Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Слова старого долинають до мене, немов крізь вату.

Про що він говорить? Що має на увазі?

─ Майстер Деглан, я не розумію ... ─ ледь чутно шепочу помертвілими губами. ─ Про що ви говорите? Мої батьки загинули, я була зовсім крихіткою...

─ Загинули ?! Хе-хе, ─ знову каркає «мумія». ─ Убили їх, коли мати твоя не захотіла віддати тебе О'Ши на виховання, ─ тяжко зітхає, припіднімається на ліктях, вмощуючись зручніше, і пускається у розповідь.

─ Дар проявився відразу. Ти немовлям ще лежала в колисці… І Ліншех моментально запримітив таке чудо. Та ще й у кого, у доньки дівчиська-посудомийки, яка понесла від невідомо кого. Пообіцяв нещасній дівці гроші, посаду кращу… А та ні в яку дитя не віддає. Ось і відстав на деякий час. Лишив у спокої… Ніби, забув… А взимку з цією самою дівкою біда трапилась… Пішла до ставка воду брати, та провалилася під лід. Метикуєш, душа іншого світу?

Я в розпачі струшую головою, не маючи сил повірити в підступність людей, що були настільки добрі до мене.

─ Ви все вигадуєте! Звідки вам відомо, що було саме так?

─ Так вже мені треба тут наклепі зводити. Не хочеш ─ не вір, ─ хмурить брови співрозмовник. ─ Але це правда… У той рік служив я при Кінлосі сагертом, і багато чого відаю.

─ Але навіщо?

Просто в голові не вкладаються такі жахливі речі.

─ А ти ще не здогадалася? Зовсім дурна ? Ти Азері Анем! ─ гмикає він, як ніби цим все сказано.

А я ошелешено знизую плечима.

─ Гіллагана вбила його дружина, Мелінда, яка володіла таким же даром. Завдяки йому, вона запечатала душу в кам'яному саркофазі і залишилася біля неї стражем. Але все має термін дії, гробниця руйнується, проклятий О'Ши вибирається на волю і стає все сильніше і сильніше. Невже не помічала? Він може вселятися в кожного з вас! В кожного! І ви будете робити, все, що він захоче. Хе-хе-хе, ─ бридко регоче Деглан.

А потім раптово вигукує:

─ Ти повинна повторити ритуал, або ... Гілаган підбере собі нове тіло і заволодіе ним назавжди. Можливо…

Тут погляд чорних, як вуглинки очей впивається в мого чоловіка. Старий киває якимось своїм думкам, вказуючи вузлуватим пальцем на Кіана:

─ Можливо навіть його. Ти потрібна була Ліншеху і Ріанон, щоб повторити зроблене Меліндою і врятувати не тільки їх шкури, але і всіх нас. Вони, на відміну від тебе, давно просікли, хто гуляє коридорами замку, хто тягне уві сні маленьку дівчинку в крипту і для чого ти потрібна Гіллагану так само, як і була потрібна їм. Бо тільки ти зможеш зробити так, щоб його душа назавжди залишилася в тілі, яке він вибере для себе.

─ Я б ніколи на таке не пішла, ─ ледь чутно шепочу, протестуюче трясучи головою.

─ Та що ти кажеш? ─ фиркає Деглан. ─ А якщо на руках помирає коханий? Гіллаган може без особливих зусиль підмінити собою дух, який ти, слідуючи інстинктам, спробувала б повернути. Змоги розбиратися чия це душа: твого Джерома, некроманта або когось іншого не існує, ─ схопила і повернула... А там уже пізно...

─ А запечатали мене навіщо? ─ нервово стискаю край ліжка, на яке спираюся. Хоча частково знаю відповідь.

─ Ну, по-перше, щоб Гіллаган тебе не кликав. А, по-друге, щоб маги не відчули. Ритуал на крові провели і перекинули на свого сина. Користуватися даром він не міг, а «поносити» тимчасово цілком. Після смерті Джерома до тебе і повернулося твоє «майно».

Слухати і усвідомлювати все це просто нестерпно. Я вскакую на ноги і кидаюся геть з цього місця. Двері за спиною, рипнувши, зачиняються, а я притуляюся спиною до дерев'яної стіни кволого будиночка.

Груди розриває від ридань. До крові закушую губу, ледве стримуючи сльози. Хоча найбільше зараз мені хочеться вити пораненим звіром, кричати що є сили, трощити все підряд. У мені ніби розкручується темна воронка, яка готова змести все на своєму шляху. Ще трохи, ще трохи і чорний смерч затягне все навколо в свої похмурі глибини.

─ Айне, Айне! Ти чуєш мене? ─ проривається крізь шум в голові наполегливий голос чоловіка. ─ Прокинься ж. Прийди в себе!

Не хочу! Не буду! Іди! Всі зрадники! Всі брехуни! Іди! Залиш мене!

З моїх губ зривається відчайдушне виття, але я не можу вимовити ні слова. Немов хтось заморозив мої вуста.

В очах темніє все більше і більше. Смерч набирає обертів. Я вже чую свист вітру у вухах.

─ Айне! Повернися до мене! Вернись! Будь ласка! Почуй мене, кохана!

Голос. Такий рідний. Такий близький.

Кохана. Що таке кохана? Хто така кохана? Кохана, це та, яку кохають? Мене кохають? Мене?

─ Айне! Аліна! Нумо! Розплющ очі! Подивись на мене!

Мої губи накриває гарячим поцілунком, змушуючи смерч в грудях згорнутися в маленьку спіраль, яка з кожною секундою стає все менше і менше, поки не зникає зовсім.

Підіймаю повіки і зустрічаюся поглядом з коханими синіми очима.

Його долоні лежать на моїх щоках, зігріваючи своїм теплом, змушуючи танути замерзле серце, висушуючи сльози на віях...

─ Що? ─ здивовано тягну.

Відчуваю, немов прокидаюся від сну.

Але договорити мені не дають. Знову цілують, поки я сама не починаю горнутися до твердих грудей, тягнутися за ласкою, міцно обвиваючи талію руками. Чіпляюсь за чоловіка, як за єдиний стійкий острівець в моєму житті, яке раптово в одну мить почало розбиватись на друзки.

─ Я з тобою, пам'ятай! ─ шепоче він мені в губи. ─ З тобою. Завжди.

─ Завжди? ─ здивовано моргаю.

─ Завжди, ─ цілує мене в лоб.

Стою, тісно пригорнувшись до Кіана, відчуваючи під щокою розмірений стукіт його серця, силу рук, які оточують мене немов захисним коконом, і непохитну впевненість, що він випромінює.

─ Думаю, нам пора повертатися, ─ нарешті підіймаю голову, з жалем відсторонюючись від некроманта.

Стояла б так вічність, вбираючи його любов і впевненість, занурюючись в рятівну напівнепритомну дрімоту, заліковуючи величезні рани, що кровоточать. Ті, які завдала зрада прийомних батьків.