Українська література » Фентезі » Гонихмарник - Дарунок Корній

Гонихмарник - Дарунок Корній

Читаємо онлайн Гонихмарник - Дарунок Корній
сідає перед картиною.

Аліна чомусь озирається на вікно. Біла постать бовваніє на даху, і їй здається на мить, що вона там бачить ще когось, мов у тумані. Та про це думати і довго розглядатися немає часу, скоро третя. Гонихмарник може загинути. Вбивати нікого, навіть Градобура, вона не збиралася. Вона не ловець душ, навіть вічних. Як казав Юрко — не вихлюпнути з водою дитину…

— Що ж, тепер давай поговоримо, любчику! Ти, напевне, зрозумів, що втрапив у пастку. Тепер впізнав картину? Лише творець дверей здатен вирішувати, куди вони ведуть. — Аліна поблажливо посміхається. — У тебе лишилося мало часу. Вбивати тебе не збираюся. Поки що! Звичайно, якщо ти пристанеш на мої умови — житимеш далі. Тобі для животіння потрібне тіло смертної людини. Сашка ти не отримаєш, він зрікся тебе, Петро не погодиться. Та є гарна альтернатива — це моя коліжанка Марта. Так-так. То жінка, одна з тих, які для тебе в житті так багато значать, правда, лишень, мов паливо чи їжа. Тебе не вчили, що за все на світі слід розплачуватися? Рано чи пізно. Спробуй стати жінкою. Можливо, тобі і сподобається. І цього разу я пропоную стати рабом у тілі жінки. Така собі плата за життя. Попереджаю, без вивертів, тому що я — поруч і слідкую за тобою. Ага! Деякі формальності. Марто, ти згідна?

— Так, я згідна! — говорить тремтячим голосом дівчина.

— От бачиш, як класно. Усі ритуали збережено. Вона — згідна! Сашко від тебе відмовився. Тепер чекаємо від тебе згоди, або помреш. Вибирай!

І Аліна бере Марту за тремтячу крижану руку.

Марта сповзає з крісла на підлогу.

— Ну, що ж, я зараз відкрию твої двері й відійду вбік, щоб тебе не шандарахнуло цього разу від мене. Коли ти перебував у тілі Сашка, то не міг це відчувати. Тіло людини як громовідвід, а так хто зна — можливо, без людського тіла сила землі тебе відразу вб'є.

Аліна забирає з картини пучечок трави і відходить до вікна. Якусь мить нічого не відбувається. Час спливає.

Усе, ніхто йому не допоможе. Він у пастці. Це її картина і її двері. Це — темниця! Як він благав всі сили, що жили в тому місті, на допомогу — ніхто не прийшов. Точніше, їх хтось тримав, не допускав до цієї кімнати, хтось могутній і сильний. Через нього ніхто не пробився.

Безвихідь.

З картини виливається на волю тонюсінька цівочка світла. Вона мерехтить від блиску лампи, на якусь мить зависає в повітрі і починає наближатися до Марти, до того місця, де в людини сонячне сплетіння. Це триває лишень декілька секунд. Все. Промінчик згас, він у Марті.

Гонихмарник став жінкою, чи то жінка вперше стала Гонихмарником.

Петро зривається з місця, підбігає до Марти, допомагає їй піднятися на ноги. Марта стоїть збентежено.

— Марто, розплющ очі, — чи то наказує, чи просить Аліна.

— Господи, як багато кольорів та світла! Алінко, я бачу! Я знову бачу!

— Звичайно, бачиш, — говорить Аліна. — Я знала.

Лікарі ж попереджали, що шанс прозріти в Марти таки є, щоправда, лишень примарний один відсоток… Будемо вважати, що то він. Стрес, переживання і все таке. Хе! Бо як по-іншому то людям та собі пояснити?

РОЗДІЛ VII

1. Межа

По рівній грані двох світів ідеш.

Що, наче скло, невидима і гостра.

І тягне, рве глибинами без меж

Одкрите серце ненаситний простір.

Олег Ольжич

Коли Петро з Мартою пішли, Аліна кинулася до Сашка Той спокійнісінько продовжував спати. Гармидер, який тільки-но панував у майстерні, не розбудив його. Якесь недобре передчуття закралось у серце дівчини. Та Аліна не встигала зачепитися за найменший його прояв. Відчувала себе вкрай виснаженою, спустошеною, напівживою. Тільки тепер відчула, що її тіло гойдає, мов на човні під час шторму. Дівчина добредає до вікна, спирається рукою об підвіконник, сідає на нього.

У тілі продовжує палахкотіти вулкан, магма тече її жилами. Світанок своїм легким крилом обвіває тіло, пригасаючи той жар, який щойно заледве не спалив Гонихмарника. Аліна сидить, заплющивши очі Марево того, що тільки-но тут відбувалося, видається сном. Вітровій, мокрий, холодний, вологий, пекучий, який щойно крутив-вертів їхніми долями і своєю також, вже у безпечному місці. Чи в такому і безпечному? Чи не краще було просто вбити Градобура? Та чи мала вона право вбивати його? Питання, стільки відразу питань. О, так! Клята сила природи речей, яка надто складна для людського розуму, про яку так любить згадувати Юрко. Аліна могла зробити Градобура бранцем свого полотна, могла дозволити ти померти на підлозі. Вона не зробила цього. Бо то не її робота чи вже її? Чому написала ту картину, з дверима?

Була сама не своя, коли писала. Так. І написалося саме тоді, коли познайомилася з Кажаном-Гонихмарником. Ні, мама не вгадала! Ті сни — то не втручання Градобура. Вона сама писала свої полотна. На рівні підсвідомості, мов захист, розуміючи, що вони їй знадобляться. Так, це не лише картини забагато в них стихійності, можливо, саме це і приголомшує глядача. Художня цінність? Хто зна! Напевно, саме в цьому вона? Все складно і все просто водночас. Може, відповіді на всі ті питання знає Юрко?

При згадці про юнака у вухах зателенькали дзвіночки.

— Сервус, Алінко, — почувся поруч голос.

Аліна розплющила очі. Поруч на підвіконні сидів Юрко. Вигляд мав жалюгідний. Білий одяг весь зім'ятий та брудний. Обличчя теж не ліпше від одягу — все якесь змарніле, синці під очима. Скоріше нагадував хулігана з Левандівки, ніж янгола.

— Що трапилося? — нервово питає Аліна. — У тебе такий вигляд. Поки ми були там, ти…

— Тс-с-с… Не варто. — хлопець втомлено відмахується. — Уже все гаразд. Ти — молодець.

— Я тобі дуже дякую, Юро. Якби не ти, ми не змогли б…

Дівчина здивовано вмовкає, тому що Юрко починає сміятися. І сміх той такий, як завжди, у відповідь не можливо не посміхнутися.

— Ти смієшся? — запитує здивована дівчина.

— Я майже нічого не зробив. Це все ти, Аліно. Ти довела вкотре стару і чомусь для вас, людей, банальну істину: те найцінніше, що ви маєте, найчастіше відкидаєте. Що, надто моралістично звучить?

— А машина світу, Юрку, про яку ти так любиш теревенити? — іронічно-втомлено озивається Аліна.

— Вона тут ні до чого. — Юрко говорить серйозно, навіть дещо пафосно.

Юнак вмовкає, робить спеціально паузу, чекаючи відповіді.

— Геть інше? — трішки розгублено перепитує.

— Все просто і складно водночас. — Веде втомлено хлопець. — Хіба є щось сильніше від любові? Так, любов прощає

Відгуки про книгу Гонихмарник - Дарунок Корній (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: