стіл і вхопив полу мантії Каулта, котрий крутнувся і кинувся до вікна.
«Він наш!»
Нараз мантія з огидним тріском розірвалась, і в білій руці Фроста залишився шматок тканини. Каулт, здавалось, на якусь мить завмер у повітрі посеред блискітливих уламків дорогого скла, а потім зник. Мотузка смикнулась і натягнулась.
— Шьогт! — прошипів Фрост, спопеляючи поглядом розбите вікно.
— Він стрибнув! — охнув Джеленгорм, роззявивши рота.
— Та невже?!
Ґлокта пошкутильгав до столу і забрав з рук Фроста відірваний клапоть. Зблизька тканина геть не виглядала чудовою: розфарбована яскраво, але зіткана погано.
— Хто би міг подумати? — промимрив Ґлокта собі під ніс. — Дешевина.
Він підійшов кульгавою ходою до вікна і глянув униз. Голова шановної Гільдії мерсерів поволі гойдався із боку в бік двадцятьма футами нижче, а його роздерта, вишита золотом мантія тріпотіла на вітрі.
«Дешевий одяг і дорогі вікна. Якби тканина була міцнішою, ми б його впіймали. Якби вікна мали грубші перемички, ми б його впіймали. От від яких випадковостей залежить життя людини».
Внизу, на вулиці, вже збирався наляканий натовп: люди тицяли пальцями, перемовлялися і витріщались на повисле тіло. Якась жінка закричала.
«Страх чи збудження? На слух не відрізниш».
— Лейтенанте, чи не могли б ви, якщо ваша ласка, спуститися і розігнати натовп? Тоді можна буде зняти нашого товариша і забрати його із собою. — Джеленгорм запитливо глянув на нього. — Мертвий він чи живий, а розпорядження короля треба виконати.
— Так, звичайно.
Дебелий офіцер витер піт з чола і рушив непевною ходою до дверей.
Ґлокта повернувся до вікна і поглянув на мерця, що погойдувався внизу. У голові зринули останні слова магістра Каулта.
«Шукай у Закритій Раді. Шукай у Будинку питань. Шукай в Університеті. Шукай у банках, Ґлокто!»
Три знаки
Вест гримнувся на дупу, а один із його клинків вилетів з рук і кілька разів підскочив на кругляку.
— Укол! — прокричав маршал Варуз. — Є укол! Гарна робота, Джезалю, гарна робота!
Вест почав втомлюватись від поразок. Він був сильнішим за Джезаля і вищим, мав довші руки, але малий нахаба був швидшим. До біса швидким, і ставав усе швидшим. Джезаль вже вивчив більшість трюків Веста, і якщо він продовжуватиме займатись в тому ж темпі, то незабаром перемагатиме його щоразу. Джезаль це також розумів. Коли він подавав руку, щоб допомогти Весту підвестися з землі, на його обличчі сяяла нестерпна самовдоволена посмішка.
— Нарешті ми почали кудись рухатись! — Варуз радісно постукав палицею по нозі. — Може, у нас навіть з’явиться чемпіон, га, майоре?
— Цілком можливо, сер, — погодився Вест, розтираючи забитий при падінні лікоть, що тепер аж палав. Він покосився на Джезаля, який тішився від теплої похвали маршала.
— Але не треба задирати носа!
— Так, сер! — рішуче відказав Джезаль.
— Так-так, — продовжив Варуз. — Майор Вест, безумовно, гарний фехтувальник і тобі пощастило мати його за напарника, але що поробиш, — і він усміхнувся Вестові, — фехтування — це забавка молодих, еге ж, майоре?
— Звісно, сер, — пробурмотів Вест. — Забавка молодих.
— Підозрюю, що Бремер дан Ґорст буде суперником іншого штибу, як і решта учасників цьогорічного Турніру. Гадаю, він демонструватиме менше хитрощів вояки, котрий побував у бувальцях, і більше енергії молодого бійця, чи не так, Весте?
У свої тридцять років Вест все ще почувався енергійним, але сперечатися було би безглуздям. Він ніколи не був найобдарованішим фехтувальником на світі, і прекрасно це розумів.
— Ми зробили неабиякі успіхи за останній місяць, неабиякі успіхи. У тебе є шанс, якщо ти й надалі так триматимеш. Непоганий шанс! Гарна робота! Чекаю на вас обох завтра.
І старий маршал попростував бундючною ходою з освітленого сонцем двору.
Вест підійшов до клинка, що лежав на кругляку біля стіни. Його бік досі болів від падіння, тож йому довелось вигадливо зігнутись, щоб підняти його.
— Мені треба йти, — буркнув він, коли підводився, з усіх сил намагаючись приховати біль.
— Важливі справи?
— Мене викликає маршал Бурр.
— Отже, буде війна?
— Мабуть. Не знаю.
Вест зміряв Джезаля поглядом. Той чомусь уникав очей Веста.
— А в тебе що? Які плани на сьогодні?
Джезаль крутив у руках клинки.
— Е-е, та ніяких… нічого конкретного.
Він нишком глянув на Веста. Картяр з нього був вправний, але брехун жалюгідний.
Вест відчув, як до нього підступає хвилювання.
— Арді, бува, не входить до твоїх неконкретних планів?
— Е-е…
Хвилювання переросло у тривогу.
— Ну?
— Можливо, — кинув Джезаль, — тобто… так, входить.
Вест підійшов впритул до молодого капітана.
— Джезалю, — Вест чув, як він сам повільно цідить крізь зціплені зуби, — я сподіваюся, ти не плануєш трахнути мою