Король шрамів - Лі Бардуго

Відповідь чекала на неї в наступному приміщенні: довжелезні охайні ряди приземкуватих, за формою схожих на кулі циліндрів, завбільшки з гарбуз — це вишикувалися набої для танків. Невже тут справді просто-таки виготовляють боєприпаси? А отрута в річці — ядучі відходи виробництва? Чому ж тоді її немов блискавкою розітнуло від вовчого укусу? Щось тут не збігалося.

Ніна непевна була, що робити далі. Тепер, коли вона опинилася всередині, фабрика здавалася значно більшою. Дівчина пожалкувала, що не має шпигунського таланту, як у Інеж, і не вміє вигадувати хитромудрих планів, як Каз; схоже, хист у неї був такий самий, як у Джаспера: вправно доходити хибних рішень. Вона знала, що східне крило несправне й порожнє, отже, Джерельниці, ймовірно, попрямували до західного, де билося серце фортеці: там солдати їли, спали й тренувалися після роботи. Якби вона була Інеж, то могла б видряпатися на карниз і достоту дізналася б багато цікавого. Але вона не була худорлявою нечутною тінню, що чудово давала собі раду з ножами.

Ще не запізно було повернутися. Вона впевнилася, що це просто фабрика з виготовлення боєприпасів, стратегічна ціль для равканських бомбардувальників у воєнні часи. Проте голоси в голові не стихали й не хотіли відпускати її. Ніна заплющила очі й прислухалась, дозволяючи шепоту повести себе праворуч, до темної тиші закинутого східного крила.

Кожна клітина її тіла кричала, що, скрадаючись коридором, вона просто марнує час. Це крило було безлюдне. У сутінках Ніна не бачила в його вікнах жодної лампи, а дах у дальньому кутку провалився під вагою снігу чи часу, і ніхто не брався за його ремонт. Та голоси кликали дівчину далі. «Ближче», — шепотіли вони, молоді та старі. Тепер голоси лунали інакше: чіткіше, гучніше, і кожне слово аж вібрувало від згадки про їхній біль.

Темрява була хоч в око стрель, і Ніні доводилося триматися попід стінами, торкаючись пальцями шорсткої цегли та сподіваючись, що вона не перечепиться через якусь покинуту деталь і не впаде крижем. Дівчина подумала про зруйнований дах. Може, на фабриці сталася якась аварія і це крило довелося покинути? Може, вона відчувала могили тих, хто в ній загинув? Невже на горі поховали жінок, які тут працювали? Якщо так, то їй не вдасться знайти нічого, крім прадавнього смутку.

Аж раптом Ніна щось почула — тоненький жалібний плач, від якого волосся на руках ставало дибки. Вона не одразу зрозуміла, чи лунає він у неї в голові, чи звідкись із глибин східного крила. Дівчина занадто добре зналася з небіжчиками, щоб вірити в привидів.

«Хіба не байдуже, де він лунає?» — подумала вона, і серце несамовито загупало. Звідки у зруйнованому крилі старої фабрики взятися малюку? Ніна змусила себе рушити далі вздовж стіни, прислухаючись і не зважаючи на власне уривчасте дихання.

Нарешті Ніна побачила під якимись дверима попереду скибочку тьмяного світла. Зупинилася. Якщо з іншого боку будуть солдати, вона не зможе пояснити свою присутність. Просто вдати, наче заблукала, не вийде: вона вже задалеко від головної будівлі.

Ніна почула позаду себе кроки й побачила, як наближається мінливе ліхтарне світло. Притиснулася до стіни, готуючись до зустрічі з убраним у форму солдатом. Та натомість світло від ліхтаря вихопило з темряви профіль жінки з високою зачіскою, убраної в сарафан Джерельниці. Що вона робить так далеко від решти?

Коли Джерельниця відчинила двері, Ніна помітила ще один темний коридор, морок якого слабко освітлювали поодинокі ліхтарі. Ніна зібралася з духом і рушила назирці за жінкою. Вона трималася якомога ближче, і серце скажено загупало в грудях, коли з темряви полилися звуки — ледь чутне бурмотіння жіночих голосів: хтось співав щось схоже на колискову, а потім пролунав радісний, кришталевий, сповнений задоволення звук. Сміялася дитина.

Голоси в Ніниній голові зашурхотіли гучніше, уже не розгнівані, а радше спраглі. «А тепер цить, — шепотіли вони, — цить».

Джерельниця увійшла крізь арку до… загальної спальні.

Ніна заклякла в затінку, не ймучи віри власним очам.

Джерельниця йшла між вузькими ліжками, на яких лежали жінки й дівчата. Позаду них Зенік помітила рядочок колисок. Більше в приміщенні нічого не було — суцільна запилюжена руїна на місці фабрики, з якої винесли все обладнання. Вікна були заклеєні чорним папером, щоб жодний промінчик світла не просочився назовні, провокуючи зайві запитання.

Дівчина, котрій із вигляду було не більше від шістнадцяти років, сновигала туди-сюди кімнатою в супроводі іншої Джерельниці. Вона була боса й убрана у світло-сіру нічну сорочку, напнуту на великому животі.

— Я не можу, — застогнала дівчина. Вона здавалася невимовно тендітною, грудка живота нітрохи не пасувала до худорлявої постаті.

— Можеш, — упевнено наполягала Джерельниця, підтримуючи дівчину за лікоть.

— Їй потрібно поїсти, — втрутилася інша жінка з монастиря. — Вона пропустила сніданок.

Джерельниця поцокала язиком.

— Ти знаєш, що так не можна.

— Я не голодна, — повторила дівчина, важко дихаючи.

— Можемо трохи прогулятися, щоб допомогти дитинці народитися швидше, або я тебе посаджу і ти з’їси трохи семли. Цукор додасть тобі сили для пологів.

Дівчина заплакала.

— Мені не потрібен цукор. Ви знаєте, що мені потрібно.

Ніна здригнулася, зрозумівши, про що йдеться. Упізнала цей розпач, голод, що, засівши десь глибоко, вгризається у твою плоть, змушуючи тебе перетворитися на суцільне очікування дози. Їй була знайома жага, яка спалює все, що колись було важливим — друзів, їжу, кохання, — змушуючи забути про все, крім мрій про наркотик. Виснажене тіло, глибокі тіні під очима — ця дівчина була залежною від парем. А отже, вона гриша.

Зенік подивилася на ряди ліжок, на яких лежали жінки й дівчата. Наймолодшій, схоже, було близько п’ятнадцяти, а найстаршій десь за тридцять, проте наркотик змордував їх так, що важко було сказати напевно. Одні колисали невеличкі округлості під тонкими ковдрами, інші обхопили руками випнуті животи. Декілька дівчат не були вагітні, принаймні поки цього не було помітно.

Ніна відчула, як уся тремтить, кров загупала у вухах. Що це за місце? Хто ці жінки?

«Допоможи нам». Невже вона чула їхні голоси? Але ніхто з незнайомок на неї не дивився. Її покликали сюди мерці. «Відплата».

Двері позаду Ніни знову розчахнулися, і всі пацієнтки на ліжках водночас повернули голови, наче соняшники до світла.

— Вона прийшла! — вигукнула котрась із дівчат, коли всередину ввійшла Берегиня. Вона штовхала перед собою візочок. Жінки попідводилися з ліжок, але матінка гримнула на них:

— Угамуйтеся!

Усі слухняно опустилися на подушки.

— Без поспіху і штовханини. Кожна отримає свій укол, коли настане черга.

Ніна прикипіла поглядом до рядочків шприців на візку, наповнених червонястою рідиною. Вона не була певна, що